Нещодавно у видавницві "Смолокип" з'явилося перевидання книжки "Тисяча доріг" відомої повстанки Марії Савчин. Символічно, що книжка, яка є чи не найкращим зразком мемуарів про діяльність УПА, з'явилася напередодні відзначення 75-річчя її заснування.

Автор передмови до другого видання - директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович у своєму виступі на презентації "Тисячі доріг" в Києві розповів, що до появи книжки "Історія нескорених" саме спогади "Марічки" (підпільне псевдо Савчин) радив передусім читати всім тим, хто хотів розпочати своє знайомство з цією частиною нашої історії. Справді, здається, немає такої теми, такого аспекту діяльності українського підпілля, про яке не згадала би авторка, немає такого теоретико-ідеологічного питання, яке вона не намагалася б пояснити, зрештою немає такої особливості повстанського побуту, яку б так чи інакше не прояснила.

Що в цій книжці на поверхні - це просто таки фантастична для нас, звичайних собі читачів переважно все-таки мирного часу, історія життя Марічки. Її юність припала на "перші совіти" (так у Західній Україні називають період від «золотого вересня» 1939 по червень 1941 р.). Якби це стосувалося "великої" України, то був би передвоєнний час, але для Галичини війна уже триває. Участь авторки в ОУН, далі - підпілля. Спершу на Закерзонні, де ще було порівняно легко, там і познайомилася з майбутнім чоловіком Василем Галасою – «Орланом»; повстанське весілля, повстанські весільні подарунки – «пістолет сімка «Вальтера» — від повстанців у Перемишльщині, і шкіряна торбина на довгому ремені, прекрасно оздоблена маестро Черешньовським — дарунок з Лемківщини» - з часом вагітність і народження першого сина Зенона. У Кракові Марічка з немовлям Зенчиком порапляє у влаштований МГБ котел, коли розуміє, що органи знають, хто вона і сина не вдасться врятувати, вистрибує з другого поверху і втікає, сама. Багато років потім вона шукатиме свою дитину... Знову підпілля, тепер уже в Україні, народження сина Петруся, якого змушена віддати на виховання далекій родичці. Далі зрада і у Львові Савчин знову попадає в лабети КДБ ...і знову рятується, нібито погодившись співпрацювати, але повертається у підпілля і натомість відразу розповідає все своїм. Ще кілька років у криївках і в 1953 р. їх разом з Орланом таки ловить КДБ, цього разу вже остаточно. Проте Марічці і цього разу вдається вислизнути, - вона знову нібито погоджується на співпрацю, але замість нав'язати для «госбезопасності» контакт із закордоном, розповідає там правду про останні роки боротьби. Ту правду не всі в УГВР готові почути, але то вже інша історія. Василь Галаса і син Петрусь залишаються в СССР, і ця розлука, здається, вже назавжди.

Переповідаючи коротку біографію Марії Савчин я насправді зовсім не боюся створити читачеві спойлер, бо цей просто-таки кіношний сюжет далеко не головний у книжці. Навіть на фоні такої карколомної історії життя головних героїв "Тисяча доріг" - це передусім книжка про боротьбу, а отже - про дуже багатьох людей, які стрічалися на шляхах авторки. І напевно, це таки особливість жіночого сприйняття світу, що на передній план у ній виходить не хронологія подій, а люди з їхніми переконаннями і сумнівами, їхньою вірою і їхніми переживаннями, сотні людей, про подвиг яких, ймовірно, ніхто більше і не напише. Про кожного: чи про близького побратима або посестру, чи про принагідних "співмешканців" криївок, чи про "мирних жителів", які ризикували власним життям і життям рідних, утримуючи на обійсті бункер чи просто допомагаючи, чим могли - всіх вона згадує з любов'ю і вдячністю, малює їхні портрети, ділиться їхніми болями, по можливості висвітлює походження. І тому, любий читачу, цілком можливо, що на дорогах Марії Савчин ти несподівано натрапиш на знайомих або родичів, як це сталося зі мною.

Особливо важлива для цих спогадів тема, й досі малодосліджена, - жінки в УПА. Яку роль сповнювали? Яким був їхній соціальний статус у цьому здебільшого чоловічому товаристві? Чи закохувалися? Чи одружувалися й народжували, і як давали собі з тим раду в умовах підпілля? На всі ці питання авторка де побіжно, а де прямо відповідає, часто додаючи кумедні історії з побуту, або й доволі відчутну феміністичну ноту: «Я не звикла була існувати лишень тінню когось, навіть і свого чоловіка, і тільки його міння добре обґрунтувати свою поведінку злагіднювало мої не раз гіркі почування. Не менш пригноблював мене факт, що з одруженням я затрачувала свою рівнозначність серед підпільників. Моя поява в котромусь із районів сугерувала, що «тут десь недалеко є провідник», а моя опінія про якусь справу вважалась опінією Орлана. Насправді так не було, не раз ми мали дуже відмінні оцінки різних справ, і мій новий статус не зліквідував нараз усіх моїх особистих прикмет і поглядів».

Спогади Марічки торкаються не тільки "жіночого питання". Читач дізнається ще цілий огром інформації про українське підпілля. Передусім - яким був адміністративний поділ терену і як він змінювався відповідно до обставин, як здійснювалося керівництво, як налагоджувався зв'язок і як працювала підпільна пошта в умовах, коли користуватися залізницею чи й просто дорогою було вкрай небезпечно. Як дізнавалися новини (адже тоді ще не було мобільних телефонів і інтернету, твітера й фейсбуку – теж). Як при цьому могла діяти ціла підпільна книговидавнича галузь, що продукувала не тільки листівки, але й брошури, кілька періодичних видань, і навіть окремі книжки! Хто писав для них тексти, малював ілюстрації, хто врешті тиражував, і як??? Окрема тема - криївки. За книжкою "Тисяча доріг" цілком можна написати невеличке дослідження на тему "Будівництво криївки та її особливості в різних регіонах України". Або ось ще деталь, у своїх схронах повстанці часто мали цілі бібліотеки, в тому числі й з радянськими марксистсько-ленінськими творами, їх теж читали, бо ворога потрібно знати. Певно, саме тому такими марними були всі потуги КДБ "перевиховати" Василя і Марію, скільки не возили їх на Дніпрогес.

Насамкінець, - і це вкрай важливо - спогади Марії Савчин - це не просто набір повстанчих віньєток і замальовок з життя підпілля - це також дуже потужна рефлексія боротьби. Авторка, передбачає, що її книжку, напевно, візьмуть до рук не лише однодумці, тому раз-по-раз застановлюється над засадничими питаннями: хто такі її герої, у що вони вірили, яку мали мету, чому продовжували боротьбу в ситуації, коли наперед зрозумілою була її безперспективність. «Тим часом і вояки УПА, і підпільники розуміли, що в тогочасній міжнародній обстановці в нас немає шансів здобути самостійність. Але ми також усвідомлювали собі іншу правду. Якщо народ не буде здатний встати за себе і протиставитись окупантові, він не визволиться з неволі навіть тоді, коли і створиться до того сприятлива ситуація. Власне, викорінити в народі почуття фатального приречення долі, викресати віру в себевартість і зробити його здатним чинити опір окупантові в кожному селі, в кожній хаті — оце й була наша мета. Не мусив це бути збройний опір, але хай він буде в душі й не допустить до збайдужіння». І вони таки досягли свого.

Слава Україні!

ЗАМОВИТИ КНИГУ.

Переглянути в електронній публікації Зміст, Передмову, Від редакції, Фотоблок.

Або завантажити у PDF зміст, фотоблок, передмова, від редакції.

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.