Налякані ситуацією в Москві, наші можновладці прийняли «єдино правильне» рішення у боротьбі з пожежами – заборонити народу, який, власне, і є фактичним власником лісів, доступ до його володінь. Це замість того, щоб налагодити якісну роботу лісників та поінформувати людей. І саме зараз, коли кожен папірець може стати причиною великого лиха, ініціативна група Let’s Do It Ukraine! 14 серпня провела акцію прибирання Сирецького гаю в Києві в рамках проекту «Зробимо Київ чистим 2». До чотиригодинного прибирання парку долучилися і місцеві жителі мікрорайону, й активісти з інших куточків Києва, а також Організація православних скаутів України, серед яких було навіть кілька гостей із Білорусі. Для початку «чистолюби» взялися прибрати сміття за торговельними ятками біля станції метро «Сирець». «Обережно! Тут «міни»! – попереджає парубок із величезним пакетом для сміття. – Навіть кішки й собаки після себе закопують, а люди…» Усім, хто долучився до прибирання, організатори видавали рукавички та великі пакети для сміття. Їх виділило Шевченківське комунальне підприємство з утримання зелених насаджень. «Нам сказали: «Дивіться, ми даємо пакети для сміття, але за умови, що ви скажете ЗМІ, що ми вам допомагали». Ми, звичайно, погодилися, – розповідає координатор проекту «Зробимо Київ чистим 2» Пивоваренко Юрій. – Але мене це просто збентежило: ми робимо їхню ж роботу, а нам іще й умови ставлять! Проте у будь-якому разі Шевченківське КПУЗН справді допомогло, надавши 200 пакетів і 200 пар рукавичок, а це чимало коштує». Приємно дивує і той факт, що комунальники погодилися вивозити сміття з урн, які планують встановити у парку активісти, адже робочих рук не завжди вистачає. Сміття збирали і одразу сортували за п’ятьма категоріями: пластик (на невеликій території пластикового посуду та пляшок зібрали 82 мішки), скло (77 мішків), папір (18), алюміній (банки з-під напоїв – 6) та все інше(35).
 Картер: в Америці демократія – всі можуть лаяти Картера і їм за це нічого не буде. Брєжнєв: і у нас демократія – всі також можуть безкарно лаяти Картера. У четвер 29 липня, після засідання кіноклубу, що відбувається у будинку "Смолоскипа" двічі на місяць, до його керівника, письменника та журналіста Олега Шинкаренка, підійшли троє молодиків, котрі відрекомендувалися працівниками Служби Безпеки України і запросили його на розмову, пов’язану з окремими висловлюваннями, що їх Олег виклав у своєму "живому журналі" – інтернет-щоденнику, який тепер веде мало не кожна друга молода людина. Сама ж розмова відбулася наступного дня, у п’ятницю. Шинкаренку пояснили, що влада не збирається толерувати образливі висловлювання на адресу гаранта Конституції та його соратників; відтак, з Олега взяли розписку, що подібні інсинуації він припинить і відпустили з миром. Цей, ніби й епізодичний, випадок одразу ж став відомим на всю країну, потрапив у стрічки новин й навіть у програму BBC. Втім, історія, вочевидь, і справді повчальна – тож можемо зробити певні висновки.
Спекотної липневої суботи, коли асфальтівка, як вода за катером, бралася брижами під колесами автомобільного залізного потоку, невеличкий, але дружний гурт смолоскипівців вирішив і вирушив: вирішив, що доста уподібнюватися курчатам-гриль на розжареній пательні міста, а вирушив – «на волю, в пампаси». На роль «пампасів» одноголосно й патріотично обрали загадкову Атлантиду українських земель – легендарне Трипілля. Трохи проблукавши у численних виходах зі станції метро «Академмістечко», весела компанія врешті возз’єдналася, завантажилася в комфортабельний мікроавтобус та відбула у бажаному напрямку. Їхали, слухаючи цікавезні і змістовні розповіді про довколишні природні й рукотворні пам’ятки у виконанні поважаного колеги та милуючись придорожніми краєвидами. За вікнами пропливають мальовничо-провінційні околиці Києва… Зелене море гаїв, розлогі лани, заповідні ліси та пагорби (з одного, найвищого, злітають барвистими метеликами парапланеристи)… Палаци «хазяїв життя» за височенними парканами… Похмуре, готичне нагромадження споруд Трипільської ТЕС у стилі a la “hard industrial” – химерне плетиво якихось труб, іржавого залізяччя, викришені і зарослі повитицею цегляні стіни, майже місячні кратери-доріжки на величезних териконах вугілля… І врешті – село Трипілля. Давній Треполь, де сходилися три родючі долини, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею, «водні ворота» Київської Русі, тодішній важливий аграрно-транспортно-економічно-індустріальний вузол та мілітарне укріплення держави.
Шановні учасники та учасниці семінарів творчої молоді! Видавництво "Смолоскип" оголошує першу стадію відбору для участі в семінарі 2011 року. Кожен та кожна з вас має нагоду спробувати себе у одній (чи кількох) із трьох ролей: (1) модератора – тобто ведучого і координатора круглого столу; наступного року кожен із модераторів не лише керуватиме дискусією, а й починатиме її з власного 20-хвилинного виступу та PowerPoint-презентації. Для участі у відборі необхідно прислати нам тему потенційного круглого столу, супроводжену 1-2 абзацами анотації, а також ще 1-2 абзаци пояснення, який саме рівень Вашої обізнаності у даній темі; (2) аніматора – тобто керівника певного тренінгу, котрий можна було б провести упродовж семінару; тренінги мають бути спрямовані на формування якомога більш конкретних навичок: проведення дебатів, виготовлення газети, створення фотороману чи відеопоезії тощо. Відібрані аніматори проведуть тренінги та керуватимуть роботою відповідних малих груп. Присилати нам те ж саме: тема тренінгу, 1-2 абзаци анотації, 1-2 абзаци прояснення Вашої компетенції; (3) інформатора – тобто лектора, котрий здатен прочитати 30/40-хвилину лекцію на тему, що дотична до цікавих молодій аудиторії семінару проблем. Вимоги ті ж самі. Віртуальна рада ветеранів Ірпеня (випадково/невипадково відібрані 15 осіб, котрі брали участь у не менш як 3 семінарах) шляхом інтернет-голосування відбере тих із вас, котрі запропонують найцікавіші, найактуальніші теми. Остаточний термін подачі вказаних пропозицій – 1 жовтня 2010 року!! Це жорсткий термін: винятків не буде.
Пропозиції надсилати на скриньку відповідального директора МБФ "Смолоскип" Ростислава Семківа. Адреса вам знайома – rosemkiv@gmail.com Надіслані до вказаного терміну пропозиції упродовж 3-4 днів отримають підтвердження реєстрації і без виказування авторства єдиним списком потраплять на голосування. Результати відбору будуть повідомлені не пізніше 15 жовтня 2010 року. Далі "Смолоскип" ініціює подачу тез на запропоновані круглі столи. Успіхів! p.s. минулий семінар був...
Після того, як Президентом України став Віктор Янукович, жити в нашому інформаційному просторі стало зовсім нецікаво. Адже Янукович – людина передбачувана, всі й так знають: що б він не сказав, все одно нічого не буде. Але Віктор Федорович вміє це зробити дуже переконливо, і коли обіцяне не стається, то так і хочеться думати, що йому завадили великі державні справи. Жити в сучасній Україні і бути вільною від неї зараз дуже просто – просто не дивитися телевізор. А якщо ще й не читати газет, журналів та Інтернет-новин, то виникає відчуття, що країна просто рухається. Земля просто обертається. Люди просто живуть. Хто як уміє. Все втратило якийсь сенс. І справа не лише в Президентові, котрий став ним попри суворе переконання майже 50 % українців у стилі «цього не може бути ніколи, бо цього не може бути». Це сталося так, як одного дощового дня на Віктора Януковича впав вінок. І велика увага Інтернет-громадськості з колажами та Інтернет-приколами була теж у стилі «цього не може бути». Але Віктору Януковичу дивовижним чином вдається обійти тему вінка, дверей, які закриваються перед ним, стільця, який ламається під ним. Він просто не дуже любить розмірковувати над нестерпною легкістю буття, ось і все. Тому може запросити в прямому ефірі до себе у Межигір’я, а потім відпросити. І ми вже до цього звикли. Якби я нині заснувала партію, то це була б, приміром, Партія збиральників пластикових пляшок, Партія очищення питної води або Партія порятунку рослин, занесених до Червоної Книги. Адже доводити щось сьогоднішній українській владі абсолютно безсенсово. Краще поприбирати на подвір’ї власного будинку, тим самим поліпшивши свій простір. Сучасна українська влада перетворилася на фріків, намагаючись представити свої діяння у рожевому світлі за допомогою втручання у діяльність медіа. Темники відпочивають. Пояснюю.
26 червня у Смолоскипі виступив музичний гурт Vivienne Mort (Вів'єн Морт). Свій стиль музиканти називають музичним сюрреалізмом.
Поточний склад:
Дана Душенко - вокал, клавішні
Гліб Проців - ударні
Володимир Матвєєв - гітари Вів'єн Морт про себе:
Колись, десь, в коробці з-під взуття жила одна дівчинка. Вона була зовсім одна. Єдине, вона дружила з павуками та кажанами, ліпила з глини зайців і постійно шукала намистинки від намиста, яке дуже давно порвалося і розкотилося по всій коробці. Вона мріяла знову зібрати його і в ньому взяти участь у пісенному конкурсі "Сиві Трембіти". Або "Співочі Карпати". Неважливо. Виявилося, що для цього їй потрібні музиканти. Але ж в неї зовсім не було друзів, які б пішли грати разом з нею. І тоді вона намалювала їх. Вона заспівала, і, як кажуть очевидці, від її сумної пісні плакали дерева, і навколо щось стиха зникало. А щось так само непомітно з'являлося.
Вона доспівала і повернулася до своєї коробки, не здогадуючись про те, що на пісенних конкурсах присуджують місця. Але її трохи притрушені малюнки і досі живуть. Наспіх зроблені малюнки, подібно до Франкенштейна, продовжують робити те, що в них закладено, і, мабуть, навіть не здогадуються, що можна робити щось інше. Вони і далі виплітають музичний сюрреалізм, згадують про дівчинку і називаються її ім'ям. Її звали Вів'єн. Вів'єн Морт. Вів'єн Морт про концерт:
Незважаючи на деякі неприємні моменти, все пройшло фантастично. Багато хто прийшов у піжамі, що створювало розслаблену і затишну атмосферу. Але, незважаючи на такий домашній настрій, на деяких піснях емоційний контакт посилювався настільки, що дехто з глядачів не міг стримати сліз. Чекаємо наступної зустрічі.
Дякуємо, Смолоскип! Повний фото і відео звіт про подію.
Помпезна презентація суспільно-політичної програми переможців виборів-2010, проведена на самому початку нинішнього літа у стінах Національного палацу мистецтв «Україна», мабуть, багато кого спонукала до цікавих історичних аналогій та несподіваних висновків. Уважний спостерігач не міг не помітити, що, попри все бажання нинішньої влади здаватися «новою», насправді вона щосили намагається засвідчити свою принципову вірність цінностям панівного світового порядку та спорідненість із цілком чітко окресленим колом попередників-«державотворців».
Причому, ідейний багаж владної команди далеко не обмежується періодом після 1991 року, але й включає «творчо опрацьований» спадок основних державно-політичних утворень республіканського штибу на наших теренах, які існували упродовж ХХ століття. Невипадково деякі дослідники називають сучасну «інкарнацію» української державності не інакше як «Третьою республікою» – продовжувачем традицій Української Народної Республіки (УНР) та співзасновниці ООН, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Апелюючи саме до цієї лінії політичної спадковості (а зовсім не до ностальгії частини громадян за «соціалістичною вітчизною» та «часами Щербицького», як дехто потім намагався нас переконати), президент Янукович у своєму виступі вперто іменував Україну «республікою». Втім, згадка про В. Щербицького у цьому контексті є напрочуд доречною. Адже його перебування при владі стало апогеєм Другої республіки – якщо послуговуватися наведеною вище періодизацією нашої новітньої історії. Такою само передапокаліптичною «золотою осінню» для республіки третьої може стати каденція теперішнього глави держави. Певна річ, таке бачення перспектив хтось може затаврувати як занадто песимістичне, а хтось, навпаки, розцінити ледь не як комплімент лідерові останніх президентських перегонів. Однак, тут слід одразу зауважити, що прогноз автора стосується аж ніяк не долі української державності загалом і навіть не життєвого шляху й особистих характеристик В. Януковича. Песимізм навіює виключно ймовірне майбутнє Третьої республіки як такої, оскільки вона ризикує виявитися заручником віджилих політичних схем та неактуальних пріоритетів розвитку.
Колись пан Юрій Логуш, засновник проекту «Коронація слова», сказав, що буде найщасливішою людиною, якщо зможе посприяти народженню нових імен на зміну тим 223 письменникам Розстріляного відродження, які були знищені за сталінської влади. А співзасновниця та натхненниця конкурсу Тетяна Логуш підсумувала, що цей план майже реалізований: конкурс відкрив 187 імен. Днями у Києві відбулася ювілейна, десята, церемонія нагородження переможців конкурсу «Коронація слова». Десять років це дата, коли можна підбивати підсумки і робити оцінити: наскільки вийшло заплановане, що вийшло, якої якості… Отже, метою конкурсу є підтримка новітньої української культури, пошук нових імен, видання найкращих романів книжками, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п'єсами. «Коронація слова» є доволі обговорюваною на різних літературних форумах. Резонанс свідчить, що говорити є про що. Окрім таємності складу експертної групи, через руки якої проходять усі надіслані твори, непідкупності журі, обговорюють тему доволі важливу – якість і рівень літератури, яка з легкої руки конкурсу виходить у світ. Часто закидають «Коронації слова», що вона видає на-гора «попсу». Проте, чи не можна поглянути на цей закид як на комплімент? Адже масова культура — неодмінна частина інформаційного простору кожної культури. І якщо в певній культурі ця ніша лишається вільною – завжди знайдеться хтось, спритніший за інших, який її спробує заповнити повністю. І тоді відвоювати позиції важко. Таку картину спостерігаємо у ніші масової літератури в Україні. Як не сумно визнати, основною масою цієї «попси» є зовсім не україномовний продукт. Як стверджує видавець Сергій Пантюк, «Коронація слова» саме той конкурс, що має знайти нових українських авторів, які замінять донцових, марініних і компанію. Твори «коронованих» авторів цілком конкурентоспроможні за якістю, представляють широкий вибір жанрів: детективи, «дамські» романи, містика, трилери, побутові драми. Але за 10 років побороти навалу російськомовної макулатури їм не вдалося й близько, зокрема через низбкі наклади і слабку розкрутку. Щоб українці масово читали українське, масова література має продаватися не лише у книгарнях, а й на вокзалах, на базарних розкладках, там, де ходять звичайні люди, які не шукають високих ідеалів, вічних істин і філософських думок у елітарній літературі, яка, коли відверто і по суті, теж займає не найкращі позиції. Проте ми так чомусь боїмося комусь здатися недостатньо освіченими й інтелектуальними, що не лише самі не читаємо популярну літературу, а й розповідаємо, ніби вона нам абсолютно не потрібна. Чого тоді дивуватися засиллю російської «попси»?
 Цьогоріч останній дзвоник я почула в дещо несподіваній інтерпретації: під вікном верещали і заливалися сміхом дівчата-випускниці п’яними, очевидно, незвиклими до випивки (як же хочеться в цьому не помилятися) голосами. Повз них мама вела додому маленького і святково вбраного сина, скоріш за все, першокласника. «Хороший приклад…» – промайнуло в голові. І вже наперед було зрозуміло, що буде робитися на Хрещатику. Неприємні здогадки підтвердилися: зграйки дівчат і хлопців під градусом із цигарками в зубах і пляшками пива в паперових пакетах лізли у фонтани, стрибали по клумбах, кричали щось неадекватне. У них радість – школа закінчилася, тепер все можна. І не змігши дочекатися наступного дня (та піти подалі від людських очей), щоб випити за свій випуск цивілізовано у замовлених батьками кафе і ресторанах, влаштували генеральну репетицію випускного вечора у польових умовах у центрі столиці. Лише раз очі мої були здивовані приємно, коли між натовпу дівчат у білих гольфах і совкових шкільних формах (це ж скільки треба було перерити мотлоху по селах, щоб такі раритети відшукати!) око виділило юнку у вишиванці. Ось воно! Новий формат одягу до останнього дзвоника: біла сорочка, чорна спідничка. Такий вихід знайшла і моя подруга – вдягтися з чоловіком у вишиванки на випуск доньки. Такі чомусь досі несподівані прояви якогось тверезого мислення – рідкість у країні, незалежність якої скоро друге десятиліття святкуватиме. Конкретний приклад бардаку в центрі столиці, що ніяк не тішить ні мене саму як частину молоді, ні батьків тих самих випускників, ні тим паче пересічних перехожих, – привід замислитися. Це просто однин із днів, що показав ситуацію, як вона є. Можете сказати, що я ставлюся упереджено до всього цього. Так, свято можна відзначити. Але чому в нашої молоді немає культури відпочинку? Чому вважається, що круто пити пиво чи щось міцніше на лавці, плюватися на всі боки, чіплятися до перехожих, викрикуючи при цьому провокативні фрази?!
Перебіг останніх президентських виборів засвідчив принципову незмінність маніпулятивних міфологем новітньої української історії. Попри всю різноманітність в оцінках результатів перегонів, у післявиборній аналітиці неважко було виокремити той традиційний набір стереотипних штампів, який визначає пропагандистське обличчя нашої політики протягом останніх майже двох десятиліть. Водночас зрозуміло, що всі ці недолугі банальності потребують якнайоперативнішого розвінчання, котре аж ніяк не може бути завданням одного невеликого публіцистичного допису. Тут варто лише вказати найбільш використовувані для «промивання мізків» тези. Першою з них є заяложене ще з часів «зміни караулу» на Банковій у 1994 році твердження про нібито ледь не зразково «цивілізований» характер передачі влади і взагалі циркуляції еліт в Україні. Мовляв, подивіться – у сусідів танки по будівлях парламентів стріляють, суперників по виборах до в’язниць запроторюють, ну, на крайній випадок, меблі попередника з вікон резиденції викидають, а у нас все майже гламурно. Якщо й революція, то неодмінно «елегантна». При цьому майже повсякчас замовчується – свідомо чи ні – той очевидний факт, що важливішою за конкретні форми та методи політики завжди є її зміст і мета. Звісно, ще ніхто по-справжньому не спростував улюблений постулат гуманістів про те, що найблагородніша мета не варта жодного людського життя (а бодай і дитячої сльози). Однак, навіть найлакованіша зовні політика так само може бути спрямованою проти людей і, таким чином, бути нецивілізованою й антигуманною за своєю суттю. Позірна «миролюбність» часто веде як мінімум до невирішених проблем, а як максимум – до злочинних змов еліт, наслідком чого так само є загублені людські життя й долі. Брутальність у ставленні до опонентів і прагнення підняти країну з колін – якості цілком поєднувані, як і дипломатичність та зрада чи запроданство. Іншими словами, принциповим моментом насправді є не так «фасадні» взаємини між політичними суб’єктами, як чистота їхніх реальних стратегічних намірів.
Можливо, день був таким (як-не-як, 9 березня — день народження Тараса Шевченка), але на відбірковому турі молодіжного всеукраїнського фестивалю читаної поезії «Молоде вино» від МБФ «Смолоскип» у харківській книгарні «Є» порівняно із минулим роком звучало набагато менше верлібрів. Натомість побільшало силабо-тоніки. Так само побільшало учасників минулих років, які просто прийшли подивитися і підтримати учасників. Цей крок був правильним, адже конкурс, як відомо, змінюватиме формат. Побільшало нових імен. Час покаже, скільки із новачків залишиться в пам’яті, а тим паче в літературі. Чимало із 25 молодих поетів, які зголосилися цього року взяти участь у конкурсі, читали свої вірші на публіку вперше. Відчувалося майже збудливе напруження, а серйозні хлопчики у піджачках викликали відчуття серйозної імпрези на кшталт «круглого столу» про сучасну поезію із практичною частиною і обов’язковим розбором польотів. Польоти поетичної думки оцінювали визнані сомельє «Молодого вина» поетка і журналіст Марина Брацило, поет і викладач Роман Трифонов і Сашко Ушкалов, арт-директор книгарні, поет і письменник. Скеровував ці польоти ведучий Ігор Зарудко, кожному з учасників даючи влучну характеристику і додаючи позитиву перед виступом. Як прокоментував це Сашко Середа, один із учасників: «він щохвилинно розважав поетів своїми жартами, знімаючи останні краплі напруги з творчих душ». Натомість напруга не зникала у слухачів. По-перше, всім було цікаво, хто здобуде можливість відстоювати честь харківської поезії на фіналі у Києві, а по-друге, автори намагалися не просто прочитати тексти, а й передати емоції, енергетику своїх текстів. У декого це невтомно скочувалося до кращих традицій декламаторів із майданів, але дехто своїм артистичним виконанням примушував тамувати подих.
Перші кроки переможців президентської кампанії-2010 та загальний політичний контекст нинішньої весни виявили чимало знакових моментів, які мали би стати попередженням на майбутнє для кожного по-справжньому небайдужого та вдумливого спостерігача. Так, монополізація системи влади, втілена в освяченій високим іменем «Конституційного»» Суду зміні правил формування урядової коаліції та відтермінуванні місцевих виборів, створює вкрай небезпечні прецеденти. Найприкріше, що ці політичні «міни уповільненої дії» закладено не тільки під чинного главу держави та свіжоспечену парламентську більшість, а насамперед під українську державність загалом. Тож опозиційним нині політичним силам насправді нема чого зловтішатися – адже вже завтра на місці монструозної олігархії можуть опинитися вони самі. До того ж, якщо бути відвертими, початок «політико-правовій» вакханалії було покладено ще за часів «помаранчевої» влади, а нинішні керманичі просто доводять розпочате їхніми попередниками до свого логічного завершення – тобто до цілковитого абсурду. І особисто я не здивуюся, якщо після 30 травня (дата, коли мали би відбутися безпідставно перенесені місцеві вибори) десь у Трипіллі або Гуляйполі станеться постмодерний рімейк старої доброї отаманщини під гаслами невизнання «незаконної влади». Й, до речі, можливі ініціатори заколотів будуть абсолютно праві! Наших недолугих можновладців, які звикли буквально на кожному кроці плодити правові та управлінські колізії рівня державної зради, наразі рятує лише те, що, як співається в одній пісні, «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков». А якщо такі таки з’являться? Тим паче, що для остаточної дестабілізації ситуації в одній окремо взятій країні багато людей і не треба.
З приємністю повідомляємо вас, що наш чудовий альманах “Молода нація” досяг вельми поважного віку. 20 травня у будинку МБФ “Смолоскип” відбулося урочисте відзначення ювілейного (50-го) випуску “Молодої нації” та презентація сайту альманаху “Молода нація”. Також молодими науковцями було проведено “круглий стіл” на тему: “Україна у пошуках ідентичності: перспективи та суперечності”. За підсумками “круглого столу” планується видання спеціального випуску альманаху “Молода нація” (учасникам нагадуємо, що матеріали доповідей слід подати до 20 червня поточного року).
19 березня у видавництві «Смолоскип» відбулася презентація книги Артема Сокола «Аглая». Цим виданням автор запровадив досі небачений в українській літературі жанр повісті-продовження. Багато років Артем Сокіл не хотів публікувати власне продовження недописаного роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи», аж ось нарешті воно виходить друком у «Смолоскипі». До участі в презентації були запрошені студенти та науковці з кількох регіонів. Щоправда, автора ми не побачили, він так і лишився інкогніто. Відомо, що «Вальдшнепи» Хвильового, а точніше, їхня перша частина, що дійшла до нас, присвячена літературній і політичній дискусії кінця 20-х рр. ХХ ст. Минуло тридцять років, Артем Сокіл замислився над продовженням цих «птахів» і переніс події в Харків шістдесятих. Тут уже маємо нащадків героїв Хвильового: Аглая, професор Вовчик, його дружина тьотя Клава та їхні діти. Цей твір свідомо написано стилем «романтика вітаїзму», щоб актуалізувати саму згадку про цю постать, про твір, який на той час був майже забутий, а сьогодні знову змушує нас про нього дискутувати. Так склалося, що Миколу Хвильового частіше асоціюють навіть не стільки з його полемічною публіцистикою та «Синіми етюдами», скільки саме з «Вальдшнепами». Можливо, у них дійсно є щось таке, чого ми ще за своєю короткозорістю не змогли відчитати, а може, справа і в таємничості долі цього роману, який „розчинився” в спецлужбах. Тому письменницька спроба Артема Сокола повертає до інтерпретації Хвильового, щоправда, вже часопросторової.
26 березня у “Смолоскипі” відбулася презентація книги-дослідження Олеся Обертаса “Український самвидав”, присвяченої нелегальним і напівлегальним публікаціям антитоталітарного опору 1960-1972 років. Ця книга є, напевно, першою спробою узагальнити самвидавний досвід шістдесятників. І вже в цьому полягає її важливе значення. Також істотно, що книга Обертаса через дослідження і нагадування підтримує актуальність самвидаву для нашої культури та історії, адже навіть у ті роки самвидав був розповсюджений серед доволі обмеженого кола людей, тож, аби ця сторінка не “забулася”, її треба час від часу актуалізовувати. Крім того, важливість дослідження в тому, що воно вельми яскраво демонструє ті змістовні й стилістичні особливості публіцистики шістдесятників, котрі певною мірою вплинули й на обличчя сьогоднішньої української журналістики. У цьому сенсі добре, що Олесь Обертас опублікував не лише свій аналіз явища, а й зразки самих текстів самвидаву та різноманітні ілюстрації. Автор поділяє розвиток українського самвидаву на три періоди. Перший – 1960-1962 – став часом його зародження на тлі хрущовської „відлиги”, коли неофіційно друкувалися переважно літературні й літературно-критичні твори, мемуари тощо. У другому (1963-1965) періоді автори обережно і часто анонімно почали критикувати радянську владу, переважно озираючись на постулати марксизму-ленінізму. Самвидав ставав елементом мирного антирадянського інтелектуального опору. І останній період (1965-1972), каталізований початком арештів та інших форм тиску на інтелігенцію, став часом радикалізації громадсько-політичного напрямку самвидаву.
9 лютого 2010 року у Секретаріаті Президента України у Києві відбулася церемонія вручення голові видавництва „Смолоскип” Осипові Зінкевичеві ордена князя Ярослава Мудрого - однієї з найпрестижніших державних нагород. Девізом ордена князя Ярослава Мудрого є „Мудрість, честь, слава”. Прибувши до Адміністрації Президента, Осип Зінкевич перед початком церемонії нагородження зустрівся із заступником голови Адміністрації, колишнім Прем’єром України і Міністром оборони Юрієм Єхануровим. Під час урочистої церемонії Ю. Єхануров зачитав Указ Президента, у якому йдеться: „За вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України Президент України Віктор Ющенко постановив 20 січня 2010 року нагородити директора видавництва „Смолоскип”, громадянина США, Осипа Зінкевича, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня”. Після цього Президент вручив орден та привітав О. Зінкевича. Згодом відбулася розмова Президента України та голови видавництва “Смолоскип”, до якої долучився і Юрій Єхануров. Було обговорено низку проблем, актуальних і болючих для українського суспільства на сучасному етапі розвитку державності. О. Зінкевич інформував Президента про працю „Смолоскипа” над національним самоусвідомленням української молоді та про плани видавництва на майбутнє. У Президента було багато запитань стосовно сказаного; з чого стало помітно, якими проблемами він цікавиться, якими вболіває та для яких шукає розв’язки. Як пізніше зізнався О. Зінкевич, він такої престижної нагороди не очікував. Його надзвичайно здивувало і вразило те, наскільки Президент поінформований про дяльність „Смолоскипа”: виявилося, що те, до чого прагне “Смолоскип”, є дуже близьким переконанням і поглядам Віктора Ющенка. На закінчення розмови Президент подякував О. Зінкевичеві за його працю і діяльність та побажав витривалості й успіхів у наш складний час. Президент України Віктор Ющенко вітає О. Зінкевича з нагородою. Розмова з Президентом, у якій бере участь також Юрій Єхануров. О. Зінкевич у розмові з колишнім Прем’єром і Міністром оборони України Ю. Єхануровим.
Фото Михайла Марківа.
З 29 до 30 березня 2010 р. у Брюсселі проходила міжнародна конференція з питань вивчення й дослідження опозиційних рухів 1960-1990-х років під назвою “Суспільна пам’ять та самвидав у країнах Центральної та Східної Європи”. Учасниками конференції стали знані фахівці у цій ділянці досліджень: Олена Струкова (Російська державна історична бібліотека, Москва, Росія), Артур Йозвік та Алісія Вензерз-Глуза (“Карта-центр”, Варшава, Польща), Дмитро Кокорін («Меморіал», Москва, Росія), Ян Кула та Вільям Пречан (Чеський документаційний центр, Прага, Чехія), Андре Людке (Центр комп’ютерних технологій Бременського універститету, Німеччина), Ян Новак (Фундація Libri Prohibiti, Прага, Чехія), Дмитро та Тетяна Притикіни («Меморіал», Санкт-Петербург, Росія), Мануєла Пуц, Сузанна Шатенберг, Манфред Зеллер (Інститут із вивчення історії Східної і Центральної Європи, Бремен, Німеччина), Сілке Рухманн та Вольфрам Селло (Архів Роберта Хавеманна, Берлін, Німеччина), Ольга Заславская (Архів Центрально-Європейського університету «Відкрите суспільство», Будапешт, Угорщина) та інші науковці. Україну на конференції представляв директор Музею-архіву українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» Олесь Обертас, який виголосив доповідь про стан досліджень із дисидентського руху в Україні та презентував свою книгу “Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років)”, яка не так давно вийшла друком у видавництві «Смолоскип».
Українське культурне середовище ніяк не може вибратися із баговиння провінційності. Вся мережа кишить синіми чоловічками з «Аватара», рейтингами від американських видань про те, що Анджеліну Джолі знову визнали найсексуальнішою, а пам'ять Майкла Джексона вічна. На 15 іноземних культурних новин припадає 1 українська.
Бути критичним у статтях про українську культуру дуже складно. Інколи жаль топтати власними жовчними зауваженнями нещасні її паростки, які де-не-де пробиваються крізь асфальт третьосортного шоу-бізнесу та західного культурного секонду. Наприклад, коли короткометражний фільм «Глухота» Мирослава Слабошпицького номінували від України на цьогорічний Берлінале, не варто писати: «чекаю, коли він знову обламається». (Слабошпицький вже раз брав участь у Берлінале і нагород не здобув. Насправді потрапити на фестиваль такого рівня означає пройти конкурс між сотнями претендентів, а це вже досягнення). Краще задуматися, чому Україну у світі представляє кількахвилинний фільм, знятий без бюджету заради розваги у артхаузному проекті «Мудаки». На Оскара цього року взагалі нічого поки не нашкребли. Чому знімати кіно не вигідно, в той час, як «Аватар» (який не має нічого, окрім вдалого промоушену та спецефектів) гребе гроші відрами?
Смолоскипівський двотомник „Література та переклад” Григорія Кочура переміг у номінації „Хрестоматія” одинадцятого Всеукраїнського рейтингу „Книжка року-2009” (підномінація „Критика, біографія, мемуари”). Цьогорічна церемонія нагородження лауреатів найстаршої та все ще найповажнішої (попри збільшення числа рейтингів-конкурентів) книжкової премії „Книжка року” відбувалася в Київському педагогічному університеті імені М. Драгоманова. На щастя, організатори здогадалися розвести в часі й просторі урочисту і офіціозну частини. Увесь офіціоз відбувся на брифінгу, де організатори, співорганізатори та інші vip-причетні сказали всі належні в такому випадку ритуальні слова. Звичайно, не обійшлось і без роздумів пристуніх державних чиновників на тему допомоги книговиданню, аж до обговорення концепції зменшення ваги шкільних підручників за рахунок використання полегшеного картону при виготовленні обкладинок. Вочевидь, саме в цьому полягає головна проблема українських видавців. Що ж до самого нагородження, воно лишило двоякі враження. Доволі дотепним ведучим виявився письменник Михайло Бриних (його колега, журналістка Оксана Шпортько, була менш цікава), але і ведучих, і тих, хто виступав, було не надто добре чути. В одній музичній паузі виступав „New Era Orchestra”, але в інших домінувала невесела аматорська естрада, аж до пісні „Я піду в далекі гори”, зіпсутої кабацьким аранжуванням.
 Микола Неврлий. «МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ: ЗБІРНИК СЛОВ’ЯНОЗНАВЧИХ ПРАЦЬ». Передмова Івана Дзюби. Київ: «Смолоскип», 2009. – 956 стор. У видавництві „Смолоскип” 29 жовтня відбулася презентація збірки праць Миколи Неврлого, що його можна назвати словацько- чесько- українським літературознавцем, під назвою „Минуле й сучасне: збірник слов’янознавчих праць”. Також представлялася його ж монографія про Івана Франка словацькою мовою. У випадку з Миколою Неврлим, напевно, ідеться про справжній дотик до історії, в тому числі й історії літератури, до самого її духу, що вкрай важливо для, як кажуть в інтернеті, „любителів цієї справи”. Передусім, М. Неврлий, що особисто приїхав з Братислави на презентацію до Києва, надзвичайно цікавий просто як людина незвичної долі. Син галицької українки й буковинського чеха, він народився 1916 року в Росії, у Ростові-на-Дону, до 1933 року встиг пожити в Полтаві, Куп’янську, Харкові та інших українських містах, спілкувався з багатьма українськими культурними діячами, бачив М. Хвильового, а під час Голодомору з батьком і сестрою, отримавши чехословацький паспорт, зумів утекти в Західну Україну, до Закарпаття, де був свідком останніх міжвоєнних років, проголошення й падіння Карпатської України. Як українського вчителя, Неврлого заарештували угорці. Потім було кілька років життя у Празі, спілкування з такими людьми, як О. Олесь, О. Ольжич, О. Колесса, Є. Маланюк, О. Бурґгарт, навчання у Карловому університеті. 1941 року М. Неврлий брав участь в похідних групах ОУН, дістався Василькова, де познайомився з поетом М. Ситником, але був відкликаний з України. Уже потім, у комуністичній Чехословаччині, Неврлий зумів уникнути покарання та став активно працювати дослідником української та інших слов’янських літератур. Відвідуючи в наступні десятиріччя УРСР, він познайомився з Гр. Майфетом, Є. Кирилюком, В. Сосюрою, М. Бажаном, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Кочуром та багатьма іншими діячами, охопивши таким чином літературу більшої частини ХХ століття.
 29 січня у київському Будинку Вчителя (Української Центральної Ради) відбувся вечір вшанування студентів полеглих у бою під Крутами, організований видавництвом "Смолоскип", українським відділенням ПЕН-клубу і Будинком Вчителя. Вечір відвідала дружина Президента України Катерина Ющенко.
Розпочав захід директор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків. Він привітав першу леді та виголосив коротку промову, у котрій зазначив, що українці часто недооцінюють себе: кажуть, що неорганізовані, що бракує історичної пам’яті та, щонайгірше, віри. Проте змогли ж свого часу ці три сотні молодих і зовсім недосвідчених у військовій справі студентів зібратися, повірити в себе і протистояти на порядок більшій армії! Завдяки їм нині можна провести подібний захід – відтак ми повинні більше вірити в себе, свої сили та свою країну. Слова щирої подяки з уст першої леді почули засновник і голова "Смолоскипа" Осип Зінкевич та його дружина Надія. Пані Катерина Ющенко наголосила, що і в діаспорі подружжя Зінкевичів завжди докладало своєї праці до вшанування героїв Крут. І тим важливіша їхня праця, що вони продовжують робити це тут, в Україні. Адже сьогодні потрібно ще дуже багато працювати, щоб врешті побудувати ту Україну, якою ми хотіли би її бачити.
Перелік злочинів комуністичного тоталітаризму не обмежується масовими розстрілами, цілеспрямовано зорганізованими голодоморами,політичними репресіями, нищенням культурних здобутків, замовчуванням або перекручуванням подій минулого. Трагічним спадком всього постсовєцького простору є штучна люмпенізація загалу й витворення духовно здеградованої орди, котру безпідставно нарекли «народом». Наслідком кількасотлітньої бездержавності українського народу є й суттєвий брак національних державотворчих і демократичних традицій. Цей ненормальний стан речей відгукується нині збоченим трактуванням чеснот самоповаги, пошани приватної власності, права, усвідомленого самообмеження в справі здійснення певних дій або вчинків, культури поведінки й вміння гармонійно поєднувати власне з загальним. Хамство повсюди нівелює гідність особистості й потрактовує демократію як необмежену вседозволеність.
Єдиний український повнометражний фільм у конкурсній програмі «Молодості» - і той російськомовний. "Відторгнення" Володимира Лєрта викликав справжній ажіотаж на кінофестивалі. Коридор був вщент забитий охочими подивитися, яких виявилося більше, ніж проданих квитків. Коли натовп нарешті впустили до кінозали, виявилося, що "Кіна нє будєт". Пояснення класичне: з технічних причин. Глядачам запропонували здати квитки або подивитися інший фільм. Наступного дня на "Відторгнення" квитки були вдвічі дорожчими і у чергах довелося знову добре попрацювати ліктями. Посеред фільму до зали все-таки увірвалося двадцятеро "зайців", наполегливості яких одразу зааплодували.
Навіть поверхового дослідження передвиборних програм кандидатів в президенти було достатньо, аби переконатись у відверто антиукраїнській суті абсолютної більшості їхніх положень. Українцям вкотре пропонують повірити в можливість створення матеріального раю на землі. Жонглюючи гаслами про родючість наддніпрянського чорнозему, ще не знищену залишену у спадок від почилого геть не в Бозі Союзу економіку, наявністю немалих за різноманіттям й об'ємами природних покладів, українців кличуть повірити побрехенькам того чи того кандидата. Обіцянки забезпечити всіх гарно оплачуваною роботою, коштом українських платників податків повернути вкрадені чужинцями заощадження, підвищити розміри пенсій, стипендій і зарплат, насправді є цинічною формою відволікання уваги від формально узаконеного розкрадання майна, власності і самого майбуття українського народу.
 Вячеслав Чорновіл. Твори у 10-ти томах. Том 6. Київ: В-во «Смолоскип», 2009. – 1052 стор. 20 січня у будинку "Смолоскипа" в Києві відбулася презентація чергового, вже шостого тому десятитомного видання Творів Вячеслава Чорновола. Поважне товариство, що зібралося того вечора, – а це і дружина діяча Атена Пашко, і сестра Валентина Чорновіл, і товариші-дисиденти Василь Овсієнко, Лесь Танюк, Дмитро Степовик – ділилися з гостями та представниками преси усім наболілим: від спогадів про В. Чорновола аж до аналізу діяльності УГС та умов створення Руху.
Відкрила презентацію Атена Пашко. Пригадуючи той період, якому присвячена книжка (1985 – квітень 1990 рр.), вона схарактеризувала його як дуже складний і водночас надзвичайно оптимістичний, насичений подіями і сподіваннями. Вячеслав Максимович щойно повернувся з заслання і з притаманною йому енергією поринув у роботу. Кожен крок цієї праці був надзвичайно складним: постійні стеження, підслуховування, цілодобові чергування кадебістських машин біля будинку, де вони мешкали, паплюження у ЗМІ. "Цей том дає широке уявлення про суспільне і політичне життя того часу, та найголовніше – увиразнює видатну роль В. Чорновола у складних початкових процесах державотворення", - підсумувала вона свій виступ.
|
|
Новини
