Демократія, що, за консенсусом міжнародної спільноти, зараз вважається найкращою формою політичного режиму, ґрунтується на припущенні, що вільні громадяни досягнули такого рівня критичного мислення, що сума їхніх голосів за необхідного інституційного забезпечення здатна автоматично призвести до запровадження найоптимальнішої проґрами розвитку. Іншими словами кажучи, процедура голосування є, точніше, має бути процедурою суворої раціональності.

31 березня Україна обиратиме президента. Найкращою проґрамою кандидата є результати його попередньої діяльності. Тим паче, якщо кандидат – чинний президент. Тому зважимо, в якому стані Петро Порошенко прийняв Україну в 2014 році і в якому її стані він завершує свою першу президентську каденцію.

ДО: з якою проґрамою Порошенко прийняв Україну в 2014 році?

В 2014 році розпочалася російсько-українська війна. Стратеґія, обрана Кремлем щодо України, не нова, а, навпаки, належить до класики політичної науки. Ще герцоґ Валентино, знаменитий Чезаре Борджиа в розпал Відродження стверджував “Італія – занадто велика країна щоб проковтнути її за один раз, проте її можна з’їсти як тістечко: шар за шаром”.

Класику часів Відродження Росія вирішила застосувати до України не в 2014 році, і навіть не в 2004, коли вперше з’явився прапор так званої “Донецької Республіки”. Карти всіх цих “республік” – тоді вони, щоправда, ще не були “народними” – лежали на столах в російських штабах ще в кінці вісімдесятих років, коли СССР ще існував, проте вже було зрозуміло, що дезінтеґраційні процеси у ньому набули системного і, отже, незворотнього характеру, лежали і відкрито публікувалися у профільних і навколовідомчих виданнях.

Проте за каденцій жодного із перших трьох президентів новітньої України – Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка – запустити сценарій розчленування України Кремлю не вдалося. За каденції президента Леоніда Кучми, навпаки, Києву вдалося навіть ліквідувати загрозу сепаратизму в Автономній Республіці Крим – реґіоні, важливому стратеґічно – а для Росії ще й міфолоґічно.

Кремлю необхідні були обвал влади в Україні, відсутність леґітимного керівництва, дезорієнтація орґанів влади і місцевого самоврядування – все для того, щоб запустити процес розчленування України і переформатування України за власним сценарієм: Україна в планах Кремля була без Криму, проте з двома державними мовами, у формі парламентської федеративної республіки, із членством у керованих Росією інтеґраційних об’єднаннях: Митному союзі, а в ідеалі – ще й у Союзі Росії і Білорусі та Орґанізації договору про колективну безпеку – Ташкентському пакті, etc. Іншими словами, Україна мала бути керованою ззовні, нездатною до внутрішньої мобілізації і самостійної зовнішньої політики, Україна мала бути інтелектуальним і демоґрафічним донором Росії, матеріалом для поглинання і підживлення в умовах власної деґрадації еліт і загальної демоґрафічної кризи.

Лишень з тієї миті, як протистояння на Майдані 2014 року перейшло точку неповернення – неможливість жодних компромісів із режимом президента Януковича після розстрілів протестувальників, Росія отримала реальні підстави для втілення своєї проґрами, яке і розпочалося після втечі Януковича.

В тому ж 2014 році Петро Порошенко – амбітний і досвідчений політик, що однак не афішував до того свого бажання зайняти Президентське крісло – прийняв державу з паралізованою системою влади, з розгубленою місцевою владою, державу, проти якої вчинялася збройна аґресія – став президентом держави, проти якої Кремль почав втілювати свій давній план.

ПІСЛЯ: з якою проґрамою України Порошенко завершує свою першу президентську каденцію?

Успіхи Кремля на шостому році російсько-української війни у порівнянні з першопочатковим проєктом розчленування/переформатування України виглядають доволі скромними: фактично, відторгнуті лише Крим та частини Донецької і Луганської областей – так звані Донецька та Луганські “народні республіки” – на цьому запланований обвал української державності зупинився. Кремлеві не вдалося зорґанізувати ані Одеську, ані Харківську “народні республіки”, ані будь-яку іншу. Лінію розмежування між Україною і Донецькою та Луганською “народними республіками” вдалося стабілізувати – завдяки Мінським домовленостям. Покликані – з точки зору Москви – зобов’язати Київ до реінтеґрації Донецької і Луганської “народних республік” на російських умовах, що позбавило б Київ права на самостійну зовнішню політику і міцно закріпило б його в зовнішньополітичній орбіті Москви, завдяки дипломатії Петра Порошенка вони, навпаки, зв’язали руки Москві й забезпечили Києву час для посилення армії та інформування союзників про справжній стан речей – боротьбу з надзвичайно потужною російською системою міжнародної дезінформації.

Про Мінські перемовини пише президент Французької Республіки в 2012-2017 роках Франсуа Олланд в своїх мемуарах “Уроки влади”: “Як не згадати ту довгу ніч із 11 на 12 лютого 2015 року, що минула у великій бездушній залі Палацу Незалежності в Мінську, у Білорусі? Це було в самий розпал кризи, яку переживала Україна після відсторонення від влади проросійського президента Віктора Януковича через його відмову підписати договір про асоціацію з ЄС. /…/ Наміри Владіміра Путіна були цілком очевидними Він хотів зберегти свій вплив на російськомовні регіони та максимально послабити проєвропейську владу в Києві”, – і далі: “Порошенко з Путіним постійно підвищували голос один на одного. Російський президент був так рознервувався, що став погрожувати остаточно розчавити військо свого візаві. Це виказало, що російські війська на Сході України є. /…/ Порошенко невідступно боронив суверенітет своєї країни, тоді як Путін домагався автономії для повсталих провінцій і хотів відтягти припинення вогню ще на три тижні”.

Децентралізація, проведена урядом Володимира Гройсмана, мало нагадує підготовлену кремлівськими стратеґами “федералізацію” України: якщо “федералізація” передбачала передачу влади кланам, що сформувалися в обласних центрах – фактично, “м’який” варіант “народних республік” – то децентралізація передає повноваження безпосередньо громадам, через голову обласних кланів, а отже послаблюючи, а не підсилюючи загрозу зростання сепаратистських настроїв.

Верховна Рада України ухвалила зміни до Конституції, якими закріпила зовнішньополітичний курс на здобуття членства в Єврепойському Союзі та Орґанізації Північно-Атлантичного Договору в Основному законі держави, що уже позитивно оцінено НАТО і, зокрема, Сполученими Штатами Америки. Як очікується, найближчим часом, Верховна Рада також розгляне закон, що захищатиме державний статус української мови.

За безпосередньої участі Петра Порошенка замість неканонічних, тобто міжнародно невизнаних Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви було утворено Православну церкву України, яка отримала Томос – Указ про визнання – від Вселенського патріархату. І хоча решта помісних церков зараз зайняли позицію вичікування, уже цілком зрозуміло, що питання міжнародного визнання Православної церкви України може затягнутися, але не може зникнути з порядку денного Світового православ’я, тобто, знову ж таки, процес і тут набув незворотнього характеру, як і його закономірний наслідок – процес кінця ґеополітичного проекту Москви як Третього Риму.

Між тим, з 2017 року між Україною та Європейським Союзом успішно функціонує безвізовий режим, що радикально переорієнтувало людські потоки – з СНД на ЄС – і, в стратеґічному сенсі, фіксує незворотність повернення України до Європи.

***

В 2014 році я нічого такого не очікував. З одного боку була Росія – ядерна держава і постійний член Ради безпеки ООН, з вимуштрованою і натренованою армією, з іншого – Україна, без леґітимної центральної і з розгубленою місцевою владою, чия армія і спецслужби були свідомо максимально послаблені.

Звісно, за одну каденцію неможливо зробити все. Тим паче в умовах війни. За умов війни взагалі не можна жити так само чи краще, аніж в мирний час. І макроекономічна стабілізація, досягнута чинним урядом – уже великий здобуток. Також неможливо одним махом чи навіть одним десятиліттям побороти корупцію – особливо, якщо вона пронизує все суспільство, починаючи від купівлі довідок про щеплення дитини для дитячого садка.

Звісно, працювати є ще над чим. Але і те, що вже зроблено, вражає. І складається враження, що всі безсумнівні здобутки Порошенка та їхня законодавча фіксація є не так частиною його передвиборчої кампанії, як прагненням зробити результати своєї першої каденції незворотніми – незалежно від того, хто переможе на майбутніх виборах. А це означає, що чинний президент переймається не так своїм збереженням на посаді, як своїм місцем в історії. Місцем того, хто врятував державу. Що цілком збігається з моїми інтересами як громадянина. Саме тому я голосуватиму за нього.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.