Літературне життя вирує переважно у великих містах. Останнім часом, правда, зростає кількість фестивалів у селах (OstenSaken, ЗахідFest), але письменники там фігурують хіба в рамках поетичних читань або перформансів. І тільки великі міста на кшталт Києва чи Львова можуть подужати провести насправді літературні фестивалі.

Та цю невтішну тенденцію змінила одна людина, ім’я якої Михайль Семенко. Футурист, що вірив: настане день, коли прокладуть метро від Парижа до Кибинець (село, в якому народився поет). І цю його мрію стали здійснювати митці, такі ж амбітні і рішучі, як і сучасники Семенка. Насамперед, Любов Якимчук та ГалинаТанай, які за підтримки видавництва «Смолоскип» і жителів села стали прокладати «Метро до Кибинець», наразі – літературне. Різноманітні заходи, які знайомлять кибинчан із життям і творчістю Семенка, проходять щомісяця впродовж року. Раніше до села приїжджали Юрій Макаров та Костянтин Грубич. А 6 серпня у Полтавську область швидкісним потягом прибули молоді українські поети.

8:36 Миргород. Місто, про яке писав Гоголь. Власне, лише цього було б досить для того, щоб зняти документальний фільм чи написати чималу книгу, адже йдеться про самого Nikola Gogol, Ukrainian (як він записався у реєстрі одного з італійських готелів). Але навряд чи молоді поети, які щойно зійшли з потяга, думають про Миколу Васильовича, хай навіть його кам’яний погляд буде стежити за ними, аж поки вони зайдуть у приміщення вокзалу, де поруч із вчорашніми пиріжками літають рої мух. Їх (молодих митців, а не мух, хоча у мух ніхто не запитував) зібрав зовсім не Гоголь, тому на ньому, як і на Миргороді вони довго не затрималися. Тож і ми залишимо химерні конструкції на вечір, коли світло ліхтарів і далеких семафорів зміниться суцільною темрявою.

9:12 Дорога. Годилося б продовжити у стилі Гоголя, але наразі асфальтованими дорогами Миргорода їде дві машини з молодими поетами. Вітер. Сонце. Осте сте! Бі ба бу. Калейдоскопічна зміна краєвидів: хатки – поле кукурудзи – ліс – хатки – зустрічна машина – поле соняхів. Поети у машині обговорюють тих, кого у машині немає. Сонце безсовісно світить в очі тим, хто сидить біля вікон. Здається, минає ціла вічність, поки автівки нарешті доїжджають до колишньої вулиці Леніна у Кибинцях. Про Гоголя на пероні давно забули. Гоголь поетів просто не помітив. Рахунок рівний. Їх зустрічають Любов Якимчук у червоній сукні і Галина Танай у чорній. Це могло б стати приводом для розлогих дискусій про значення кольору в різних культурах, хтось би обов’язково згадав про політику… Але Люба нагадує, що скоро почнеться екскурсія. А перед тим показує місце за власним городом, де раніше стояв панський маєток, а тепер – такий само ліс як і скрізь. Ніби й не було.

10:03 Кибинці. Сільський клуб. На сходах сидять Олег Коцарев, Лесик Панасюк, та Мирослав Лаюк, невідомі місцевим жителям, які стоять віддалік і спостерігають. Олена Задорожна і Дарина Гладун фотографують. Любов Якимчук і Галина Танай закінчують останні приготування, коли приїжджають автобусом члени Спілки Письменників із Полтави. Концентрація творчих людей у Кибинцях сягає рівня 1927 року. День тільки починається.

11:00 Кибинці. Екскурсія. Говорить Любов Якимчук. Заважає сонце. Власне, більше нічого. Поетка досліджує творчість Семенка з 2007 року і знає все про його маму, Марію Проскурівну, життя у Кибинцях, стосунки з акторкою Наталею Ужвій. У зв’язку зі збройним конфліктом, сім’ї Люби довелося переїхати з Луганщини. І якщо можна обрати будь-яке місце для нового життя, то чому б не батьківщину Семенка? Тим паче, що рідні багато чули про це село і воно не здавалося їм таким уже й чужим. А втім, ми відволіклися від поетів, які заховалися в тінь поруч із чужими городами на тому місці, де колись стояла хата Семенка і розглядають фотографії, які екскурсовод у червоній сукні шукала в архівах та старих журналах. За цим із подивом спостерігають місцеві жителі, які найбільше акцентують увагу на любовних стосунках Семенка і Ужвій. Не знайшовши нічого провокативного у їхніх спільних фотографіях, кибинчани розходяться у своїх справах до сьомої, коли почнеться вистава.

12:10 Майстер-клас. Художник Юрій Барабаш хоче дати місцевим дітям простір для творчості. Місцеві діти чекають чітких вказівок. Фарби.

14:00 Будинок на вулиці Леніна. (Вона тепер називається інакше, але тепер цілий світ називається інакше, тому я вірю лише власному блокноту, куди записую найважливіше. У блокноті записано «вулиця Леніна»). Приїхав Юрій Макаров (актор, письменник, ведучий, середнього зросту, без шкідливих звичок). Він гратиме НКВДиста-інтелігента у виставі Євгена Степаненка та Любові Якимчук «Як постав світ і загинув Михайль Семенко». Там уже зібралися і актор Сергій Солопай, який гратиме міліціонера, і живі поети, які гратимуть мертвих: Олег Коцарев (майбутній Йогансен), Лесик Панасюк (Юліан Шпол), Мирослав Лаюк (сам Михайль Семенко), художник вистави Юрій Барабаш, якому доведеться розділити долю розстріляних поетів на сцені у ролі Олекси Влизька, Олена Задорожна, яку переповнять емоції, коли НКВДист Макаров зачитуватиме вирок їй і її герою – Едварду Стрісі. Але поки це ще попереду. Обід. Спека. За столом розмовляють про радіоактивну воду, фельдиперсові панчохи і дуже смачний хліб, який спекла бабуся Люби Якимчук. Як і сто років тому.

17:00 Озеро Трощинського. Спека. Поети з усіх куточків України читають вірші у гамаку. Любов Якимчук пояснює, що в гамаку любила відпочивати акторка Наталя Ужвій, коли приїжджала у Кибинці, а місцеві тихцем підглядали за нею. Так само, як тепер із затінку поглядали на поетів, серед яких був і колишній директор школи Василь Петрович Ніколаєнко і зовсім молода (п’ятнадцятирічна) Альона Назаренко, яка, до речі, гратиме Раїсу Троянкер, одну з небагатьох жінок-представниць покоління Червоного Ренесансу. Були і вже згадані Олег Коцарев, Мирослав Лаюк та Лесик Панасюк (який разом із Дариною Гладун подарував фестивалю пісню про Семенка, «бо де їй ще звучати, якщо не тут, і де, якщо не тут, вона має залишитися»). Поезії зі своєї дебютної збірки читала поетка з Полтави Олена Задорожна, бабуся і дідусь якої також жили у Кибинцях. А дослідниця Галина Черниш не лише прочитала вірші, але й розповіла про те, що творчість Семенка не обмежується футуризмом і більшість його доробку становлять силабо-тонічні поезії.

Гамак. Озеро Трощинського. Спека.

19:00 Сільський Клуб. Вистава. У перших рядах порожньо. Кибинчани щільно засіли на останніх рядах. Найсміливіші потрохи заповнили першу половину зали. З проектора на екран зійшов Париж. З-за куліс вийшли кибинчани, які грали кибинчан, і поети, які грали поетів. Любов Якимчук продавала фельдиперсові панчохи, а міліціонер (Сергій Солопай) сказав, що «людям потрібен звичайний день села, а не ці ваші фестивалі». І від цих слів стало сумно. Бо ж насправді, село називають скарбницею української культури не лише тому, що там зберігаються всі звичаї та обряди, але й тому, що у селі направду зупиняється час (як у казці Льюїса Керрола). І будь-які зміни приходять сюди повільніше і складніше. Якщо прислухатися, то можна почути, як Люба Якимчук і Галя Танай намагаються запустити іржавий механізм годинника не лише у Кибинцях, але у всіх, досту всіх селах. Бо немає села, де б не народилася, не жила чи не працювала бодай одна відома людина. А отже, такі ж фестивалі можна проводити будь-де. Але міліціонер голосом мертвого часу сказав, що фестивалі не потрібні. І… нічого не сталося. Люди не почали плескати в долоні. Не піднялися з місць із криками: «Так! Ура! Браво!» Вони і далі дивилися п’єсу місцями комічну, місцями серйозну як і саме життя, як і вся історія. Маленька дівчинка, яка сиділа поруч, запитала, чи насправді цих людей розстріляли. Мати сказала їй, що насправді. Дівчинка захотіла піти на сцену і попередити поетів.

Завіса.

21:00 Будинок на вулиці Леніна. Актори і режисер ділилися враженнями про виставу. Поети розпалювали багаття. Люба Якимчук ворожила всім охочим на Семенковому «Кобзарі». Вона сказала, що завжди з ним радиться. І чим більше робить для вшанування його пам’яті, тим більше він їй віддячує, тим точніше відповідає і тим на краще обертає все. Наприклад, із фестивалем у Кибинцях. Спершу це здавалося божевільною ідеєю. Але потім у Люби з’явилися однодумці, помічники. Так дорога з’являється під ногами подорожнього. І мене охопило передчуття, що, можливо, не тепер і не через десять років, але метро у Кибинцях неодмінно буде. Бо сто років тому асфальт на вулиці Леніна чи автівка, якою приїхали поети, чи можливість говорити зі сцени все, що ти думаєш, без ідеологічних реверансів і цензури, були не менш ефемерними, ніж нам зараз видається фраза «Обережно! Двері зачиняються! Наступна станція «Кибинці».

23:24 І коли всі почали розходитися, ми врешті побачили це божевільно-зоряне небо, на якому зірок значно більше, ніж у небі над містом. І здається, що всі вони просто зараз почнуть падати на голови, вириваючи небо, як стару декорацію, а за нею стоятиме і посміхатиметься сам Бог або Михайль Семенко зі своєю люлькою чи папіросами. І вперше стало зрозуміло, як сталося, що провідний український футурист народився в цьому селі. Бо хто б ще міг жити під таким небом і не мріяти про космічні польоти. Що вже говорити про потяги, автомобілі чи метро?

І поки машина везла поетів все далі від Кибинець, про себе тінями між деревами і мерехтливими вогниками нагадував Гоголь.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.