24 грудня в «Смолоскипі» відбулася наукова конференція «Треті Чорноволівські читання». Її було присвячено вісімдесятій річниці від народження видатного українського політика, дисидента, публіциста Вячеслава Чорновола. А також – виходу друком десятого тому його вибраних творів.

Постать Чорновола нині актуальна для нас, звісно, зовсім не тільки через круглу дату. Вячеслав Чорновіл був тим політиком, котрий ставив на порядок денний питання, що з ними нам доводиться мати справу сьогодні, ще десятиліття тому. «Анонсував» теперішні проблеми й біди – від зрадливості регіональних кланів і кримської «міни» до потреби структурних реформ української демократії чи «неочікуваної», як дехто каже, російської агресії. Чорновіл був рідкісною в нашій політиці людиною – не вихідцем із номенклатурних, кримінальних чи олігархічних кіл. Втілюючи таким чином так і не реалізований досі в Україні шанс на альтернативу державну еліту. Нарешті, знову багатьом стало зрозуміло, наскільки безцінним є досвід боротьби Вячеслава Чорновола з російським імперіалізмом у його радянській модифікації. І не просто досвід боротьби, а досвід перемоги.

Отож, важливою і позитивною подією стала зустріч і дискусія дослідників спадщини та біографії Чорновола.

Шістдесяті-сімдесяті: деталі подій

- Я радий, що сьогодні зібралося стільки людей, зацікавлених Вячеславом Чорноволом, - сказав у привітальному слові на початку конференції директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. – Ми свідомо займаємося поширенням знань про особистість Чорновола, про його діяльність, про його роль у будівництві української держави, про його передбачення. І, видавши десятий том творів Вячеслава Чорновола, останній із запланованих (хоч, може, ще буде й продовження), «Смолоскип» демонструє можливість завершення великих проектів – а це був справді великий проект. Ми надзвичайно вдячні упорядниці всіх десяти томів пані Валентині Чорновіл за її зусилля та за її енергію. Користуючись нагодою, я хочу сказати також про два інші видання, які готувалися досить довго. Це – «Муза і чин Остапа Луцького», книжка, що до її підготовки долучився Василь Деревінський, який буде модерувати нашу конференцію. І ще одна книга – «Партитури тексту і духу. Художньо-документальна проза українських шістдесятників», докторська дисертація Олега Рарицького з Кам’янця-Подільського.

Виступила на конференції й сестра Вячеслава Чорновола, упорядниця згаданого десятитомника, Валентина Чорновіл.


- Упорядкування десяти томів – це праця, про яку я зараз згадую навіть із страхом. Тому що тепер, знаючи, як мені довелося працювати, я би, може, й не взялася за таку справу. Але ці десять томів уже позаду. І мені приємно, що не тільки твори Чорновола вийшли в повному чи майже повному обсязі, але й досліджується творчість Чорновола. Я за натурою своєю песимістка, на противагу братові. Все мені здається, що в нас усе валиться, що ніякої перспективи немає і що вся молодь виїхала за кордон і Україна ніби гине. Але коли видаються цікаві книжки, коли відбуваються конференції, на яких є молоді люди, які хочуть щось знати й видати, звичайно, це додає оптимізму навіть мені, песимістці.

З доповіддю «Чорноволівська акція 4 вересня 1965 року» виступив історик із Тернополя, доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Ярослав Секо. Йдеться про акцію протесту проти арештів української інтелігенції, яка відбулася під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві.

- Ця акція була стартом публічної громадянської активності Вячеслава Чорновола. І для цілого покоління шістдесятників вона стала своєрідним маркером. Я проаналізував спогади дванадцятьох свідків і учасників: їх співставлення дозволяє виявити дві умовні лінії в тлумаченні подій. Я умовно називаю їх «лінією Чорновола» та «лінією Дзюби». Вони доволі відмінні в деталях. Саму акцію можна поділити на кілька фрагментів. Задум, виступ Івана Дзюби та реакція на нього осіб, відповідальних за проведення заходу, поведінка Чорновола і Стуса, та, нарешті, події після перегляду фільму. За версією Дзюби, задум полягав у тому, що він у своєму виступі повинен був повідомити присутніх про арешти, які відбулися в серпні. Серед втаємничених у цей задум осіб він називає Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя та «не пригадую, хто ще». Є інша версія, подана Вячеславом Чорноволом. Перед початком вечора вони зустрілися, за його словами, в скверику напроти кінотеатру, де обговорювали, що «треба щось робити, якось протестувати». Дзюба теж ішов з таким рішенням, попередньо обговоривши його, «здається, зі Сверстюком». Домовилися, що Дзюба виступить на сцені, а Чорновіл знайде можливість підтримати його із зали. Чорноволівська версія свідчить про спланованість події та відкидає будь-яку спонтанність. У Дзюби спогади інші. Він не згадує про зустріч із Чорноволом, а каже, що перед сеансом купив із дружиною букет квітів. Цей букет зіграв певну роль: з ним Дзюба піднявся на сцену, щоб привітати костюмера, і вже скориставшися цим, виступив із промовою. Версія Чорновола про попередню домовленість має підтвердження в спогадах Миколи Плахотнюка. Той писав, що теж мав намір протестувати (разом з Олексою Сергієнком), і з цим наміром прийшов до редакції, де працював Чорновіл. На це Чорновіл сказав, що не варто поспішати й що він іще порадиться з Дзюбою. Тут бачимо знову розбіжності – чи готувалась акція кілька днів, як пише Плахотнюк, чи один, за Чорноволом? Після самого виступу, відповідно до задуму Івана Дзюби, мав розпочатися показ фільму, але реакція – сирена, вигуки, скидання Дзюби зі сцени – призвели до виступу Чорновола і Стуса. Як відомо, виступ Дзюби пітримали словами «Хто проти тиранії – встаньте!». Кому належать ці слова? У мемуарах є два варіанти. Дзюба називає Стуса, але не наполягає на цьому. Ірина Жиленко в листі 5 вересня 1965 року до Дрозда говорить: «здається, Стус». У Миколи Роженка так само є спогад, що це був Стус. Михайлина Коцюбинська в одному місці робить акцент на Стуса, в інших каже, що то був Чорновіл. Але багато мемуаристів кажуть саме про Чорновола. Цікавим є запис Леся Танюка. Він був одним із тих, хто вів щоденники, і під 4 вересня в нього є запис про те, як у Дзюби хтось виривав мікрофона, ревла сирена, когось ударили, гасло й спалахувало світло, підвівся стут і закликав присутніх до протесту, а тоді почувся голос Чорновола «Хто проти тиранії – встаньте!». Була штовханина, й Стус повторив гучним голосом це гасло «як наказ». І люди почали підніматися. Версія Танюка найбільш рання. Співставляючи різні версії, можна припустити, що першим, хто подав голос із зали, був саме Василь Стус. У цей момент його підтримав Чорновіл і оформив думки Стуса, надавши їм певної афористичності та спонукальності. Фраза могла звучати двічі. Привертає увагу і закінчення акції. Дзюба пише, що учасники очікували арештів і навіть не підходили одне до одного, розчинившись у натовпі. Чорновіл свідчить інакше: «Вийшли ми спокійно: Іван Дзюба, Василь Стус і я». Він пише, що якийсь час вони ходили, міцно тримаючись за руки, Хрещатиком і чекали, що їх візьмуть, але їх не брали. Стус перший пішов додому, а потім і решта розійшлися. Все це свідчить про багато відмінностей, які є в різних спогадах про акцію. Дзюба наголошує в цілому на інформуванні публіки про події – про арешти. А Чорновіл ішов далі, ніж лише інформування. Він зробив політичний крок. Це свідчить, що в середовищі шістдесятників з’явилося коло, яке взяло на себе відповідальність. Лінія Чорновола – це зміщення акцентів від інформування до активного опору. Таке розщеплення події дозволяє її по-новому інтерпретувати. Це був не просто спільний виступ Дзюби, Стуса і Чорновола, але три акції, які мали трохи різне звучання.

Із доповіддю «Вячеслав Чорновіл як об’єкт секретної справи КДБ «Блок» виступив Олег Бажан, доцент кафедри історії Києво-Могилянської академії.

- Справу «Блок» прийнято називати спецоперацією, але це скоріше була справа колективної розробки, що велася з початку шістдесятих років. Наприкінці десятиліття за нею проходило приблизно 29 осіб. У сімдесятих вона поповнилася на двох людей, але ще були «близькі зв’язки» - близько 530 осіб. Чому справу почали реалізовувати саме 1972 року? Через те, що на початку сімдесятих років ми починаємо спостерігати занепокоєння радянських органів безпеки й компартійної верхівки сплеском суспільного інтересу до самвидаву. Тому саме влітку 1971 року ЦК КПРС і ЦК КПУ приймають постанови про заходи проти розповсюдження нелегальних матеріалів. На їхній підставі КДБ УРСР почала розробку операції. На 1971 рік «чекісти» усвідомили, що «Український вісник» є осердям самвидаву. Серед найпоширеніших авторів відзначали Вячеслава Чорновола разом з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком і Михайлом Брайчевським. До речі, про кожен номер «Українського вісника», який знаходили, повідомляли ЦК КПУ й особисто Шелеста. Для проведення арештів не вистачало якоїсь ланки, приводу – ним став бельгійський студент Добош, який прибув наприкінці 1971 року до Києва. Його зустрічі з українськими дисидентами документували. 4 січня Добоша заарештували. Тоді ж визнали за доцільне провести серію арештів – про що поінформували Шелеста. І саме Шелест 11 січня написав резолюцію про згоду на арешти дисидентів. Про поведінку заарештованого Чорновола Шелеста теж інформували регулярно: він не давав показів, не підписував протоколи. Його незламність непокоїла вище партійне керівництво, і Шелест вимагав ужити заходів, щоб натиснути. Серед цих «заходів» було і затримання Валентини Чорновіл із Атеною Пашко, й брехня про арешт Косіва.

Годі не зауважити у виступі Олега Бажана ролі Петра Шелеста в тодішніх репресіях. Ролі, про яку не слід забувати, особливо в контексті поширеної сьогодні тези про Шелеста як «ліберального керівника» УРСР. Доповідь Бажана викликала також обговорення різноманітних подробиць зі стеженням за дисидентами та провокаціями проти них. Згадували й деяких агентів КДБ – на жель, не називаючи справжніх імен: як зазначила Валентина Чорновіл, «інакше нам довелося б перестріляти одне одного».

Грані особистості та втілені прогнози

Виступ Валерія Островського, доцента кафедри теорії та методики навчання Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти мав назву «Вячеслав Чорновіл і Зеновій Красівський: переплетіння доль і звершень».

- Рух опору поєднав долі людей, які за інших обставин, мабуть, не поєдналися б. Їх об’єднував спільний ворог. – Так сказав Валерій Островський про Зеновія Красівського, ультраправого співтворця найпотужнішої підпільної організації – Українського національного фронту – та про значно ліберальнішого Вячеслава Чорновола. Серед інших моментів спільної боротьби та спілкування двох дисидентів науковець розповів і про парадоксальні збіги в їхніх біографіях – наприклад, про те, що Красівський одружився з Оленою Антонів, на той час колишньою дружиною Чорновола. Згадав він і про курйозну історію. Наприкінці вісімдесяих років до Львова приїхала з Америки журналістка Марта Коломієць. КДБ заявило і написало в радянських ЗМІ, що Чорноволу вона передала 1500 доларів, а Зеновію Красівському… купила в магазині автомобіль «Жигулі». Правда була в тому, що автомобіль було придбано на кошти Надії Світличної для її брата Івана, який щороку бував на курорті в Моршині в будинку Красівського.

Павло Сацький з Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана представив доповідь «Вячеслав Чорновіл і вибори Президента України 1991 року: альтернатива для регіональних еліт». У своєму виступі він показав, як Вячеслав Чорновіл передбачав небезпеку для України від утвердження регіональних кланів, утворених великою мірою зі старої партноменклатури, та пропонував протиставити їй реальне самоврядування (для якого вживав непопулярний сьогодні термін «федералізація»).

Сергій Адамович із Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника виступив на тему «Ідея соборності в творчій спадщині та діяльності Вячеслава Чорновола».

- Вячеслав Чорновіл завжди був соборником, і часом це йшло навіть на шкоду розвитку Руху, - розпочав із досить провокаційної тези прикарпатський дослідник. - Так, з точки зору прагматики, йому не варто було б витрачати ресурси на створення структур на Сході, натомість, зосередивши зусилля на Заході. Це дало б кращі результати на виборах. Але він мислив масштабами цілої країни. Це виявлялось і в особливій увазі до Криму, і в спробах підтримати шахтарські страйки ще наприкінці вісімдесятих років. Також, як на мене, в програмі УГС було дві цікаві речі, що їх, на жаль, не використали потім. Перше – це теза про те, що Україна не матиме територіальних претензій до сусідів, якщо там не утискатимуть українців. Друге – ідея кримськотатарської автономії в Криму.

Інна Бурда, доцент Київського національного університету будівництва і архітектури мала доповідь «Вячеслав Чорновіл. Штрихи до портрету». Вона дослідила постать Чорновола з психологічної перспективи – показала його лідерські риси та травми, що вплинули на його бачення історії та перспектив. Це - Голодомор, розстріл дядька та голод 1946-1947 років.

Останнім виступив модератор конференції, професор Київського національного університету будівництва і архітектури на тему «Грані особистості Вячеслава Чорновола».

- Суспільство до сьогодні має не досить об’єктивне уявлення про Чорновола. Тому важливо показати різноманітність цієї постаті. Уперше Чорновіл проявив себе як літературний критик. Друга грань – Чорновіл-публіцист. Досить сказати, що на львівському телебаченні в нього були прямі ефіри. А його «Лихо з розуму», «Будні мордовських таборів» та інші тексти – це дуже цікава публіцситика. Ще одна грань – організатор преси: «Українського вісника», «Час Time», прес-служби УГС тощо. Вячеслав Чорновіл не вивчав ніякої підпільної діяльності, але зумів стати добрим підпільником, умів так працювати, щоб не давати КДБ доказів – скажімо, про його редагування «Українського вісника». Також у нього було досконале знання юриспруденції. Завдяки чому написав «Правосуддя чи рецидиви терору?» - фактично посібник, як треба поводитися з радянськими «правоохоронцями». Та й на судах він сам себе захищав, не потребував адвокатів. Наступна грань – керівник. Наприклад, керівник обласної ради – перший колишній політв’язень, який очолив область і став реформатором, дієво керував. І, звісно, грань політика, лідера Руху.

Як повідомили організатори Третіх Чорноволівських читань, невдовзі побачить світ збірник доповідей, що прозвучали на конференції.

Десятий том

Другою частиною Чорноволівських читань стала презентація згаданого вже десятого тому творів Вячеслава Чорновола. Цей том містить статті Чорновола останніх років його життя (1998 і 1999), тогочасні виступи у Верховній Раді, документи Народного Руху тощо. Нагадаємо принагідно, що ввійшло до решти томів. У першому томі ви можете прочитати ранні літературознавчі праці Чорновола, зокрема тексти про Грінченка, Шевченка, Самійленка та Грабовського (серед них і опрацьовані в архіві в Якутії). У другому томі є твори, написані в, сказати б, ранньодисидентський період – «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму» й інші заяви, скарги, листи тощо. Третій том – це шість випусків позацензурного часопису «Український вісник». До четвертого тому ввійшла епістолярна спадщина Вячеслава Чорновола. У п’ятому томі зібрано публіцистику 1970-1984 років і матеріали «Справи №196» (перша публікація!). Шостий том присвячено творам Чорновола, написаним після звільнення ув’язнення, в період перебудови в СРСР та боротьби за незалежність України – статті, промови, листівки тощо. У сьомому томі читайте інтерв’ю, статті й виступи Вячеслава Чорновола, коли він став уже легальним, публічним політиком в останні роки існування СРСР і в перші роки незалежної України, період утвердження її державності. Восьмий том містить матеріали 1993-1995 років. Дев’ятий – 1996-1997-го, зокрема, статті в редагованій Чорноволом газеті «Час-Time», біографічні матеріали, тексти, присвячені прийняттю Конституції, що означило новий період в історії нашої держави.

Цілком логічно, що десятий том представила упорядниця всього десятитомника, Валентина Чорновіл.

- Цього видання не було б, якби не взявся за нього «Смолоскип». Коли почали, ще не знали, який то обшир. Сам Чорновіл обирав певні тексти для видання творів, а ми вирішили видати все. Кожна літера, кожна записка мені здалися важливими. Упорядником першого тому я стала з лекгої руки Михайлини Коцюбинської. Вона сказала: «І так увесь матеріал через тебе йде, тож берися», ну, а потім так далі й пішло – якщо витягла перший том, витягну і решту.

Виступила на презентації директорка Центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко, яка входить до редколегії десятитомника.

- Я маю фантастичне відчуття, що всі тексти Вячеслава Чорновола – надактуальні. І друге відчуття, шокуюче – невже пройшло більше двадцяти років, а все залишається так само? У Чорноволі для мене найцікавіше те, що він – стратег. А ще він мав відавгу ризикувати, будь-який політик повинен ризикувати, бути таким собі «сталкером» (на жаль, наші політики здебільшого цього не вміють).

Соратник Вячеслава Чорновола Богдан Горинь повернувся до питання різних граней головного героя цього дня.

- Він справді міг стати визначеним ученим – це доводить його праця про Бориса Грінченка. Що стосується журналістики, я не побоюся цих слів – він був геніальним журналістом. Він показав, якою має бути журналістика і якою вона є насправді блідною та немічною, неосвіченою. Але всі ці грані затьмарює Чорновіл-політик, Чорновіл-державотворець. Просто диво, що Україна в такий складний момент народила таку знакову постать – одну з найвидатніших постатей нашої історії. Як він став видатним політиком-державотворцем? Це поки залишається білою плямою в наших дослідженнях. У 1959 році ми познайомились у Львові та сперечалися. Ох, як він гаряче спілкувався! Він мені, наприклад, доводив, що Грінченко вища постать за Франка в контексті кінця ХІХ століття. На останок хочу сказати: без цього десятитомника не може обійтися жоден історик, історія України без нього немислима.

- Вячеслав Чорновіл народився на Святвечір за новим стилем, Василь Стус народився на Святвечір за старим стилем, - сказав політичний експерт, донедавна політик, син Вячеслава Чорновола, Тарас Чорновіл. – І він весь час у цьому шукав якийсь символізм. Він взагалі був далекий від окультизму чи інших подібних речей, він був спонтанно, внутрішньо віруючою людиною. Але ось чомусь цьому факту він надавав значення. Якщо і перезнтований сьогодні десятий том перевести на біблійну історію – то це страсний тиждень. Це жахливо. Незалежна Україна, яка вже відбулася, вже ні в кого немає сумнівів, що держава є і буде (це в чотирнадцятому році були сумніви, чи вона буде, а тоді сумнівів не було). Так, вона пішла не тим шляхом, але розвивалась, і відбувалося й дещо з того, що батько хотів. Він був незадоволений, але сам факт утвердження і державотворення йому важив більше. Тож той період мав би бути для нього періодом комфорту, можливістю трохи відпочити, розслабитися. Але так не вийшло. Це том дуже сумний, том, у якому рефреном проривається фраза: «Та що ж ми за народ такий, що своїх нищимо!». Раптом виявилося, що помилки в державотворенні вбивають тих, хто творив цю державу. Том – великий урок для нас. Також я хочу подякувати видавництву «Смолоскип», яке виконало насправді функцію держави.

Отже, цього дня постать Вячеслава Чорновола і його спадщина стали ще трохи ближчими науковому і читацькому загалу, ще глибше закарбувалися в інформаційному просторі України. А це – зайвий запобіжник від безпам’ятства на випадок чергових історичних холодів і завірюх.

 


Виступає Ростислав Семків

Упорядниця десятитомника Валентина Чорновіл

Під час конференції

Доповідачі конференції. Зліва направо: Валерій Островський, Ярослав Секо, Олег Бажан, Василь Деревінський, Сергій Адамович, Інна Бурда
 
Фото - Наталя Коваль.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.