1 лютого у Будинку вчителя пройшов вечір пам’яті відомого українського дисидента Олекси Тихого. Співорганізаторами заходу виступили видавництво «Смолоскип», Безкоштовні курси української мови та Інститут національної пам’яті. Участь у вечорі взяли Володимир Тихий, народний депутат Олексій Рябчин, радник голови СБУ Ярослав Антоняк, дисидент Василь Овсієнко та правозахисниця Олена Саннікова, співробітниця Інституту національної пам’яті Ольга Михайлова, директор «Смолоскипа» та в.о. директора Інституту книги Ростислав Семків. Поезії Василя Стуса, а також свої, читали молоді поети Елла Євтушенко, Алла Миколаєнко і Дмитро Лазуткін.

Вечір розпочався з короткої лекції історика Ольги Михайлової, яка нагадала присутнім основні моменти із життя дисидента та представила презентацію з рядом цікавих фотографій. Ці фото, власне, і стали тою відправною точкою, від якої відштовхувалися наступні промовці, коментуючи та доповнюючи розповідь одне одного.

Володимир Тихий розповів присутнім дещо про історію їхньої родини, про школу, в якій працював його батько, про перші роки його вчителювання. Він також розказав, як по смерті батька намагався перевезти його тіло в Україну з тих «гиблих місць», проте отримав відмову й «дружню» кагебістську пораду зачекати. Нарешті пригадав свою участь у перепохованні Олекси Тихого, Василя Стуса та Володимира Литвина в Києві на Байковому кладовищі в 1989. Це важко собі навіть уявити, але Володимир та його старший брат Микола самі ексгумували батькову могилу: «Ми з братом розкопували могилу, перекладали прах». І навіть тоді, незважаючи на всі листи і дозволи, вони до останнього моменту не знали, чи віддадуть-таки їм батькові останки.

- Чи відчували ви тиск від влади через долю вашого батька? – пролунало запитання із залу. І пан Володимир відповів, що не дуже цього помічав, утім, приміром, свою дисертацію, яка буле готова ще в 1981 році, зміг захистити аж через 2 роки і мусів поїхати для цього аж в Узбекистан, бо хоч робота й була з фізики, далека від політики, існувала небезпека, що в Україні вона може попасти до рук якомусь «патріоту».

Народний депутат Олексій Рябчин розповів, що було зроблено у Верховній раді для того, аби цьогорічний ювілей (90-ліття від народження) відзначався на державному рівні. Зокрема, він повідомив, на якому етапі нині створення єдиного проспекту Олекси Тихого, який має з’єднати чотири міста Донецької області - Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку й Костянтинівку, а також поділився планами в цьому році випустити пам’ятні марку й монету.

Особливо щемкою видалася розповідь іншого дисидента – Василя Овсієнка. Пан Василь був співкамерником Тихого в таборі в Кучино, на власні очі бачив страждання того від нестерпного болю в животі. Але попри це, його все одно виводили на роботу, а за невиконання норми – карали. Востаннє бачив Олексу 7 березня 1984 року, чітко запам’ятав собі цю дату, коли ж у таборі дізналися про смерть Тихого, то 40 днів по ньому, за пропозицією Левка Лук’яненка, відзначили відмовою від їжі й мовчанням.

На вечір завітала також правозахисниця з Росії, співробітниця «Меморіалу» Олена Саннікова. Вона зауважила, що з усіх створених у СССР Гельсінських груп українській дісталося найбільше, а українцям було чи не найтяжче. Завершуючи свій короткий, але вкрай емоційний виступ, пані Олена зачитала кілька листів Олекси до дружини, опублікованих в одному із номерів самвидавного бюлетеня «Страничка узника».

Саме завдяки таким людям як Тихий, Стус, Овсієнко, нині СБУ кардинально відрізняється від колишнього КДБ, наголосив радник голови СБУ Ярослав Антоняк і додав, що коли чує, що на Донбасі немає за кого боротися, то завжди ставить їх за приклад. «І навіть якщо там зараз є бодай декілька таких людей, які вірять в Україну, підтримують її суверенітет і територіальну цілісність, то, власне, і в Біблії сказано, що Господь Лоту обіцяв: якщо ти знайдеш там хоч кілька людей праведних, то не буду нищити Содом і Гоморру. Наше завдання є зробити все, щоб донецька земля, яка дала Україні таких патріотів, залишилася в складі України в жодному разі не шляхом тотального знищення, а шляхом смислового повернення до лона нашої держави», - підсумував він.

Закрив вечір виступ директора «Смолоскипа» Ростислава Семківа. Він наголосив на двох речах, які, на його думку, заслуговують нині особливої уваги. Перша – це пам’ять про те, що важило таким людям як Олекса Тихий. І саме задля цього, власне, й працює видавництво «Смолоскип». Друга річ – це віра, адже у 1976 р., пишучи «Мову-народ», Тихий мав цю віру, мав упевненість, що рано чи пізно українська мова посяде гідне місце. Тож коли нам у якийсь момент цієї впевненості забракне, варто пригадати його та інших дисидентів, бо кожна невелика справа працює на те, що зміни таки відбудуться.


На сцені - ведуча, Тетяна Шептицька

Виступає Ольга Михайлова з Українського інституту національної пам'яті
Під час перегляду архівних фотоматеріалів

Слово має Володимир Тихий, син Олекси Тихого

Поетка Елла Євтушенко

На сцені - Василь Овсієнко

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.