Олена Максименко дає перші автографи. Фото Олександра Заклецького

Невелике приміщення книгарні «Смолоскип» на Межигірській ледь уміщує читачів. Місць вистачає не всім – відвідувачі стоять у проході, піходять з запізненням, сяк-так туляться на лавках. За такої підтримки відбувалась презентація книги журналістки, військового медика, фотографа і мандрівниці Олени Максименко «Неприкаяні». Вона перемогла у номінації «Проза» щорічного літературного конкурсу, який щороку влаштовує видавництво «Смолоскип».

Модерував презентацію письменник Олаф Клеменсен, за сумісництвом – «хрещений батько» книжки. Саме він великою мірою вплинув на те, аби Олена спробувала свої сили на конкурсі і подала на нього рукопис. Для самої ж авторки книга є справжнім одкровенням – вона характеризує її як документальну прозу і зізнається, що історії, описані в тексті, відбувалися насправді. Включно з трагедією – головна героїня звела рахунки з життям. Власне своїй подрузі Херелі Олена і присвятила повість «Неприкаяні». Саме з нею вона мандрувала автостопом, саме з нею ділила знакові моменти і саме її пам’ять увічнила у своїй першій прозовій книзі.

Духом дороги була просякнута вся презентація: Олаф запропонував здійснити віртуальну мандрівку автостопом. «Про що б ти говорила в дорозі? Чи зізналась би, що ти журналіст? Розкажи про своє затримання в Криму ще на початку війни?» - питання допомагали вільно і глибоко розкритися авторці повісті, зазвичай підкреслює, що вона інтроверт. Власне, напруга, яка трохи відчувалась на початку зустрічі, дуже скоро розсіялась. І це не дивно, адже більшість з тих, хто прийшов підтримати Олену – друзі та близькі люди. І ось вже вона пригадує кумедні випадки, пов’язані з написанням книги та якісь замальовки з життя. Цитує уривки книги, пов’язані з дивакуватими персонажами. А тут враз стає серйозною, коли розказує про те, як писався текст у письменницькій резиденції в Латвії, заявку куди вона подавала ще у 2011 році, коли Революцію гідності, а зрештою і війну, ще ніхто не міг навіть передбачити. Тоді вона планувала писати про Монголію – країну, яка захопила увагу і вабила мандрівницю. Але місце у творчій резиденції для Олени знайшлося тільки у 2014 році. А поїхати туди випало після того, як світ розколовся на «до» і «після» від отриманої звістки, що подруги-майже-сестри більше немає в живих. З цим тягарем, а ще зі спогадами, з тими ж самими, що були колись в її Оленчиних написаних, але спалених щоденниках, вона рушила писати свої фактично мемуари.

Видавець Ростислав Семків відзначає легкість письма авторки. Особливо, зважаючи на таку непросту, болючу і без перебільшення, популярну нині тему, як майдан і війна. Однак звертає увагу на тактовність, невимушеність і чуття, з яким письменниця підійшла до того.

І справді, текст Олени Максименко до глибини особистий. Це була би просто захоплююча повість з сумною кінцівкою, якби не знати, що авторка пускає читача в глибини своїх переживань, відверто зізнаючись, що оповідь – чи найбільш відверте з того, що нею було написане. «Це радше сеанс психотерапії», пише вона у передмові до власної книги, пояснюючи історію її виникнення.

Якщо ж говорити про саму повість, то від хіпівського і творчого настрою вона ніби градієнтом наповнюється тривогою, болем, розпачем і зрештою прямує до свого невідворотнього фіналу. Приблизно так Україна вкочувалась у свою ніч Вогнехрещі, приблизно так ошаліло прокидалась ранком після розстрілів на Інститутській, з останніх сил опираючсь «Беркуту», вірячи, що все розсіється, може, на ранок, як нечиста сила зникає від сонячного світла. Але ранок зустрічав свою Небесну сотню, а тоді день по дню «Пливе кача» на головній площі країни і сотні тисяч людей у всіх її куточках, шоковані тим, що сталося. Якщо пригадати відчуття тих днів, плавний їх перехід із відносного спокою, часом навіть фестивальності, до найгарячішої точки, то саме з таким наростанням відбуваються події, які описує Олена Максименко.

І усе ж таки «тонка червона нитка» цієї книги – любов. У її найвищому, всеохопному, трансендентальному значенні. Любов навіть до тих, хто дістає своєю недолугістю чи відсутністю чуття іншої людини, нав’язливістю чи нетактовністю. Усі «пани Петри», «хлопчики Васі», «дідусі НКВДисти» відверто «ламають кайф» інтегруються в дійсність саме тоді, коли їхня поява, м’яко кажучи недоречна і заважає, але навіть описи цієї їх присутності просякнута якоюсь людиноцентричною ліричністю.

Суцільне, як плетиво шарфика, письмо авторки під кінець книги рветься на фрагментарність сцен і структури. Уривки листування, епізодичність, Варшава, Туреччина, Київ, флешбеки, уривки щоденників Херелі, записи з її комп’ютера. Але саме у цих уламках цілісності нагнітається атмосфера і остаточно руйнується пастораль хіповського будиночку з минулого, який тепер неймовірно далеко, ніби в іншому житті. І саме тут історія пробирає до кісток, бо ж у всіх цих фрагментах нарешті відкривається боротьба за власне життя людини, яка гостро і болісно відчуває світ, а той натомість у відповідь на її любов. завдавав своїх нищівних ударів підводячи усе ближче до риски, штовхаючи на пошуки заспокоєння, яке не приходило. Хотілося би, що у цій історії любов була всеперемагаючою, але тонкий простір чутливої неприкаяної» не встояв перед натиском світу і штовхнув її до фатального рішення.

Ця повість – не некролог, але літературний реквієм з усією його величчю, аж до катарсису і сліз, ніби очищує. За легкістю письма – тектонічні переживання окремого типу людей, тих самих «неприкаяних», як їх називає авторка, які з одного боку невимушено крокують по життю, а з іншого – виборюють у нього кожен його день.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.