У вільний доступ в інтернеті виклали чималий оцифрований архів неформальної, самвидавної преси вісімдесятих-дев’яностих років з колекції смолоскипівського Музею-архіву українського самвидаву, загалом близько тисячі видань.

Погортати їх тепер можна на сайті Електронного архіву українського визвольного руху (http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1267). Організаторами проекту виступили Центр досліджень визвольного руху, видавництво «Смолоскип», Посольство Чеської республіки в Україні, Міжнародний Вишеградський фонд і Міністерство закордонних справ Королівства Нідерландів.

Цю подію презентували 26 липня на прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак, укладач першої анотованої бібліографії української позацензурної преси Михайло Трущенков, автор і видавець неформальної преси, громадський активіст Тарас Шамайда, директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут та представник «Смолоскипа», письменник Олег Коцарев.

Рубіж 1980-1990-х років – особливий час. Радянський союз із крейсерською швидкістю наближався до свого закономірного фіналу, його силові структури вже не були всесильними, хоча й цілком могли наостанок немало, небезболісно нашкодити. Поступово обвалювалась і система цензури. А як наслідок, виникла ціла маса неофіційних, незареєстрованих, непідцензурних, але вже не підпільних видань. Набрані переважно на друкарських машинках, з намальованими від руки заголовками й ілюстраціями, вони мали особливий, притаманний тільки своєму часові стиль. Що ж до змісту – тут можна було знайти будь-що.

Коли погортаєте ці матеріали на сайті Електронного архіву українського визвольного руху, побачите, що це були передусім політичні видання, найрізноманітнішої орієнтації. Демократи, націоналісти, анархісти та багато інших течій – усі друкували свої неформальні видання. Вони з’являлися в найрізноманітніших регіонах, містах і містечках. А поряд із ними – літературні, мистецькі, гумористичні видання тощо. Якась знайома назва? Так, це «Абаба-галамага», самвидавний журнал, надрукований у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Підготували добре знані любителям української поезії Аттила Могильний та Вікторія Стах. І ви, звісно, не здивуєтеся, що брав участь у створенні цього видання також Іван Малкович. Чи не тут – коріння появи знаменитого однойменного видавництва?

Та повернімося до головного – політичного – блоку неформальних ЗМІ. Тарас Шамайда на прес-конференції розповів про свою участь у виготовленні та поширенні газети «Січ».

- Усе готувалося буквально від руки, на великому ватмані. А потім під час копіювання розмір зменшувався до А4. Багато таких газет друкували в республіках Балтії, де натоді була набагато вільніша атмосфера. Готову газету я розповсюджував у дизелі Полтава-Харків. І щоразу мене дуже швидко ловила міліція. Проте ніяких суттєвих санкцій до мене ніхто не вживав. У нашій газеті ми пропагували національну символіку (а тоді, наприклад, у Полтаві багато хто ще боявся синьо-жовтих прапорів і тризубів), писали про історію, а також подавали ті новини, що не могли пробитися в офіційному інформаційному просторі. Скажімо, дали замітку про те, що в сусідньому Харкові біля Міської ради представники громадськості підняли синьо-жовтий прапор.

- До речі, - долучився до розмови Олег Коцарев, - в іншому тодішньому виданні, «Вісті Слобожанщини», я теж прочитав про цю подію, але з продовженням. Виявляється, потім прапор зняли. І знаєте, хто «опікувався» зняттям прапора? Євген Кушнарьов! Політик, який прославився у двотисячні роки заявами з сепаратистським і проросійським душком. Тоді ще багато хто дивувався: як так, він же раніше патріотом був? От якраз такі архіви допомагають нам побачити минуле тих осіб, які сьогодні перебувають чи нещодавно перебували в центрі громадської уваги. Адже вісімдесяті-дев’яності – це час, коли зароджувалася нинішня Україна. Наші досягнення і поразки ростуть звідти.

- Ми ще працюємо з цією колекцією, - додав представник «Смолоскипа», - не все ще опрацьовано й каталогізовано, але наша кінцева мета – зробити всі матеріали доступними не лише дослідникам, а й широкому колу читачів. Нинішній спільний проект – чудовий приклад того, як це має відбуватися.

Директор Архіву СБУ Андрій Когут розповів про те, як радянське КГБ в останні роки свого існування ще намагалося боротися з неофіційною періодикою, але, звісно, без особливого успіху. А колекціонер і дослідник цієї періодики Михайло Трущенков згадав, що неформальні газети у вісімдесяті-дев’яності в Києві можна було дістати на нинішньому Майдані Незалежності. Їх «відривали з руками», причому не безкоштовно, але за ціною в десятки разів більшою від вартості офіційних ЗМІ. Що ж, така була реакція населення на ту інформаційну блокаду, яка існувала в попередні роки радянської влади.

Не сумніваємось, що оприлюднені тепер в інтернеті матеріали стануть у нагоді дуже різним людям, не лише фаховим історикам. І сподіваємося, що таке оприлюднення триватиме й надалі. Годі й казати, наскільки корисна така інформація нашому суспільству, що, на жаль, має короткувату історичну пам’ять.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.