9 лютого 2010 року у Секретаріаті Президента України у Києві відбулася церемонія вручення голові видавництва „Смолоскип” Осипові Зінкевичеві ордена князя Ярослава Мудрого - однієї з найпрестижніших державних нагород. Девізом ордена князя Ярослава Мудрого є „Мудрість, честь, слава”. Прибувши до Адміністрації Президента, Осип Зінкевич перед початком церемонії нагородження зустрівся із заступником голови Адміністрації, колишнім Прем’єром України і Міністром оборони Юрієм Єхануровим. Під час урочистої церемонії Ю. Єхануров зачитав Указ Президента, у якому йдеться: „За вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України Президент України Віктор Ющенко постановив 20 січня 2010 року нагородити директора видавництва „Смолоскип”, громадянина США, Осипа Зінкевича, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня”. Після цього Президент вручив орден та привітав О. Зінкевича. Згодом відбулася розмова Президента України та голови видавництва “Смолоскип”, до якої долучився і Юрій Єхануров. Було обговорено низку проблем, актуальних і болючих для українського суспільства на сучасному етапі розвитку державності. О. Зінкевич інформував Президента про працю „Смолоскипа” над національним самоусвідомленням української молоді та про плани видавництва на майбутнє. У Президента було багато запитань стосовно сказаного; з чого стало помітно, якими проблемами він цікавиться, якими вболіває та для яких шукає розв’язки. Як пізніше зізнався О. Зінкевич, він такої престижної нагороди не очікував. Його надзвичайно здивувало і вразило те, наскільки Президент поінформований про дяльність „Смолоскипа”: виявилося, що те, до чого прагне “Смолоскип”, є дуже близьким переконанням і поглядам Віктора Ющенка. На закінчення розмови Президент подякував О. Зінкевичеві за його працю і діяльність та побажав витривалості й успіхів у наш складний час. Президент України Віктор Ющенко вітає О. Зінкевича з нагородою. Розмова з Президентом, у якій бере участь також Юрій Єхануров. О. Зінкевич у розмові з колишнім Прем’єром і Міністром оборони України Ю. Єхануровим.
Фото Михайла Марківа.
Українське культурне середовище ніяк не може вибратися із баговиння провінційності. Вся мережа кишить синіми чоловічками з «Аватара», рейтингами від американських видань про те, що Анджеліну Джолі знову визнали найсексуальнішою, а пам'ять Майкла Джексона вічна. На 15 іноземних культурних новин припадає 1 українська.
Бути критичним у статтях про українську культуру дуже складно. Інколи жаль топтати власними жовчними зауваженнями нещасні її паростки, які де-не-де пробиваються крізь асфальт третьосортного шоу-бізнесу та західного культурного секонду. Наприклад, коли короткометражний фільм «Глухота» Мирослава Слабошпицького номінували від України на цьогорічний Берлінале, не варто писати: «чекаю, коли він знову обламається». (Слабошпицький вже раз брав участь у Берлінале і нагород не здобув. Насправді потрапити на фестиваль такого рівня означає пройти конкурс між сотнями претендентів, а це вже досягнення). Краще задуматися, чому Україну у світі представляє кількахвилинний фільм, знятий без бюджету заради розваги у артхаузному проекті «Мудаки». На Оскара цього року взагалі нічого поки не нашкребли. Чому знімати кіно не вигідно, в той час, як «Аватар» (який не має нічого, окрім вдалого промоушену та спецефектів) гребе гроші відрами?
Смолоскипівський двотомник „Література та переклад” Григорія Кочура переміг у номінації „Хрестоматія” одинадцятого Всеукраїнського рейтингу „Книжка року-2009” (підномінація „Критика, біографія, мемуари”). Цьогорічна церемонія нагородження лауреатів найстаршої та все ще найповажнішої (попри збільшення числа рейтингів-конкурентів) книжкової премії „Книжка року” відбувалася в Київському педагогічному університеті імені М. Драгоманова. На щастя, організатори здогадалися розвести в часі й просторі урочисту і офіціозну частини. Увесь офіціоз відбувся на брифінгу, де організатори, співорганізатори та інші vip-причетні сказали всі належні в такому випадку ритуальні слова. Звичайно, не обійшлось і без роздумів пристуніх державних чиновників на тему допомоги книговиданню, аж до обговорення концепції зменшення ваги шкільних підручників за рахунок використання полегшеного картону при виготовленні обкладинок. Вочевидь, саме в цьому полягає головна проблема українських видавців. Що ж до самого нагородження, воно лишило двоякі враження. Доволі дотепним ведучим виявився письменник Михайло Бриних (його колега, журналістка Оксана Шпортько, була менш цікава), але і ведучих, і тих, хто виступав, було не надто добре чути. В одній музичній паузі виступав „New Era Orchestra”, але в інших домінувала невесела аматорська естрада, аж до пісні „Я піду в далекі гори”, зіпсутої кабацьким аранжуванням.
 Микола Неврлий. «МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ: ЗБІРНИК СЛОВ’ЯНОЗНАВЧИХ ПРАЦЬ». Передмова Івана Дзюби. Київ: «Смолоскип», 2009. – 956 стор. У видавництві „Смолоскип” 29 жовтня відбулася презентація збірки праць Миколи Неврлого, що його можна назвати словацько- чесько- українським літературознавцем, під назвою „Минуле й сучасне: збірник слов’янознавчих праць”. Також представлялася його ж монографія про Івана Франка словацькою мовою. У випадку з Миколою Неврлим, напевно, ідеться про справжній дотик до історії, в тому числі й історії літератури, до самого її духу, що вкрай важливо для, як кажуть в інтернеті, „любителів цієї справи”. Передусім, М. Неврлий, що особисто приїхав з Братислави на презентацію до Києва, надзвичайно цікавий просто як людина незвичної долі. Син галицької українки й буковинського чеха, він народився 1916 року в Росії, у Ростові-на-Дону, до 1933 року встиг пожити в Полтаві, Куп’янську, Харкові та інших українських містах, спілкувався з багатьма українськими культурними діячами, бачив М. Хвильового, а під час Голодомору з батьком і сестрою, отримавши чехословацький паспорт, зумів утекти в Західну Україну, до Закарпаття, де був свідком останніх міжвоєнних років, проголошення й падіння Карпатської України. Як українського вчителя, Неврлого заарештували угорці. Потім було кілька років життя у Празі, спілкування з такими людьми, як О. Олесь, О. Ольжич, О. Колесса, Є. Маланюк, О. Бурґгарт, навчання у Карловому університеті. 1941 року М. Неврлий брав участь в похідних групах ОУН, дістався Василькова, де познайомився з поетом М. Ситником, але був відкликаний з України. Уже потім, у комуністичній Чехословаччині, Неврлий зумів уникнути покарання та став активно працювати дослідником української та інших слов’янських літератур. Відвідуючи в наступні десятиріччя УРСР, він познайомився з Гр. Майфетом, Є. Кирилюком, В. Сосюрою, М. Бажаном, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Кочуром та багатьма іншими діячами, охопивши таким чином літературу більшої частини ХХ століття.
 29 січня у київському Будинку Вчителя (Української Центральної Ради) відбувся вечір вшанування студентів полеглих у бою під Крутами, організований видавництвом "Смолоскип", українським відділенням ПЕН-клубу і Будинком Вчителя. Вечір відвідала дружина Президента України Катерина Ющенко.
Розпочав захід директор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків. Він привітав першу леді та виголосив коротку промову, у котрій зазначив, що українці часто недооцінюють себе: кажуть, що неорганізовані, що бракує історичної пам’яті та, щонайгірше, віри. Проте змогли ж свого часу ці три сотні молодих і зовсім недосвідчених у військовій справі студентів зібратися, повірити в себе і протистояти на порядок більшій армії! Завдяки їм нині можна провести подібний захід – відтак ми повинні більше вірити в себе, свої сили та свою країну. Слова щирої подяки з уст першої леді почули засновник і голова "Смолоскипа" Осип Зінкевич та його дружина Надія. Пані Катерина Ющенко наголосила, що і в діаспорі подружжя Зінкевичів завжди докладало своєї праці до вшанування героїв Крут. І тим важливіша їхня праця, що вони продовжують робити це тут, в Україні. Адже сьогодні потрібно ще дуже багато працювати, щоб врешті побудувати ту Україну, якою ми хотіли би її бачити.
Перелік злочинів комуністичного тоталітаризму не обмежується масовими розстрілами, цілеспрямовано зорганізованими голодоморами,політичними репресіями, нищенням культурних здобутків, замовчуванням або перекручуванням подій минулого. Трагічним спадком всього постсовєцького простору є штучна люмпенізація загалу й витворення духовно здеградованої орди, котру безпідставно нарекли «народом». Наслідком кількасотлітньої бездержавності українського народу є й суттєвий брак національних державотворчих і демократичних традицій. Цей ненормальний стан речей відгукується нині збоченим трактуванням чеснот самоповаги, пошани приватної власності, права, усвідомленого самообмеження в справі здійснення певних дій або вчинків, культури поведінки й вміння гармонійно поєднувати власне з загальним. Хамство повсюди нівелює гідність особистості й потрактовує демократію як необмежену вседозволеність.
Єдиний український повнометражний фільм у конкурсній програмі «Молодості» - і той російськомовний. "Відторгнення" Володимира Лєрта викликав справжній ажіотаж на кінофестивалі. Коридор був вщент забитий охочими подивитися, яких виявилося більше, ніж проданих квитків. Коли натовп нарешті впустили до кінозали, виявилося, що "Кіна нє будєт". Пояснення класичне: з технічних причин. Глядачам запропонували здати квитки або подивитися інший фільм. Наступного дня на "Відторгнення" квитки були вдвічі дорожчими і у чергах довелося знову добре попрацювати ліктями. Посеред фільму до зали все-таки увірвалося двадцятеро "зайців", наполегливості яких одразу зааплодували.
Навіть поверхового дослідження передвиборних програм кандидатів в президенти було достатньо, аби переконатись у відверто антиукраїнській суті абсолютної більшості їхніх положень. Українцям вкотре пропонують повірити в можливість створення матеріального раю на землі. Жонглюючи гаслами про родючість наддніпрянського чорнозему, ще не знищену залишену у спадок від почилого геть не в Бозі Союзу економіку, наявністю немалих за різноманіттям й об'ємами природних покладів, українців кличуть повірити побрехенькам того чи того кандидата. Обіцянки забезпечити всіх гарно оплачуваною роботою, коштом українських платників податків повернути вкрадені чужинцями заощадження, підвищити розміри пенсій, стипендій і зарплат, насправді є цинічною формою відволікання уваги від формально узаконеного розкрадання майна, власності і самого майбуття українського народу.
 Вячеслав Чорновіл. Твори у 10-ти томах. Том 6. Київ: В-во «Смолоскип», 2009. – 1052 стор. 20 січня у будинку "Смолоскипа" в Києві відбулася презентація чергового, вже шостого тому десятитомного видання Творів Вячеслава Чорновола. Поважне товариство, що зібралося того вечора, – а це і дружина діяча Атена Пашко, і сестра Валентина Чорновіл, і товариші-дисиденти Василь Овсієнко, Лесь Танюк, Дмитро Степовик – ділилися з гостями та представниками преси усім наболілим: від спогадів про В. Чорновола аж до аналізу діяльності УГС та умов створення Руху.
Відкрила презентацію Атена Пашко. Пригадуючи той період, якому присвячена книжка (1985 – квітень 1990 рр.), вона схарактеризувала його як дуже складний і водночас надзвичайно оптимістичний, насичений подіями і сподіваннями. Вячеслав Максимович щойно повернувся з заслання і з притаманною йому енергією поринув у роботу. Кожен крок цієї праці був надзвичайно складним: постійні стеження, підслуховування, цілодобові чергування кадебістських машин біля будинку, де вони мешкали, паплюження у ЗМІ. "Цей том дає широке уявлення про суспільне і політичне життя того часу, та найголовніше – увиразнює видатну роль В. Чорновола у складних початкових процесах державотворення", - підсумувала вона свій виступ.
26 вересня у Дніпропетровську відбувся арт-фестиваль “Маяки”. Серед партнерів фестивалю був і „Смолоскип”. Двоє „смолоскипівських” лауреатів – Юлія Стахівська та Олег Коцарев – презентували на ньому свої нові книжки: відповідно, книжку поезії „Червоні чоловічки” та збірку оповідань „Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого”.
 Для наділених даром відрізняти полову від зерен та не позбавлених здорового глузду посталий під сучасну пору політичний розгардіяш в Україні не є чимось неочікуваним або нелогічним. Здійснене кілька років тому чергове, старанно увібране в помаранчеві шати випускання пару добігло свого логічного й закономірного кінця. Ще б пак, адже дійство, очолюване “фальшивими пророками” і “сліпими поводирями”, від самих початків було приреченим.
Сподіваюся, паралелі нинішнього дня і нашого трагічного минулого будуть доречними. Понад 350 років Україну було окуповано Московщиною. Довгий час окупація виправдовувалася «єднанням православних», згодом «спільним корінням» і «пролетарським єднанням трудівників». Але мета окупації залишалася незмінною – асиміляція, привласнення культурних та інтелектуальних здобутків, природних покладів та родючих чорноземів. Логічне постання в таких умовах «п‘ятої колони» (кількамільйонної суміші етнічних чужинців та позбавлених почуття обов’язку супроти Творця й Батьківщини зденаціоналізованих автохтонів), фізичний терор стосовно небайдужих і незгідних, нав’язування непритаманних форм світосприйняття не змогли зупинити прагнення українців самостійно облаштовувати власне життя.
Мабуть, кожному доводилося пережити ці неприємні миттєвості. Сниться щось тяжке, у глибині душі розумієш, що то не насправді, але позбутися нічного видіння усе одно неймовірно важко. Час ніби уповільнює свій плин і тривалість дурного сну здається нестерпно довгою, хоча реально вона ніколи не перевищує кількох хвилин. Навіть коли вдається таки розплющити очі, думки про побачене у дурному сні попервах ще нишпорять потойбічними монстрами по закутках вашої свідомості, підриваючи впевненість у цілковитому пробудженні. На жаль, схожі відчуття продовжує навіювати авторові цих рядків і цьогорічна президентська кампанія. Так бо ж хотілося назавжди позбутися примар минулого! Вірилося, що кількатижневе віче на Майдані-2004 змінить не тільки самосвідомість і самооцінку виборців, але й поведінкові стереотипи політиків, що змагаються за їхні симпатії. Та, як це часто буває, не так сталося, як гадалося. Або хотіли, як краще, а вийшло... ну, самі знаєте як.
Чорновіл Вячеслав. Твори В 10 ТОМАХ: Т. 6. Документи та матеріали (Листопад 1985 - квітень 1990) / Упор. В. Чорновіл; Передм. В. Деревінського. 2009, 1052 с. Ціна: 35 грн. ISBN 978-966-2164-07-7 У шостому томі Творів В. Чорновола уміщено матеріали після звільнення з ув'язнення (1985 р.) по квітень 1990 р. - початок державотворчої діяльності. Це період відновлення «Українського вісника» (вип. 7-14), ініціювання і заснування УГС, очолювання прес-служби УГС, випусків «УВ-експрес», «Листків прес-служби УГС», активної участі в мітингах 1980-х рр., створення міжнародних організацій та участь у їхній роботі, внесення радикальних ідей у програму НРУ. Це важливі матеріали для науковців, істориків, студентів, учнів, які досліджують останній період радянського часу, боротьбу за незалежність України.  Поети Празької школи: Срібні сурми. Антологія / Упор.,передм.,літ.сильвети М. Ільницького. 2009, 916 с.
Ціна: 40 грн. ІSВN 978-966-2164-02-2
В антології зібрано твори поетів української еміграції 1920-30-х років XX століття з угрупування, яке в літературознавстві здобуло назву — Празька школа. Учасники визвольних змагань українського народу та представники покоління, що сформувалося «під чужим небом», вони несли в поезії «срібні сурми» недавніх походів, історіософські роздуми про майбутнє рідної землі, а також розвивали традицію вільної української поезії, обірвану комуністичним режимом. Це одна з перших спроб розкрити творчість еміграційних поетів міжвоєнного періоду в повноті їхньої творчої індивідуальності. Видання також має теоретичну частину, до якої увійшли літературно-критичні статті, спогади, рецепції, листування та інтерв'ю. Книга для всіх, хто має Україну в серці, незалежно від того, де живе.
 Сьогодні Російська Федерація, частково подолавши наслідки кризових 90-х, проводить активну зовнішню політику, спрямовану на відновлення свого статусу супердержави та євразійського лідера. Результати цього курсу вже відчули на собі Грузія, Білорусія, Україна. Так чи так новий виклик отримують також Європа, НАТО і США Як і кожна держава, РФ захищає свої політичні та економічні інтереси і впливи за кордоном, використовуючи при цьому весь набір притаманних сучасному демократичному світові макіавеллівських методів розв’язання внутрішніх та зовнішніх державних питань. Маючи прекрасних вчителів для наслідування, зокрема Стару Європу і США, Росія успішно використовує військові операції, “антитерористичні кампанії”, турботу про права національних і мовних меншин, інформаційні війни, енергетичний шантаж (арабський досвід), анексію стратегічно важливих територій під гаслом миротворчості та безпеки, та втілює в життя інші «гуманістично-демократичні принципи». Як зазначають російські посадовці, політики та експерти, Росія знову готова стати одним зі світових лідерів, покінчивши з моноцентризмом на планеті.
 Кожен справжній український книголюб, затамувавши подих, чекає львівського Форуму видавців, як дитина Нового року. Попри те, що найбільший республіканський книжковий ярмарок відбувається не в столиці, ця подія щорічно збирає все більше учасників і гостей з усієї України та з-поза її меж. Цього разу участь взяли понад 700 учасників, серед яких — провідні видавці та письменники України, представники книжкових ринків Росії, Польщі, Франції, Німеччини та інших країн. На двадцяти двох офіційних локаціях Форуму відбулися презентації нових видань, виставки графіки та каліграфії, круглі столи проблем книговидання у найширшому розумінні: від питань перекладу до вибору паперу для майбутньої книги.
 „Мезальянс політики й церкви в стилі славетного кардинала Ришельє” – так далекого 1942 року відреагував письменник Улас Самчук на висвяту на єпископа УАПЦ політика, колишнього хорунжого армії УНР і племінника Симона Петлюри Степана Скрипника. Саме про Степана Скрипника, що став Патріархом Мстиславом, і розповідає нова книга „Мстислав (Скрипник)” молодого дослідника з Острозької академії Андрія Смирнова, презентація якої відбулася 1 жовтня в приміщенні „Смолоскипу”. Це – фактично перше в Україні поважне наукове видання про Патріарха Мстислава. Андрій Смирнов зосередився на двох періодах його життя – політичній кар’єрі в умовах окупованої Польщею Волині 20-30-х років та періоді вже німецької окупації й участі Скрипника в розбудові української церкви. Як сказав сам автор монографії під час презентації, одним із найважливіших питань, яке він хотів розв’язати, було, чому все-таки Степан Скрипник, політик і військовий, несподівано для всіх обрав шлях церковного служіння. Відповіддю, вважає Смирнов, може бути те, що, по-перше, Скрипник завжди був людиною релігійною, а по-друге, в умовах німецької окупації він зрозумів, що церква може бути єдиною легальною українською структурою, котра здатна впливати на суспільно-політичну ситуацію в країні. Власне, про схильність Скрипника до непрямих і компромісних шляхів досягнення українських цілей свідчить і його політична праця попередніх років, участь у польському Сеймі у провладних фракціях, підтримка режиму Пілсудського тощо. Іноді, правда, темперамент давався взнаки – і ось одного разу новоспечений парламентар не втримався і вдарив у обличчя під час засідання депутата від комуністів.
Чи може чимось здивувати український шоу-бізнес українського слухача та глядача у нелегкі часи світової фінансової кризи? Таке питання я ставила собі на початку осені, повернувшись з літньої відпустки. На телебаченні – новий сезон, а ось чи стане він новим сезоном української музики… Власне початок музичної осені-2009 ознаменували щонайменше два гучних музичних дійства. Перше – це святкування 20-річчя знаменитого фестивалю «Червона Рута». До нього довго готувалися, приїжджав Президент України, а… а вийшло як завжди. По-перше, з екрану ТВ картинка виглядала не надто яскравою. Звісно, цей фестиваль пов'язаний з іменем Володимира Івасюка, тому високу тональність заходу можна частково виправдати. Але, з іншого боку, «Червона рута» відкрила свого часу безліч молодих та симпатичних співаків, наприклад, Марію Бурмаку, Кузьму Скрябіна чи ТНМК. Тому радісний молодий запал – ось, здавалось, якою мала б бути загальна атмосфера. Та організатори фесту, напевне, думали інакше і тому на головній чернівецькій сцені панував мало не революційний настрій. Ми будемо боротися, бо ми українці і ми такі – таким був лейтмотив ведучого, у минулому «Ді-джея» Помаранчевого Майдану Євгена Нищука. Ми українці, а значить поборемо. Питання лише в тому – кого? Адже подібні гасла вже лунали п’ять років тому, а ми все ще боремося... Коли ж ми будемо насолоджуватися? Від музики хочеться чекати чогось приємного, але у випадку фестивалю «Червоної рути» за українською музикою чітко закріплюється патріотично-етнічний ореол.
 Семінари творчої молоді проводяться щороку за підтримки Міжнародного благодійного фонду "Смолоскип". Основою концепції Семінару є принцип "молоді для молодих": оргкомітет складається з колишніх учасників, які пропонують певні теми для обговорення та займаються організацією круглих столів, дискусій, презентацій та ін. Протягом історії Семінару (яка бере свій початок у 1994 році) у його роботі взяли участь відомі сьогодні українські політики, правозахисники та письменники: Михайло Горинь, Анатолій Дністровий, Олесь Доній, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрко Іздрик, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Світлана Пиркало, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук та багато інших. Двоє з колишніх активістів Семінару – Олесь Доній та Віталій Чепинога –стали народними депутатами. Смолоскипівський Семінар був та залишається майданчиком для обміну думками, ідеями, досвідом між поколіннями українських інтелектуалів, місцем знайомств представників різних регіонів України та творчої самореалізації молоді. Умови участі. Взяти участь у Семінарі можуть особи, яким на момент проведення Семінару виповнилось 18 років та які беруть активну участь в політичному й мистецькому житті свого регіону, є молодіжними лідерами, яскравими творчими особистостями. Перепусткою на Семінар є короткі тези (1-2 сторінки) виступу на одному із запропонованих круглих столів. Після розгляду заявок та конкурсного відбору оргкомітет Семінару розішле запрошення на електронні адреси майбутніх учасників. Кількість учасників обмежена: близько 50 осіб. Тези доповіді (3-5 стор.) мають бути надіслані поштою (Видавництво «Смолоскип», вул. Межигірська, 21, Київ - 04071) АБО на скриньку mbf.smoloskyp@gmail.com і продубльовані на rosemkiv@gmail.com не пізніше 15 лютого 2010 р. Разом з тезами надсилати заповнену заявку, а також фото доброї якості. Анотований список перспективних круглих столів семінару української творчої молоді видавництва «Смолоскип» на 2010 рік та Заявка на участь див. у Детальніше...
 З 2 до 10 серпня 2009 року в Російській Федерації перебувала делегація української громадськості, яка взяла участь у міжнародних днях пам’яті жертв політичного терору. Поминальні заходи традиційно проводяться на місцях масових страт в’язнів ГУЛАГу – в карельському урочищі Сандармох і на Соловецьких островах (Архангельська область РФ).
Соловки – споконвіку земля карельська. У XV ст. преподобні чудотворці Саватій, Герман та Зосима поклали початок існуванню Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому монастиреві. Відтоді у народній свідомості Соловки довго були уособленням святості й православного благочестя.
Мабуть, кожному доводилося пережити ці неприємні миттєвості. Сниться щось тяжке, у глибині душі розумієш, що то не насправді, але позбутися нічного видіння усе одно неймовірно важко. Час ніби уповільнює свій плин і тривалість дурного сну здається нестерпно довгою, хоча реально вона ніколи не перевищує кількох хвилин. Навіть коли вдається таки розплющити очі, думки про побачене у дурному сні попервах ще нишпорять потойбічними монстрами по закутках вашої свідомості, підриваючи впевненість у цілковитому пробудженні. На жаль, схожі відчуття продовжує навіювати авторові цих рядків і цьогорічна президентська кампанія. Так бо ж хотілося назавжди позбутися примар минулого! Вірилося, що кількатижневе віче на Майдані-2004 змінить не тільки самосвідомість і самооцінку виборців, але й поведінкові стереотипи політиків, що змагаються за їхні симпатії. Та, як це часто буває, не так сталося, як гадалося. Або хотіли, як краще, а вийшло... ну, самі знаєте як.
 Театр, музика, література та кіно поєдналися у двотижневому святі сучасного мистецтва під назвою ГогольФЕСТ. Цього року фестиваль набув особливого масштабу через ювілей Миколи Васильовича. Щодня у Мистецькому Арсеналі відбувалися різноманітні майстер-класи, перфоманси, концерти, кінопокази та театральні постановки.Величезні зали займали інсталяції сучасних мистців. Серед них (у найкращих традиціях сучасного мистецтва) далеко не всі були зрозумілими чи цікавими. Переважно це були роботи (лінощі?) молодих і невідомих арт-провокаторів. Деякі були навіть причетними до Гоголівської тематики. Микола Васильович постав багатоликим у просторі фестивалю його імені: від ворголівської мозаїки на афішах та програмках до портрету із підписом «Googole». Були також маски класика та його персонажів, відрубана голова письменника у закривавленій каструлі та її величезний макет із заржавілої бляхи. Цю гоголіаду досить органічно доповнювали садо-мазо Гітлер і грайливі портрети фашистів нетрадиційної орієнтації, інсталяція із вугілля, труби і шахтарської каски, що нагадувала нору шахтаря, ряд дівчат з оленями із колекції наївного живопису «Сільський гламур» Антіна Мухарського. Придатних до сприйняття експонатів було досить мало у величезному галерейному просторі, тому відвідувачі переважно не були в захваті від експозиції. Але інтерактивності не бракувало: наприклад, як у «пастці для блондинок» - стоунхенджу із дзеркал та камер, що дозволяли бачити себе зі спини та усіх ракурсів.
 Поки у Гуляйполі молоді поети писали сучасну поезію батогами і зубами на сідницях молодих поеток, у Києві нарешті відкрилася перша масштабна виставка у «Мистецькому Арсеналі». Державний комплекс «Мистецький Арсенал» претендує на роль українського Лувру, але потрібно ще багато зусиль і часу для здійснення цієї мети. Першим кроком стала виставка "De Profundis" (“З глибин...”), яка представляла різні віхи української пластики. Вона поєднала скульптуру, відеоарт та музичні інсталяції. Залу поділили на декілька тематичних експозицій: були тут і прадавні «антропоморфні стели», трипільська пластика, народна дерев’яна і барокова скульптура, роботи майстра Пінзеля та Олександра Архипенка і сучасна скульптура. Назвою виставки став рядок із 129 псалма «З глибин взиваю до тебе, Господи» - і глибина була відчутна. Не тільки духовна, часова, але й музична і музейна. Експонати взяли із колекцій майже двадцяти музеїв, історико-культурних заповідників, мистецьких галерей і приватних фондів.
 Незважаючи на тривожні теленовини з приводу епідемії «свинячого грипу», групі української молоді останній день цьогорічного жовтня запам’ятається насамперед поїздкою до двох незабутніх парків Чернігівщини, що стоять в одному ряду серед найкрасивіших пам’яток України, – Качанівки та Сокиринців (оглянути третій відомий парк – Тростянець – просто забракло часу). Організаторами подорожі стали МБФ «Смолоскип» та ВМГО «Спілка української молоді». Дорога до Чернігівщини пролягала мальовничими місцями, а погода на день мандрівки видалась напрочуд гарною, тому довгий шлях у розмовах і спогляданні краси осінніх краєвидів видався зовсім непомітним. Першим місцем зупинки став парк Качанівка. Знаходиться він на території крихітного села (всього 48 мешканців) Ічнянського району Чернігівської області.
 Олег Ольжич. ВИБРАНІ ТВОРИ. / Упорядник Осип Зінкевич. Передмова Євгена Сверстюка. 2-ге видання. 2009, 664 с.Серія «Розстріляне Відродження». Ціна: 30 грн. ISBN 978-966-8499-63-0 До 100-річчя від дня народження видатного українського поета Олега Ольжича (Кандиби) у 2007 році видавництво «Смолоскип» презентувало найповніше видання його творів, доповнене унікальними історичними, мемуарними та літературно-критичними матеріалами. У зв'язку з популярністю та посиленим читацьким інтересом, у 2009 році «Вибрані твори» видано вдруге. Як не дивно, в Україні досі не так багато знають про одного з найвидатніших українських поетів, пражанина Олега Ольжича. Хоча його бурхлива біографія, ореол героїки та джентльменства, неймовірна інтелектуальна та творча сила не можуть не вражати. Він був надзвичайно багатогранною людиною – поетом, доктором археологічних наук, політиком, ідеологом українського націоналізму. Під час Другої Світової війни керував націоналістичним підпіллям на окупованій німцями Україні, організував антинімецьке підпілля. У 1944 році був закатований нацистами у концтаборі Саксенгаузен. Тож упорядник «Вибраних творів» Осип Зінкевич поставив собі на меті якомога охопніше відобразити різні іпостасі Ольжича. Крім якнайповнішої добірки поезій (“Рінь” (1935), “Вежі” (1940), посмертно виданої – “Підзамча” (1946), а також 82 вірші з-поза збірок), до книги увійшли декілька ранніх оповідань, вибрані публіцистика та листування Ольжича. А саме: статті “Голод і сучасна українська література”, “До проблеми культурної ділянки”, “В авангарді героїчної доби”, “Дух руїни”, “Українська історична свідомість”, “Українська культура”; останнє звернення Ольжича до співвітчизників – “У Свят-Вечір” (із 1943 року); листи до батька, поета Олександра Олеся, і матері, Віри Свадковської-Кандиби, до Галини Грачової і Марини Антонович, а також 15 листів до Дмитра Донцова.
 Останніми роками в українському суспільстві чим далі, тим сильніше розгораються запальні дискусії на різні історичні теми. От тільки форми, в яких відбуваються ці дискусії і «популяризація» історії, викликають все більше скептичних думок. Бо самі дискусії, чи то на інтернет-форумах і в блогах, чи то навіть на вулицях, доволі часто зводяться до банальної лайки, що часом переходить у не менш банальне хуліганство. Руйнація пам’ятного хреста на місці розстрілу німцями Олени Теліги та пошкодження пам’ятника Леніну на Хрещатику – це останні найбільш «екстремальні» прояви «війни за історію» в Україні. Які ж причини цієї «війни за історію»? І чи матиме вона якийсь продуктивний сенс?
|
|
Новини
