26 листопада Україна згадує жертв Голодомору 1932-1933 років та голоду початку двадцятих і другої половини сорокових. У багатьох вікнах запалювали свічки. «Смолоскип» теж традиційно долучається до цієї акції, яка, крім своєї меморіальної сутності, є приводом для роздумів.

Пам’ятаючи розповіді мого діда про те, як від голоду взимку йому здавалося, що сніг навколо став зеленим, знаючи інші, менш «художні», але значно більш моторошні історії, я не можу також не міркувати про генезу, передумови цих подій. І бачу їхнє коріння далеко не лише за північно-східним кордоном.

Чи не став Голодомор можливим не в останню чергу завдяки байдужості та несвідомості величезної частини (гадаю навіть, величезної більшості) народу України в 1917-1920-х роках? У цього «великого шляху» було чимало етапів. І небажання різних політичних сил іти на компропіси заради оборони від зовнішнього ворога. І наївна віра в порозуміння то з російськими імперцями, то з більшовиками. І знаменита уенерівська «мобілізація», коли маси людей просто одержали в зброю й форму та розбрелися по домах. І розграбування й підпали панських маєтків, викинуті до ставків роялі у 1918 році, ще навіть до приходу більшовиків (в одній мемуарній книжці про ті часи натрапив на розповідь селянина, як вони недалекоглядно спершу спалили будинок поміщика, а вже потім здогадалися грабувати; на запитання про те, що, мабуть, цей поміщик утискав селян, чоловік відповів, що ні, добре жили, добрий чоловік, просто якось так воно вийшло). І руйнування системи управління країною без серйозних спроб створити іншу. І «отманащина». І віра в те, що з організацією НЕПу якось «усе само собою налагодиться». І невіра у власні сили. І просто небажання бачити світ ширшим за особисті робочі питання.

Суспільство нашої країни змінилося. Хай багато в чому деградоване, проріджене, радянізоване, побите катаклізмами двадцятого століття й нинішньою війною, тепер воно все-таки виглядає активнішим і відкритішим, більш готовим до оборони, ніж сто років тому. Але небезпека громадської апатії, втоми, вразливості до популізму та поразництва все одно чимала. Тож пам’ятаймо: якщо ми збайдужіємо, плюнемо на все та вирішимо, що наша хата скраю, це зовсім не означає, що так само зроблять і наші вороги. Радше навпаки, наше розм’якшення може стати сигналом для нових потужніших ударів. Піддатися ворогу в надії на те, що той подарує спокій, долучитися до популістських авантюр у надії на раптове безпричинне розв’язання проблем – саме наприкінці листопада історія нагадує, чим така безвідповідальна й наївна поведінка інколи закінчується.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.