В містечку Сірі Пантюки живуть собі ірпіністи, кур’яти, доброносові білі ноги та подкоритові білоноги. Там під традиційний крик жіночої душі зацвітають соломієві буки та яновські реви; крутими обертасами шугають розумні білочки й дрозди. Усі хізничуються, поки працюють Енки – усім їм за це грозить трифонація. (Ще б пак – майор Григоренко збиткується над буланим Морозом у тихолозах). Тим часом дрозди виляховують зінкевичів: віть-віть-віть, лях-лях-лях... Під сторохами нечитають леоновичі, захарченки колясують пантюками й дерюгами, Мачухи шмігерують тонкими скибами хліб.

А в середу прийде буланий раднюк (вхід – пляшка як ціна писаного слова), поки бесарабові брацили в дерюгах мариняться. І несподівано з’явиться О! Ірп’янець, кажучи: «Люблю я вас (та дивною любов’ю)» – тільки в нього любов інша!

Коцарі на деревах роздніструвалися – цілі гурини угринястих коцарів, разом із чорною Настусею (Монікою Левінскі, Кондолізою Райс).

«Це мій чоловічий крик душі!» – промукав соловей, ловлячи цапліну білочку! Чути розбещені крики славних запорожців – «Отак ми втрачаємо час на роботу».

To be кінець.