У серпні вийшла дебютна збірка цьогорічного лауреата літературної премії видавництва «Смолоскип» Лесика Панасюка «Справжнє яблуко». Можна прослідкувати цікаву тенденцію, що останніми роками лауреатами літературної премії "Смолоскип" стають чоловіки-егоїсти та чоловіки-егоцентристи: і Мирослав Лаюк зі своєю викличною червоною збіркою "осоте!", і замкнений у світі своїх квартир та пересувань Михайло Жаржайло із "безликою" "Міліцією карми", і Лесик Панасюк, котрий протягом 100 сторінок намагається переживати усе нові й нові досвіди, не пропонуючи читачу альтернативну художню реальність, а втягуючи його у свою.

У передмові до поетичної збірки класик української літератури Василь Голобородько зазначив, що рядки із текстів молодого автора не можна виривати із контексту, вони завжди мають залишатися міцно прив’язаними одне до одного, що робить поезію ацитатною (на противагу Жаданівському "Цитатнику", що навпаки закликає "позичати" рядки та смисли і ставити копірайти).

В іншій передмові до Панасюкової книжки поетка Юлія Стахівська відразу ставить під сумнів існування Житомирської поетичної школи. Але не заперечиш, що існує така кількість авторів (плеяда?), які об’єднані літературними та особистісними зв’язками, лауреатством (чільні представники житомирської поезії премійовані "смолоскипівці" – Юлія Стахівська, Богдан-Олег Горобчук, Марія Хімич, Лесик Панасюк, Оксанка Гаджій), а також внутрішнім, вродженим, властивим темпом і ритмікою свого топосу відчуттям міста жита і миру. Тому усвідомлюючи творчість Панасюка у загальному літературному контексті, його передовсім варто ставити не поруч з іншими «двітисячідесятниками» (скажімо, поетом міста Гєником Бєляковим чи Мідною, яка постійно перебуває у стані пошуку рівноваги та дзену), а радше на одній лінії із житомирським Горобчуком.

Ліричний герой Лесика Панасюка один, він сам по собі, навіть більше він у цьому світі єдиний. Вінмаленький "Часом я щось маленьке і кругле/ не підійти до тебе/ не взяти за руку", а світу навколо так багато, тому у автора проявляється "хапальний" рефлекс бажання усе відчути на дотик, помацати, усе спробувати та перевірити на собі. Він постійно підкреслює свою "маленькість" і цим виправдовує власне незнання й невміння, звідси усі зменшувально-пестливі, м’які, боязкі слова. Так, поет вчиться вимовляти звуки йому важливо за короткий вдих-видих проартикулювати всі голосні та приголосні. (Це відчутно навіть під час авторського виконання текстів Лесику важливо донести кожну із "хвиль" у своєму верлібрі, відтворити кожен звук, що позначає початок, пік чи завершення окремої хвилі). Поет полює на щось "справжнє", а з віком сам перетворюється на об’єкт полювання. Він, безумовно, пише про те, що знає найкраще про себе, займаючись повсякчасним самопізнанням: ходить вулицями, що не мають назв, шукає людей, які не мають імен, живе у тваринному світі та світі рослин без привязок до видових чи родових ознак. Автор переміщується від міста до природи, від вулиць, на яких він не чує власних кроків, на яких літають лише "кулі тиші", до цілковитого єднання із землею, аби віддати все, що є, застосувати увесь пережитий досвід, побачити усе, про що читав та що чув доти, переконатися, що воно існує: "потім пішов у ту сторону/куди побігла ласиця/ до озера яке майже пересохло/ риба ще хлюпотіла/ і її можна було ловити руками/риба хлюпотіла аплодисментами/ я поклав у озеро яблуко/ з яким сюди прийшов".

Якщо у Максима Рильського "яблука доспіли, яблука червоні", а його ліричний герой іде із своєю коханою по саду, він розуміє, що їхні взаємини – це любов і готовий заявляти про це світу навколо, піддаючись прекрасному почуттю та пристрасті, то для Лесика Панасюка наскрізним у збірці є шукання підтверджень самим почуттям, наявності свого саду, коли він матиме змогу залишитися із дівчиною сам-на-сам. Саме тому, поет концентрується на словах, відразу змальовує тілесне та еротичне: "Тієї ночі/ Ми розмовляли животами і пальцями... Ти вже знала/ що навіть перший поцілунок буває двічі", "Тобі зненацька захотілось/ малювати нігтиками візерунки/ і моя спина без усіляких питань/стала твоїм полотном", "його губи були піддатливі наче тісто". Не виключено, що молодому поету йшлося про зв'язок із отим найпершим яблуком розбрату, яблуком гріха. Тоді ця збірка – це спроба очищення,  пошуки виправдання собі-людині та собі-митцю, це будування ланцюжків подій, які спричинили до пізнання справжнього яблука, або ж це спроба переосмислити добре знану біблійну історію й пояснити, що оте, "справжнє", яблуко насправді було та залишається досі зовсім інакшим.

Візуально у поетичній збірці ми бачимо кожне окреме тіло тексту, і лише коли просвітити його крізь індивідуально-читацький рентген – перед нами постають всі кісточки, їхні нерівності та вигини, які приховує білий папір. Поетична збірка Лесика Панасюка "Справжнє яблуко" – це кістяк зі складною будовою, це одна цілісна легенда про пошуки, така собі внутрішня Одіссея маленького поета у великому космосі.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.