Якби поет і художник Олаф Клеменсен не змусив письменницю, журналістку й фотографа Олену Масименко подати рукопис на літературний конкурс видавництва “Смолоскип”, то книжки, про яку піде мова далі, і не було б. “Неприкаяні” – дебютна збірка прози, яка посіла друге місце у смолоскипівському конкурсі 2016-ого. Духом неприкаяності, “нікому-не-належності”, за Москальцем, просякнута вся книжка. У ній різні міста та події сплелися в десяти жмутках (розділах) нової книжки.
  •  Чому назвали книжку саме так?

  • Стан неприкаяності – це така собі червона нитка книжки. В моєму збірнику є апеляція до Костя Москальця, якого я страшенно люблю. У його прозі фігурувало таке поняття як “нікому-не-належність”. Воно мені резонувало, коли я читала один із його творів. Я продовжила цю тему, назвавши збірник “неприкаяність”, вживаючи це слово у широкому сенсі.

  • У книжці багато подорожей, місць, де Ви побували: Київ, Харків, Варшава. І у вас це все так переплітається у повісті. “Нікому неналежність”. Що мається на увазі? Громадянин світу?

  • Типу того. Нікому й нічому не належати, не прив’язуватися ні географічно, ні духовно. Таке собі перекотиполе в певному сенсі.

  • До речі, в книжці розділи названі жмутками. У мене виникла асоціація з Іваном Франком і його творчістю.

  • Мені вже закидали це.

  • Я не закидаю, не подумайте.

  • Ні. Це не від Франка. Коли я писала, мені кожен цей жмуток видавався, як окремий невеличкий твір, сюжет, шматочок життя, власне, жмуток. Хотілося, щоб воно так і сприймалося читачем. Розділи – це щось, що неодмінно пов’язане одне з одним, витікає одне з одного. У випадку моєї книжки все-таки я прагнула самобутності для кожного, так би мовити, жмутку.

  • У мене була також асоціація із Джеком Керуаком. Можливо, є перегуки з творами цього автора? “У дорозі”, наприклад.

  • З Керуком можливо. Тому що Керуак один із улюблених авторів, котрий на мене вплинув. “Бродяги Дхарми” – це знаковий твір.

  • У ваших жмутках йдеться про Майдан, полон в Криму. Що змінилося в житті та творчості після цих подій?

  • Ця книга дебютна. Хоча напередодні Майдану, про це згадано в книжці, я працювала над збіркою оповідань. Перші три оповідання вийшли в циклі “Тріщини” . Четверте оповідання зависло, тому що почався Майдан і я до нього так і не повернулася. Можу сказати, що якби не історія з моєю головною героїнею, я ніколи б не взялася описувати ці події, принаймні в такій документальній формі. Взялася б писати, але за багато років. Події Майдану і війни мають вилежатися, пережитися, і тільки тоді мають право виходити в літературу. Але, звісно, ніхто не міг передбачити всього і ця смерть, власне, є поштовхом до написання “Неприкаяних”, я мусила про це написати. Що змінилося в житті і творчості? Перш за все, після Майдану, після полону я навчилася по-іншому цінувати життя. Це банально звучить, але це так, бо коли ти знаходишся за крок до можливої смерті, ти переосмислюєш все. Події, які з тобою відбулися, їхні можливі наслідки, і досвід, який набув опісля, переносиш в решту життя. Також уважала себе “культурним журналістом”, поза політикою, ніколи не цікавилася й не хотіла цікавитися нею, а тепер, звісно що, змінилося ставлення до цього. Я усвідомила, що ми не маємо права не цікавитися політикою. Ми всі так чи інакше робимо політику в Україні, у якомусь загальному сенсі.

  • Вас багато просять розповісти історію стосовно кримського полону. Що підтримувало вас на той момент?

  • Якщо візуально описати полон, то виглядало це так, начебто я заховалася у якийсь внутрішній вігвам. І сиділа там, курила люльку миру з якимись духами предків. І дивилася, визирала з цього вігваму, питала: “Що там? Ще не можна вилізати?”. А мені відповідали: “Ні, не можна”. І все повторювалося.

  • Цікава метафора.

  • Усе виглядало саме так, мої відчуття такі. Усвідомлення пережитого прийшло уже постфактум, коли я була в безпеці. Почало трусити, було страшно.

  • Посттравматичний синдром.

  • Це не посттравматичний синдром. Як журналіст спілкуюсь із багатьма психологами, стежу за реабілітаційними програмами для бійців, уже вивчила, що таке посттравматичний синдром з наукової точки зору. Ним часто зловживають як поняттям. У моїй ситуації про це взагалі було безглуздо говорити, тому що він проявляється набагато пізніше, аніж після травматичної події. Те, що пережила називається гостра реакція на стрес.

  • Зрозуміло. Поговоримо більше про книжку. Про літературний конкурс від видавництва “Смолоскип”. Коли подавали рукопис, чи була впевненість у перемозі?

  • У мене не було жодної впевненості. Тим більше, я не подавалося туди добровільно. Є чудова людина, письменник і художник під псевдо Олаф Клеменсен (справжнє ім’я Олександр Клименко – Авт.). Це мій добрий друг, він зумовив появу уже двох моїх книжок. Перша – це поетична збірка “Я тобі листопад” (2014-й рік), вийшла завдяки йому фактично. І на конкурс “Смолоскипа” він також змусив мене податися. Я дуже не хотіла цього, не вірила, боялася, думала, не може такого бути, це соромно. Дуже критично ставлюся до себе. Він брав мене “ізмором”: “Ти вже подалася?” “Ти вже подалася?” “Подайся негайно!”. Я зрозуміла, що він не відчепиться, якщо я не подамся, і для мене був просто шок, коли запросили на церемонію нагородження. Думаю, ну, максимум, буде якийсь приз симпатій чи щось таке. Друга премія стала для мене абсолютною несподіванкою. Я не можу сказати, що була впевнена в перемозі.

  • В анотації зазначено, що збірка написана у Міжнародному домі письменника і перекладача (місто Вентспілс, Латвія). Ви туди їздили? Виграли якийсь грант?

  • Так. Це фактично літературна резиденція. Туди мають право подаватися всі письменники, поети, перекладачі з усього світу. Це міжнародна програма. Обов’язково потрібно надати докази своєї літературної діяльності або ж перекладацької. Тобто публікації, якісь перемоги в конкурсах. Але потрібно буквально небагато. Туди навіть їздили люди, які не мали власних книжок, просто кілька публікацій. Учасникам цієї резиденції платять невеличку стипендію, щоб там комфортно жити й харчуватися. Головне, що там створені абсолютно ідеальні умови для творчості. Коли я їхала, то переживала, думала, а раптом мені не буде писатися, раптом не піде. Там дійсно така атмосфера ідеальна, під твій розмір серця все зроблено.

  • Як гарно сказано “під твій розмір серця”. Там, мабуть, багато вільного місця, нема шуму.

  • Поруч море, можна ходити або їздити на велосипеді. Також там старовинне містечко, на моє щастя воно було майже безлюдне, це був жовтень місяць. Влітку там туристи, які приїздять на море, а восени було майже порожньо. Там прекрасні бібліотеки, їх три: одна у власній кімнаті, причому книги всіма мовами світу і українською зокрема. Друга в самому будинку (письменників. – Авт. ) . І третя через дорогу – міська бібліотека, куди також всі охочі можуть заходити. Тобто це книжковий рай, тиша, це товариство інших письменників. Можна брати участь в якихось заходах, а можна не брати. З одним поетом я потоваришувала, ми разом гуляли й ділилися своїми творчими планами. Якось надзвичайно.

  • Скільки ви там перебували?

  • Місяць.

  • Зрозуміло. Основний персонаж повісті “Неприкаяні” дуже подібний до Вас.

  • Це документальна проза. Щось середнє між репортажистикою та літературою. Це не було заплановано як книга. Я думала писати зовсім про інше, але так сталося.

  • Для мене дивним було те, що ілюстрації в книжці “Неприкаяні” підготовлені іншою людиною. Хоча в збірці дуже багато ваших світлин промальованих олівцем, у ній маса згадок про різні фотографії, що ви не можете жити без фотоапарата.

  • Маленький секрет полягає в тому, що ілюстрації зроблені по моїх фотках. Художня графіка створена за мотивами моїх фотографій. Справа в тому, що ілюстратор Лілія Станкевич, вона також фігурує в повісті, я не буду казати, як її звати. Це одна з найближчих друзів головної героїні, тому нам хотілося, щоб це був такий спільний продукт. Просто, щоб вона долучилася до створення цієї книги, як близький друг головної героїні. Над цією книгою працювала команда друзів між собою і по відношенню до головної героїні. В тому числі це і літературне редагування Світланки Богдан – це мій добрий друг зі школи і кума. Така от літературна мафія.

  • Олено, скажіть, яку перспективу мають твори написані про Майдан і АТО?

  • Щиро кажучи, я скептично ставлюся до творів, написаних на цю тему.

  • Чому?

  • У мене є якийсь внутрішній протест. Те, що я пробувала читати, навіть твори пристойних визнаних авторів.

  • Наприклад, кого саме?

  • Читала есеїстику Сергія Жадана, Тараса Прохаська, Юрія Андруховича, Юрія Винничука, присвячена подіям Майдану. Мене ця збірка зовсім розчарувала. Сергія Лойка я просто не змогла осилити. Я почала читати і зрозуміла, що я це не сприймаю категорично. Може, якби я дочитала до кінця, змінила б своє ставлення.

  • Що відштовхує? Неправдивість зображуваного?

  • Так. Неправдивість. Я це сприймаю, як якусь неправду, надмірний пафос.

  • Але ж це художня книжка.

  • Менше з тим, є ж претензія на якусь правдивість. Прекрасна художня книжка про Майдан – “Вертеп” Оленки Захарченко. Я просто вражена. По-перше, вона провела дослідницьку роботу. Вона дослідила такий маловідомий пласт – підземне життя Майдану. Тобто, в підземеллях там також багато чого відбувалося під урядовим кварталом. Я від активістів чула, що був план Б. Він полягав у тому, що хлопці думали зайти в урядові будівлі через підземні ходи. Це правда. В КМДА був доступ до цих ходів. Відповідно, ці самі ходи охороняв “Беркут”, і Оленка ці ходи дослідила, вона по них полазила, поїздила. Це дійсно художній твір, але там така сторона, яка мала бути в реальності, про яку мало хто знає. Плюс, у неї це показано очима дітей, ця нитка про яку мало говориться: мама і діти. Діти опиняються в епіцентрі подій. Це дуже щиро і глибоко розкрита тема, все дуже сильно. Також це такий собі яскравий екшн. Також книга Валерії Бурлакової “Життя P.S.”. Фактично її військовий щоденник – дуже болісний і щирий. Вона написала його під впливом загибелі її нареченого упродовж 40 днів. Це з того, що мене зачепило. А перспектива… Я думаю, що цей пласт має з’явитися пізніше, після перемоги, коли все це переосмислиться, уляжеться. Тільки тоді можна буде говорити про якусь тенденцію, певну масу хороших книжок.

Спілкувався Яр Левчук

Ілюстрації до книжки Лілії Станкевич
 


Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.