На початку осені у «Смолоскипі» з’явилася нова книжка-переможець літературного конкурсу – роман Дарини Березіної «Факультет». Скажу відразу – це найсильніша, як на мене, лауреатська проза за останні роки, тож - буду хвалити.

Роман оповідає нам про що б ви думали? Правильно – про факультет філології, а якщо точніше кафедру англістики одного з регіональних вишів країни. Текст складається із десяти логічно завершених і нерозривно пов’язаних між собою історій, кожна з яких має свою головну дійову особу - когось зі співробітників кафедри. 9 з 10, звісно, жінки і лише декан над ними – немов який-небудь чеширський кіт, утім, кафедральні дівулі називають його куди менш привабливо - «хвостом Росинанта».

Головна героїня, яку цілком невипадково звуть Алісою, потрапляє в цю «країну див» доволі-таки ненароком, як для їхньої кафедри – «талантліва дєвочка, треба шанс дать» (а що той талант, коли його на хліб не намажеш...). І провалюється вона в цю нору не мало й не багато, на цілих «шість бісових років». Авторка, що за чистою випадковістю теж магістр філології і шість років викладала англійську мову в одному з українських вишів (усі збіги географічних назв, власних імен і характерів, звісно, є абсолютно ненавмисними), подає в книжці не просто сюжети з університетського життя, обрамлені наскрізним початком-кінцівкою, але малює такі виразні й опуклі типажі, що для читача є справжня небезпека таки когось упізнати.

Тут вам і білявка-методистка Свєтік , авторка слова «жучка», котра жагуче мріє про собачку з пишним, «як у середньовічної іспанської інфанти, ім’ям, й родовід, довжина якого змусила б ту інфанту накласти на себе руки із заздрощів» - Жюльєтт-Кларісу де Помпадур-Крімі-Карамель-Чарм. Тут і мама-одиначка Юля, змушена робити вибір між заморськими ліками для доньки-алергіка і «двома штуками» на «днюху» завкафедри. Зате досвідчену Анну-Марію не цікавить ані власний син, ані англійська мова, її цікавлять молоді й красиві студенти, ну ви розумієте, про що я. Поруч за одним кафедральним столом подружки ще зі студентських часів Олена і Олеся. Перша натхненно шукає собі супутника життя «неукраїнського походження», друга пише дисертацію про Кіплінга, котру ось-ось у неї «відіжме» перша. І це не кажучи вже про саму «чирвову королеву» Раїсу Олександрівну, навіть мова її така довершена, що може на рівні позмагатися із українською самого екс-прем’єра Миколи Яновича. І так далі, і тому подібне.

Звісно, я не випадково згадала про «Алісу в країні див». Алюзії на романи Льюїса Керрола не обмежуються іменем головної героїні (саме так - «Alice of Wonderland» студенти й називають свою таку «ненормальну» в цьому перевернутому світі викладачку). Вкрай просто відчитати в тексті як інших керролівських героїв, так і його сюжети. Приміром, наукова конференція на кафедрі - не що інше як божевільне чаювання, в куточку якого дрімає з чистим серцем (бо «синочок Юрчик у своїй Москві вчора вже отримав телефоном відповідні вказівки») Сонько - доцент Чорна. А засідання щодо продовження робочого контракту головної героїні – суд, на якому Аліса, звісно, має що сказати, але розуміє: попереду свобода і вона безмежна, як небо.

Втім, мені «Факультет» нагадав ще один літературний жанр, широко відомий у вузьких філологічних колах – середньовічні бестіарії. Останні містили як відомості про справжніх тварин, так і описи вигаданих фантастичних істот, місця їх проживання, дивовижні властивості. Ця інформація супроводжувалася християнськими притчами, і вся розповідь врешті служила алегорією якоїсь чесноти чи гріха. Чеснот у Даринчиному «бестіарії», по-правді, вкрай мало, зате пороків, зате гріхів… Тут вам і підробка підписів, і вкрадені дисертації, і знехтувані на користь депутата батьки, і спокушені студенти, і виперті з університету студентки, і зради, і врешті банальна на цьому фоні корупція. Незнання викладачами власне англійської в таких обставинах, зрозуміло, проступком не вважаємо, бо нікому вона, та англістика «сто лєт ненада».

Усі ці «дивовижі» описані у романі соковито, авторка добре володіє словом, вдало міняє темп і ритм оповіді відповідно до характеру того чи іншого звіра, доречно використовує сленг, суржик чи навіть «азірівку», а подекуди навіть, не повірите, літературну українську.

Видавництво означило жанр «Факультету» як соціально-психологічний роман, проте, як на мене, значно краще він підпадає під визначення сатири. Саме так – це сатира на українську систему освіти. Гостра і дотепна. Якраз така, як треба. Обов’язково дам почитати мамі-вчительці. І вам раджу.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.