Дмитро Сепетий. Відкрите суспільство: етика та раціональність / Передм. Петра Вознюка. 2007, 355 с. Ціна 12 грн.

Книжка Дмитра Сепетого – це ґрунтовний і водночас доступно викладений аналіз ліберального світогляду та базових засад «відкритого суспільства». Після перемоги Заходу у «холодній» війні ліберальні ідеї, здавалося, набрали тріумфальної ходи. Проте у наш час вони стикаються із новими викликами, тож проблеми філософського підґрунтя лібералізму знову на часі. Особливу увагу автор приділяє поглядам видатного соціального філософа Карла Поппера. Книжка буде цікава не лише політологам та студентам, а й широкому колу читачів.

Відкриті питання "відкритого суспільства"

Проблема віднайдення справедливого суспільного устрою й ефективного балансу між індивідуальним та колективним є однією з головних проблем пізнання. Різні варіанти її вирішення обумовлюють наявне розмаїття культурно-цивілізаційних світів. Однак найскладнішим досі залишається пошук тих можливих точок дотику між ними, що прийнято називати "загальнолюдськими цінностями". Найуспішнішим претендентом на роль такого modus vivendi донедавна вважалися ліберальні засади громадського життя. Після перемоги Заходу у третій світовій – "холодній" – війні проти соціалістичного табору ідеї "відкритого суспільства", здавалося, набрали тріумфальної ходи. Додаткового імпульсу їх поширенню надавало використання новітніх технологій, організаційних та комунікативних стратегій. Втім, зіштовхнувшись із впертим опором інших ціннісних систем, лібералізм тепер мусить докладати неабияких зусиль для підтвердження своїх претензій на глобальне лідерство. Адже вже цілком очевидно, що пророкованого деякими неоліберальними теоретиками "кінця історії" не відбулося. Навпаки, засвоївши технологічні та соціальні надбання ліберальних суспільств, їхні опоненти розпочали контрнаступ. Зрештою, цього слід було очікувати: кожна ідеологія схильна маніфестувати свою безальтернативність (вірніше те, що альтернативою її пануванню може бути лише Хаос), але це аж ніяк не є об'єктивною аксіомою. Тож і ліберальна ідеологія нині повинна або довести невипадковість своїх амбіцій, їхню незалежність від одного тільки щасливого збігу історичних обставин, або зійти зі сцени під тиском конкурентів.

Зокрема, складним випробуванням для ґрунтованого на раціональному світосприйнятті лібералізму стала властива постмодерній добі реабілітація сакрального і містичного. Певна річ, "залізна логіка" ratio – атрибут Модерну. Зараз ми можемо спостерігати якраз ірраціоналізацію знання у царині як гуманітарних, так і точних наук. Однак чи означає це заперечення критично-раціоналістичних підходів? Зовсім ні. Просто необхідно враховувати, що найбільшим раціоналізмом є максимальне врахування тієї загрозливо великої частки ірраціонального, що присутня в кожній людині і Всесвіті загалом. І завдання критичного раціоналізму може полягати у тому, щоб постмодерна ірраціональність не виродилася у банальний містицизм, а стала раціональністю вищого порядку. Взагалі будь-які ірраціональні явища нині як ніколи потребують суто раціонального обґрунтування, а будь-яка раціональна діяльність – ірраціональної мети. Відтак слід відкинути й ретроградну тезу про політику як про мистецтво можливого, протиставивши їй політику як планування і реалізацію ідеального. Брак розуміння цих очевидних реалій, їх повільне включення в раціональний дискурс і обумовлює жахливі прецеденти ірраціоналізації політики та елементи майже містичного вождизму, що спостерігалися зокрема й під час останніх виборчих кампаній в Україні.

Ще однією небезпекою для ліберальних цінностей безумовно є та глобальна відповідальність, що лягла нині на держави, котрі їх сповідують. Перед правлячими колами цих країн виникла велика спокуса знайти цілком конкретних „ворогів свободи і демократії” в особі якої-небудь “вісі зла”. Це теж абсолютно закономірно, оскільки кожна більш-менш успішна ідеологічна система має тенденцію до застосування репресивних методів. Звичайно, добро повинне вміти захищатися усіма необхідними засобами, проте для початку потрібно переконливо обґрунтувати власні зазіхання на роль справедливого світового арбітра. Лібералам знову належить пояснити, чому сповідувані ними принципи слід вважати якщо й не добром, то принаймні меншим злом. А з цим наразі великі проблеми. Невипадково каральні акції проти Югославії та Іраку викликали таке роздратування й обурення у світі. Адже всім чітко дали зрозуміти, що нині ніхто не є абсолютно вільним навіть у себе вдома, навіть у суто внутрішньому несприйнятті вимог глобального порядку. Штраф за недодержання, приміром, паспортного режиму окремою особою і бомбардування цілої країни за порушення нею "демократичних норм" – явища, безумовно, різного масштабу, проте одного плану. Відтак у багатьох постає запитання: чим власне ліберальна політика краща і гуманніша за будь-яку іншу? До того ж, у сучасному світі продовжують непогано почуватися відверто тиранічні режими, якщо лише вони зовні коряться наявному станові речей. Понад те, один із найвідоміших британських інтелектуалів, генеральний директор відділу зовнішніх і військово-політичних зв'язків Ради ЄС Роберт Френсіс Купер прямо констатує: "Основна проблема постмодерного світу – звикнутися з ідеєю політики подвійних стандартів"[1].

Схожі висловлювання провідних західних політиків можуть заподіяти неабиякої шкоди самій ідеї "відкритого суспільства". Дехто з прихильників лібералізму іде ще далі, намагаючись надати книгам Поппера, Гаєка та Арендт (а останнім часом ще й Сороса) майже того статусу, що його мала Біблія у Середні віки. Статусу істини в останній інстанції, настільки авторитетної, наскільки й малознайомої більшості людей. Надто показовою ця тенденція є у посткомуністичних країнах, де багато штатних пропагандистів колишньої ідеології перетворилися на штатних демагогів від лібералізму. Інерція поразки у холодній війні глибоко деформувала суспільну свідомість, наслідком чого стало механічне апелювання до ліберальних цінностей (частіше за все до невпізнаваності викривлених) ледь не у всіх життєвих ситуаціях. Часом це набуває відверто карикатурних форм. "Треба враховувати оцю неконфліктність людини, оцю її непроблематичність… Це зараз ліберальна філософія! Це Гаєк!" – обстоює один професор кандидатуру свого висуванця на вакансію викладача кафедри[2]. Зайве казати, яку небезпеку може становити подібна профанація ідеалів лібералізму. Мабуть, не буде перебільшенням припустити, що згодом він ризикує виявитися абсолютно дискредитованим в очах суспільства, яке все більше своїх проблем починає пов'язувати саме із пануванням відповідних цінностей. Тож і діяльність таких собі “ліберальних фундаменталістів”, що нехтують одним із основних принципів відкритості – принципом недосконалості власного знання – наразі є чи не головним викликом ними ж пропагованій ідеології.  

За наявних обставин ліберальний світогляд як ніколи потребує на об'єктивний і компетентний аналіз. Саме до такого неупередженого розгляду базових засад “відкритого суспільства” і вдається у своєму дослідженні Дмитро Сепетий. Яким може бути оптимальне співвідношення раціонального та ірраціонального в життєдіяльності постмодерного соціального організму? Як протидіяти небезпеці перетворення ліберальних ідей на догму, а демократії – на репресивну систему? Яким чином сьогодні забезпечити належну свободу конкуренції в політиці й економіці? Відповідь на ці та інші відкриті питання сучасності автор шукає як на основі творів відомих теоретиків (насамперед Карла Поппера), так і виходячи з власних поглядів та розмірковувань. Можна не бути симпатиком ліберальних цінностей, але не можна відмовити йому у творчому осмисленні наріжних суспільних суперечностей та оригінальності висновків. Завдяки глибині авторського аналізу та нетенденційності викладу праця Д. Сепетого не повинна викликати роздратування і здатна слугувати авторитетним джерелом навіть серед опонентів обстоюваних у ній ідей. Читаючи книжку Дмитра, переконуєшся: доки у гуманітарному знанні можливі якщо й не нові відкриття, то принаймні нові узагальнення вже відомого – доти "кінець історії" дійсно не настав. Як би цього комусь не хотілося.

Петро ВОЗНЮК

Від автора: Про що ця книга?

У цій передмові я спробую допомогти читачеві відразу визначитися: чи варто читати далі? Якщо він побачить, що питання, які тут обговорюються, йому нецікаві, - він може відкласти книгу вбік і не марнувати свого часу. Але я сподіваюся, що чимало читачів після цієї передмови також зроблять висновок, що моя праця становить для них певний інтерес.

Я розкажу, як і для чого писалася ця книга, і, в процесі цієї розповіді, окреслю її головні тематичні лінії.

З 1990-го року я брав доволі активну участь у політичних процесах: хвиля національно-демократичного піднесення захопила мене і, незважаючи на суспільні перипетії і значні зміни у моєму світогляді, що відбулися з того часу, я не втратив інтересу до політики і віри в ті основні цінності, що їх я побачив у демократичному русі на межі 1980-х-1990-х. Але що це за основні цінності? Який стосунок мають до них ті або інші політичні ідеології? З певного моменту я став усе більше заглиблюватися у теорію (спершу - політичні ідеології, далі - філософію), а практична політика відійшла на другий план.

Ще чотири роки тому я був далекий від того, щоб ідентифікувати свою ідеологічну позицію з поняттям лібералізму. Останнє я вживав частіше критично: в моїй свідомості воно асоціювалося насамперед з доктриною цілковито вільного ринку (і байдужістю до долі соціально незахищених верств населення), утилітарними мотивами (прагненням прибутку як основи суспільного ладу) і, отже, відсутністю ціннісного, духовного стрижня. Але незабаром відбулася зміна, якій я завдячую, насамперед, книгам видатного австрійського філософа ХХ століття Карла Раймунда Поппера.

Крім книг Поппера, варто назвати ще два дуже важливі джерела: есе англійського філософа ХХ століття Ісаї Берліна та класичний шедевр ліберальної філософії - “Есе про свободу” англійського філософа ХІХ століття Джона Стюарта Міля. Завдяки цим працям я побачив інше обличчя лібералізму, - лібералізму як, насамперед, ціннісно мотивованого суспільного руху й ідеології, що для них найвищою цінністю є людська особистість, її свобода і гідність. Відповідно, одна з головних тематичних ліній цієї книги - розкриття саме такого бачення лібералізму.

З іншого боку, я намагався виявити інтелектуальні витоки того поширеного уявлення про лібералізм, до якого я сам був спершу прихильний і про яке згадував вище. Я дійшов висновку, що ці витоки також значною мірою містяться в ліберальній філософії - в інтерпретаціях сутності ліберальної системи і в способах її захисту, що пропонувалися багатьма відомими й авторитетними ліберальними мислителями. Отже, другою з головних тематичних ліній цієї книги став критичний аналіз цих інтерпретацій і способів захисту й демонстрація їхньої неадекватності. (Зокрема, з цієї точки зору розглядаються класична концепція утилітаризму Джеремі Бентама, концепція “раціонального егоїзму” Ейн Ренд, деякі ідеї видатних австрійських ліберальних економістів та філософів ХХ століття Людвіґа фон Мізеса та Фрідріха фон Гаєка).

Третя з головних тематичних ліній - це дослідження витоків, філософського підґрунтя і причин впливу у ХХ столітті антиліберальних, тоталітарних ідеологій.

Ця третя лінія тісно переплітається з четвертою - з осмисленням і спробами розвитку концепції раціональності, сформульованої Карлом Поппером (критичний раціоналізм). Ідеться про розуміння раціональності як принципово несамодостатньої (такої, що потребує доповнення “ірраціональним”, або, принаймні, позалогічним елементом, - інтуїцією, неформальним розумінням, ціннісними орієнтаціями) і про усвідомлення того факту, що розум людини не є і не може бути всемогутнім і всезнаючим, що будь-які наші теорії не можна розглядати як істину в останній інстанції, що ми ніколи не застраховані від помилок. Ідеться про раціональність, що відмовляється від претензій на володіння істиною і бачить своє завдання у нескінченному пошуку-наближенні до останньої, - шляхом виявлення в процесі раціональної дискусії помилок в наших уявленнях і теоріях (фальсифікація) і вироблення (винайдення) натомість нових, кращих уявлень і теорій. Ідеться про те, що жодна теоретична система (зокрема, система наук) не володіє і в принципі не може володіти вичерпним знанням про дійсність, - і що реалістичне розуміння можливостей і меж наукового пізнання показує, що за цими межами завжди залишається простір для віри (релігійної чи філософської) і для морально-ціннісної позиції.

Під цим кутом зору висвітлюється згубна роль претензій на наукове осягнення смислу й законів суспільного розвитку, некритичної віри у всемогутність науки, їх самодостатність і можливість розв’язання науковими методами усіх питань, - і, особливо, некритичної віри у конкретні політико-філософські вчення як наукову істину в останній інстанції, що дає відповіді на питання про смисл і кінцеву мету історії і суспільного розвитку. Показується тісний зв’язок цих явищ з тоталітаризмом ХХ століття і... наявність споріднених претензій в працях деяких ліберальних філософів ХХ століття.

Повернемося до третьої тематичної лінії - дослідження філософських витоків тоталітаризму. В основному, з огляду на наше недавнє минуле, йдеться про марксизм. У цій книзі дається розгорнута й різнобічна критика марксистської філософії. Здавалося б, яка у цьому потреба? Комуністична система зазнала поразки у боротьбі з капіталізмом і, здається, остаточно пішла у небуття. Навіщо ж бити мертвого собаку? На мою думку, хоча радянська система й пішла у небуття, стереотипи, закладені нею у масову свідомість і свідомість інтелігенції, все ще мають великий вплив і заважають нормальному розвитку українського суспільства. На підтвердження цієї думки наведу кілька прикладів.

Майже одночасно зі знайомством з творчістю Карла Поппера (тобто чотири роки тому), в моєму житті відбулася ще одна подія: я став здобувачем кандидатського ступеня з соціальної філософії при одному з запорізьких інститутів. Перед цим я придбав підручник, що на одному з інтернет-сайтів був відрекомендований як “найпопулярніший сучасний підручник з філософії”. Справді, цей підручник – єдиний, що за роки незалежності України був виданий вже другим виданням, і на передній сторінці якого значилося: "допущено для студентів та аспірантів Міністерством освіти" (усі інші, які мені доводилося бачити, - лише для студентів). Я був дуже розчарований, коли в процесі читання цього підручника виявив, що це, по суті, - діамат, розбавлений еклектикою. В руслі діамату здійснювалося й викладання філософії на курсах для аспірантів в університеті; відповідним чином були складені й питання до кандидатських іспитів. Так що мені довелося зубрити діамат. Це мало принаймні один позитивний ефект: готуючи відповіді на питання іспитів я формував, формулював і обґрунтовував власну позицію щодо усіх важливих пунктів марксистської філософії, - і, таким чином, опрацьовував третю головну тематичну лінію цієї книги.

Те, що деякі викладачі філософії у вищих навчальних закладах і досі викладають у руслі діалектичного матеріалізму, - лише один з прикладів “життєвості” марксизму в українській пострадянській дійсності. Напевно, сьогодні більш важливим є вплив окремих стереотипів, що походять від марксизму і у безсистемній формі побутують у свідомості інтелігенції і народних мас. 

Візьмемо ще один приклад – з царини місцевої географії. Уявіть собі мапу Запоріжжя і назви на ній. Зліва – найбільший у місті Ленінський район. Ближче до правого його кінця – гребля – знаменитий ДніпроГЕС ім.В. І. Леніна. Відразу за нею - площа Леніна з величезним пам’ятником Леніна. Трохи вгорі - озеро ім. В. І. Леніна та річковий порт ім. Леніна. Далі, через більшу частину міста прямою лінією – проспект Леніна. Вздовж цього проспекту розтяглися райони – частина Ленінського району, Орджонікідзевський район, Жовтневий район, і, наприкінці проспекту і далі після нього, Комунарівський район. (Крім цього у Запоріжжі є ще три райони, розташовані вище або нижче центральної частини міста, - вони носять некомуністичні назви). Ближче до правої частини Жовтневого району - площа Свободи (знущання?) з пам’ятником Держинського (десь поблизу є ще вулиця Чекістів). Вулиці з назвами: “проспект Радянський”, “40 років Радянської України”, “вулиця Леніна” (одного проспекту для Леніна виявилося замало)…

Чому ж ці назви досі “прикрашають” мапу Запоріжжя? А це у нас така демократія: якщо у жителів міста запитати, як вони ставляться до ідеї перейменування вулиць і районів міста з комуністичними назвами, більшість виступить проти. І серед цієї більшості далеко не всі, і навіть не більшість, вважають себе прибічниками комуністичної системи (хоча більшість і відчувають ностальгію за радянськими часами). Якщо чесно, то більшості, в принципі, начхати – просто до цих назв звикли, а до нових звикати “в облом”. Але знайдеться й багато таких, хто переконано говоритиме, що це - наша історія і її треба поважати. (Уявіть собі в демократичній Німеччині проспекти Гітлера й вулиці Гестапівців, пам’ятники Гітлера й Гебельса, - це для німців теж, як не як, “наша історія”).

Усе це має безпосереднє відношення до нагальних суспільно-політичних проблем. Замість того, щоб, визначившись з метою розвитку держави і суспільства у відповідності з загальними засадами і цінностями ліберальної демократії, в рамках цих засад і цінностей вирішувати конкретні проблеми й шукати найбільш прийнятну для нашого суспільства модель (чи то ближчу до соціал-демократичної, чи до консервативної, чи до “чисто” ліберальної), ми тупцюємо на місці, намагаючись побудувати якийсь гібрид радянщини з демократією, якусь небачену ніде у світі модель, - гм-м-м, як би її краще назвати? - можливо, моделлю совкової демократії?

Правда, ставлення до марксизму і ставлення до радянського минулого  – це не одне й те ж саме, але між першим і другим існує тісний зв’язок: залишки авторитету марксизму і марксистські стереотипи світосприйняття у суспільній свідомості значною мірою виправдовують комуністичну практику, перешкоджають адекватному осмисленню нашої історії, а через неї - і сучасних проблем.

Я дуже сподіваюся, що ця книга сприятиме звільненню суспільної свідомості від засвоєних в радянську добу стереотипів мислення і світосприйняття, а отже, і демократичному розвитку нашого суспільства і держави. Сподіваюсь, що дехто з людей, які ще вірять в те, що марксистське розуміння дійсності “у своїй основі є вірним”, прочитавши цю книгу, переконаються у протилежному. Сподіваюся, що чимало з тих, хто і так є противниками марксизму, знайдуть у ній нові переконливі аргументи для відстоювання своєї позиції в дискусіях з опонентами. В цій книзі вони знайдуть критичний аналіз (резюме міркувань багатьох критиків марксизму й власних міркувань автора) майже усіх головних положень і філософських засновків марксизму: діалектика, діалектична логіка, класова зумовленість свідомості, діалектичний та історичний матеріалізм, концепція суспільно-економічних формацій, поняття класів та експлуатації, теорія додаткової вартості...

З іншого боку, сподіваюся, що ця книга сприятиме більш адекватному й різнобічному розумінню сутності ліберальної демократії, - насамперед, її ціннісних, духовних, гуманістичних підвалин. Сподіваюся, що вона сприятиме усвідомленню багатовимірності ліберальної ідеології, множинності, плюралістичності її джерел і форм, її незводимості до тих або інших ліберальних доктрин, а також усвідомленню небезпеки, що криється у абсолютизації економічних, утилітарних аспектів цієї ідеології, необхідності звертання насамперед до її ціннісного, духовного, гуманістичного змісту.

Дмитро Сепетий

[1] Див.: 2000. – 2006. – 28 апреля. – С. 7.

[2] Див.: Дзеркало тижня. – 2005. – 5–11 березня. – С. 17.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.