Розмова з нашим особливим автором. Адже Ігор Гирич не лише нещодавно опублікував у «Смолоскипі» дві важливі для історичного самоосмислення книжки – «Михайло Грушевський: Конструктор української модерної нації» та «Київ в українській історії». Він давно й міцно пов’язаний з нашим видавництвом. Ігор Гирич розповідає про сьогоднішні рефлексії нашої історії, зокрема, доби Української революції, що їй виповнюється цьогоріч сто років.

Пане Ігоре, ваша збірка статей про Михайла Грушевського, що побачила світ торік, привернула увагу читачів і має серед них резонанс. Ось лише вчора читав в інтернеті відгук на неї білоруського літературознавця Олександра Федути, тобто є й міжнародний ефект. Чим сьогодні актуальна і важлива для нас постать Михайла Грушевського?

Хоча б тим, що ми як суспільство ще не усвідомили всі аспекти діяльності Грушевського. Наприклад, ніхто вже не заперечує, що він був добрий історик, але Михайла Сергійовича недооцінюють як громадсько-політичного діяча. Адже політика це не лише боротьба за владу та її утримання, це й творення суспільного тла для політичної активності, власне, творення структури суспільства. А в цій сфері Михайло Грушевський зробив, може, найбільше з усіх діячів межі ХІХ-ХХ століть. Він, за великим рахунком, розробив план постання модерної української нації (звідси й назва моєї книжки, «Конструктор модерної нації»). Для когось цікавішими та дієвішими постатями можуть здаватися Бандера чи Коновалець, але і їхні дії та радикальні програми були б неможливими без такого попередника, як Грушевський. Він, серед іншого, розбудовував український культурний простір і займався відмежовуванням його від російського. Структурував цей простір, зокрема, фактично створив українську національну науку, початком якої стало зорганізоване ним Наукове Товариство імені Тараса Шевченка (НТШ). Михайло Грушевський був першим тільки українським науковцем. Так само він став одним із творців української освітньої системи, запроваджував на Галичині приватні українські гімназії, що їхню модель потім переносили вже на Надніпрянщину після 1905 року. Взагалі, матрицю «Українського П’ємонту» важко уявити без Грушевського. Згадаймо і «Літературно-Науковий Вісник», і Видавничу Спілку. Також саме Грушевський першим кинув гасло викладати українською мовою і влаштовувати в університетах катедри українознавства. Однією з головних своїх цілей Михайло Сергійович бачив українізацію міст, через науку, освіту, творення там українського культурного простору. Якщо називати речі своїми іменами, ця програма втілюється і сьогодні, ми займаємося тим самим, тільки, звичайно, обставини тепер незрівнянно сприятливіші, успіхи очевидніші, а Грушевському було дуже непросто. Переконаний, що саме задля цієї роботи він повернувся з еміграції вже до Радянської України. Справа була зовсім не в якихось міфічних совєтських симпатіях, визнанні більшовизму чи в чомусь подібному – він просто побачив можливість працювати над українізацією, тобто над розвитком, «дозріванням» українського суспільства. Це в його розумінні було питанням, яке мало передувати здобуттю незалежності. Звідси й його двоступенева концепція самостійності – спершу повноцінна автономія, а вже потім окрема держава. Цю концепцію багато критикували, мовляв, Грушевський був «не державником», але ніхто не пояснив, чому ж тоді всі «державники» виявилися в тій чи іншій мірі його учнями.

Що ще зі спадщини Михайла Грушевського потрібно видавати, досліджувати, що залишається в перспективі?

Зараз потроху видається майже повне зібрання його праць – приблизно на п’ятдесят томів. З них уже надруковано двадцять сім. Важливо продовжити цю роботу. Наприклад, дуже малою мірою опублікована епістолярна спадщина Михайла Грушевського. А це близько тридцяти тисяч листів! У цих листах і є його громадська активність, громадська позиція. Це ціла енциклопедія українського життя межі дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Досі не видано частину щоденників, спогадів. Нарешті, останнім часом ми знайшли близько ста його раніше невідомих статей. Планується видати і повну справу-формуляр з архіву ГПУ-НКВД.

Принайгідно можна згадати, що взяли участь у ще одному проекті, пов’язаному з добою Визвольних змагань – перевиданні спогадів гетьмана Павла Скоропадського. Ця постать сьогодні переосмислюється, стає все менш чорно-білою…

Так, і проект знайшов своє продовження – зараз готують до видання переклад мемуарів українською мовою, його переклала Елеонора Соловей. На жаль, до роботи над книжкою, що ми зробили, не вдалося долучити деяких фахівців, які зробили б розлогіші примітки (маю на увазі найбільшого скоропадськознавця Руслана Пирога) – сподіваємося на перевидання. Що ж до самої постаті гетьмана – справді, раніше його переважно або лише сварили, або лише хвалили. Настав час виваженіших, об’єктивніших оцінок. Павло Скоропадський мав і свої плюси, і свої мінуси, про що переконливо свідчать мемуари, як на мене, цілком щиро написані. На жаль, з гетьмана не вийшов державотворець у часах української революції. Суспільство не було готовим до його моделі державного устрою, а діячі, з якими він працював, виявилися майже поголівно політичними росіянами. Та й сам він станом на вісімнадцятий рік не відмовився від ідеї Великої Росії, можна сказати, що бачив себе гетьманом у розумінні XVII-XVIII століть. Зрозуміло, що йому було важко, він виховувався як політичний росіянин або, як тоді казали, малоросіянин, погано знав українські реалії, інерційно реагував на злобу дня, а не творив порядок денний. Іноді Скоропадського порівнюють із Маннергеймом, останній теж був глибоко інтегрований в імперську еліту. Але Маннергейм мав за собою більш-менш зріле фінське суспільство, йому залишалося вирішувати суто мілітарні питання. Скоропадський такого тилу не мав. Суспільство було слабке й дезорієнтоване, сам гетьман мав амбівалентні погляди, постійно кидався з крайнощів у крайнощі.

Саме через це він мав утопічні надії примирити примирити проросійських консерваторів із українськими лівими незалежниками?

Безумовно, він погано знав українську політику, український рух, перебував у полоні упереджень, а тому не мав підґрунтя для прийняття виважених, правильних рішень. Чи ж не абсурд, що він боявся Січових стрільців, єдину силу, на яку реально міг спертись у боротьбі з більшовиками? Навіть просив Австрію забрати їх з України. Хай Скоропадський і займався розбудовою армії, проте вся ця армія в підсумку опинилась у Денікіна. Його підтримка української культури, освіти, науки була важлива, але теж не надто послідовна. Нагадаю, що українські гімназії при ньому відкривались активно, але часто приватним коштом, коштом активістів, а не держави. Характерна історія з університетом Святого Володимира в Києві, який він не дозволив українізувати, натомість виділив для нового українського університету приміщення аж на Солом’янці, що тоді була практично вже й не в межах міста. Лише в Кам’янці-Подільському, де університет теж творився з чистого аркушу, вдалося досягти справді помітного результату.

До речі, Київський українский університет тих років – теж малознана сторінка нашої історії. Яка була його подальша доля? Чи використали потім його базу?

Так, той університет став одним із «джерел» пізніше відкритого більшовиками Інституту Народної Освіти. А через нього – й нинішніх університетів Шевченка та Драгоманова.

Київ часів Визвольних змагань, взагалі суто український історичний і культурний контекст нашої столиці – теж одна зі сфер Вашої діяльності. Згадати хоч би й книжку «Київ в українській історії», що Ви її видали також у «Смолоскипі». То був 2011 рік. Здається, вітоді чимало змінилось, українське обличчя Києва постійно увиразнюється…

Звичайно! Сьогодні ситуація інакша. І попит на цю тему зростає. Невипадково після «Києва в українській історії» я видав іще кілька книжок, путівників такого плану. Якщо говорити про образ Києва як історичного міста, в нас дуже довго домінував шаблон «імперського міста». І коли приїздили туристи, їм показували Софію, Лавру, а потім давали суто російський контекст. Події, наприклад, 1917-1920-х років найчастіше або повністю ігнорувались, або подавалися мимохідь. Київ тієї доби видавався таким туристам лише містом Булгакова. Тепер усе змінюється. Навіть у сфері тих-таки екскурсій «український Київ» щораз більше затребуваний. У Музеї історії України працює навіть спеціальний лекторій для екскурсоводів. З’являється якась підтримка держави. Образ Києва повинен трансформуватись, і він трансформується.

Як ці трансформації прискорити, чого ще бракує?

Коли говорити про епоху Визвольних змагань, бракує, наприклад, документальних фільмів. Потрібен ілюстрований журнал, хоч би й у форматі «Пам’яток України». В Києві є на це гроші, є фахівці, але поки якось не виходить. Потрібні популярні, яскраві книжки, звичайно, теж з ілюстраціями. Треба популяризувати Київ Грушевського, Київ Єфремова, Київ Коновальця. І так – з усіма визначними українськими інтелектуалами. Те ж саме стосується й інших епох. Чи добре ми знаємо київські місця, пов’язані з «шістдесятниками»? Але з’являються нові публікації, сайти, ініціативи, самоорганізовуються приватні екскурсії. Всього цього далі буде лише більше і більше.

Спілкувався Олег Коцарев

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.