Микола Давидюк. Як працює путінська пропаганда. – Київ: Смолоскип, 2016.

Україна продовжує збирати й осмислювати інформацію про структуру і матерію «гібридної» війни, розв’язаної проти нас Росією. Представляємо новий зразок такої надважливої роботи – книжку молодого політолога Миколи Давидюка «Як працює путінська пропаганда», що побачила світ у видавництві «Смолоскип».

Ця книжка – той випадок, коли назва говорить сама за себе. Вона, назва, також є свідченням простоти й прозорості тексту. Микола Давидюк, хоч і говорить про речі складні та концептуальні, пише дуже зрозуміло й доступно. Тож книжка підійде для читання вельми широкій аудиторії, не обмеженій суто фаховими знаннями та фаховою мовою.

Праця Давидюка складається з трьох розділів. Перший має назву «Ідеологія». Він присвячений, так би мовити, світоглядним і концептуальним основам, передумовам російської агресії, а відтак, і російської пропаганди. Тут ви прочитаєте про ідею «русского міра», про вибірковість Кремля в пошуку «слабких місць» противників, на які можна ефективно натискати. Наприклад, це конфліктні зони поміж народами колишніх радянських республік, зумовлені специфічним підходом до накреслення їхніх кордонів (схоже, зроблених навмисно з метою закласти «міни», які мали спрацювати у випадку дезінтеграції СРСР, і багато де вони дійсно спрацювали). Або місця компактного мешкання тих чи інших меншин. Чи, зрештою, території, де перетинаються різні зони впливу.

Багато хто з українців не знає, скажімо, про подібні проблеми в країнах Балтії. Величезна російськомовна громада в Латвії. «Російські» регіони Естонії. Території довкола Вільнюса в Литві, де мешкає мішане польсько-білоруське населення, часто налаштоване відверто проросійськи (воно, до речі, далеко не відразу змирилося з відокремленням країни від Радянського Союзу). Нагадати й показати ці моменти – важливе завдання книжки «Як працює путінська пропаганда». Цікавою буде й розповідь про засади кремлівської активності в таких країнах, як, приміром, Німеччина і Чехія.

Не забуває Микола Давидюк про таке важливе підґрунтя російської агресії в будь-якій формі, як «еліти», схильні до колаборантства. Він розповідає чимало пізнавальних і жахливих історій. Про те, як за попередніх політичнх режимів кадрові питання в Україні часто напряму узгоджувалися з Росією. Про наводнення наших силових структур не лише ставлениками Москви, а й власне росіянами. Про «фінансову допомогу», що її надавав Кремль багатьом «українським» бізнесменам в обмін на численні «дрібні» послуги та великі зради. І багато інших сюжетів, які ілюстрували приголомшливу картину російсько-українських відносин у різних сферах: із російського боку велася планомірна, невпинна, цілеспрямована праця над проникненням і поглиненням, а з українського – рідко хто із задіяних «гравців» міг і хотів подивитися на ситуацію бодай трохи ширше від питань суто особистих інтересів.

Другий розділ книжки зветься «Пропаганда». Це – головне «м’ясо» цілого видання. Політолог Микола Давидюк зібрав і розглянув масу фактичного матеріалу вже з безпосередньо пропагандистської діяльності Москви. Цікаві подробиці роботи російських засобів масової інформації (окрему увагу зосереджено на одіозних «LifeNews» та «Russia Today»). Активність ворога в інтернеті, передусім у соціальних мережах. Цілі акторські групи псевдоекспертів, які насправді є просто людьми, найнятими сказати ту чи іншу фразу. Ще більші «театри реальних людей», які, залежно від завдання, можуть зіграти жертву «укрофашистів», «ополченку» чи ще будь-кого. Організація знаменитих російських політичних телешоу. Провокаційні інформаційні сюжети – приміром, про «дівчинку Лізу» в Німеччині чи про «розіп’ятого російськомовного хлопчика» в Україні. Нарешті, такі невибагливі прийоми, як смс-атаки на телефони наших бійців на фронті, вчинені, щоб зламати їхній бойовий дух.

І третій розділ – «Протистояння». Тут уже йдеться про успішні випадки боротьби з російською пропагандою. Образно кажучи – про місця, де «вони не пройшли». Микола Давидюк пише, що хай якою потужною була інформаційна атака Росії на Україну, вона не зуміла зламати волю до опору в нашому народі. Головним явищем, яке поруйнувало їхні стратегії, став рух добровольців. Так само розбивались і розбиваються зусилля російської пропаганди об українських волонтерів. Наші волонтери й добровольці – феномени понаднаціонального масштабу. Так само автор книжки звертає увагу на сильні й успішні патріотичні об’єднання хакерів, громадські інформаційні платформи, проекти, що займаються розвідкою з відкритих і не лише відкритих джерел. Тут він згадує і про Stopfake, і про сайт Миротворець, і про Inform Napalm та інші ініціативи. Є в Україні окремі телевізійні контрпропагандистські програми, які Микола Давидюк називає якісними. І, звичайно, важливими, на його думку, залишаються громадські кампанії (на кшталт бойкоту товарів і послуг агресора), політика декомунізації, а також утвердження чіткої громадянської ідентичності на всій території країни.

Хоч книжку «Як працює путінська пропаганда» справді просто і доступно написано, наприкінці до послуг читачів є словничок політологічних, інформаційних та інших спеціальних термінів.

Праця Миколи Давидюка – це важливий етап накопичення знань про діяльність нашого ворога. Етап, без якого неможливі якісні подальші кроки: узагальнення та вироблення переможної стратегії.

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.