У «Смолоскипі» побачила світ одна з тих книжок, що приречені стати документом епохи, що саме вона колись буде матеріалом дослідження духу і матерії наших днів. Мова про збірку поезій із промовистою, навіть вичерпною назвою «Вірші одного Кіборга».

Як ви вже мали здогадатися, її автор – боєць, один із захисників України, учасник багатьох боїв сьогоднішньої українсько-російської війни за незалежність, зокрема, легендарного бою за Донецький аеропорт. Його імя - Микола Воронін. І це не лише поет, не лише солдат, а й людина з досить непересічною біографією. В українській пресі не раз переповідали його історію. Микола був активним прихильником екологічних рухів, що черпають свої засади в старовинних соціальних, економічних і культурних порядках. І, як розповідав сам, вважав за аксіому концепцію словянської єдності, а тому не міг зрозуміти та прийняти початку бойових дій у 2014 році, спершу навіть вважаючи винною в них українську сторону. Втім, перебування на Донбасі швидко допомогло зорієнтуватися, хто насправді влаштував війну – і Микола Воронін став до лав українських бійців.

Втім, сама книжка стосується не світоглядної біографії свого автора, а вже фронтових історій, буднів і одкровень.

Свідомою, вочевидь, концепцією Миколи Вороніна стало передати сам дух війни, те, що відчуває окремий солдат. У цьому сенсі «Вірші одного Кіборга» виходять не лише документом епохи. Це – особлива субстанція приватної памяті, можна порівняти її з травинкою, одночасно гострою та мякою (силуети такої рослинності, до речі, можна побачити на обкладинці). Адже кожна війна породжує не саму тільки жорстокість, але також і сентиментальність:

(...) Згадайте солдата.

Не треба страждати.

Він зараз на вас споглядає з Небес.

І поруч із ним...

Подивіться...

Поруч із ним...

Спокійно, і впевнено, і працьовито...

Як і раніше.

Як і завжди.

Стоїть і стоятиме з ним його пес.

Чи ось такий уривок з іншого вірша –

(...) Стоять тисячоліття гори,

Ростуть дерева із віків.

А я через війну ще не купався в морі.

І так давно не засмагав.

Ні з ким.

Навіть уже ці коротенькі зацитовані фрагменти дозволять читачам скласти уявлення не лише про настрій поезій Вороніна, але й взагалі про його манеру писати. Показують його специфічну поетичну мову. Власне, індивідуальність, характерність і трохи несподівана самодостатність цього письма, можливо, і є головною його чеснотою. Що в поєднанні зі своєрідним «наївом» витворює особливу атмосферу книжки. Слова, які здаються простими, позбавленими складних контекстів і розгалужених асоціативних рядів чи метафоричних побудов, тим не менш, раптом вибудовують емоційно напружений, химерний, чутливий і небезпечний світ. Ніби пряма мова фронтової дійсності – тієї самої, гострої та гнучкої.

Ми несемо службу утрьох:

Я, кіт та гвинтівка.

Іще дитяча листівка

Гріє душу мені.

Зорі на небі і місяць.

Поруч гуде війна.

Та, схоже, ніж ми, спокійніше

Нікого на світі нема.

Котик мені гріє ногу.

Такий собі кіт

Бойовий.

Дивимось ми на дорогу.

І я...

І мій кіт...

Вартовий.

Вірші в цьому виданні супроводжено не менш атмосферними фотографіями солдатських буднів у фронтовій зоні. А завершується книжка неочікувано: не віршем, а невеличким прозовим твором, присвяченим діалектиці пацифізму і самозахисту, самозбереження.

«Вірші Кіборга» - привід прочитати сьогодні те, що завтра стане предметом дослідження не лише новітньої історії, а й такого особливого явища, як специфічна культурна сфера українсько-російської війни.

Микола Воронін. Вірші одного Кіборга. – Київ: Смолоскип, 2017.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.