Виступ Євгена Золотарьова у Верховній Раді України

12 березня 2003 р. у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання «Про функціонування української мови в Україні» в присутності майже повного складу Кабінету Міністрів. Під час слухань було 26 виступів: 6 депутатів від фракції «Наша Україна»; по одному – від фракцій КПУ, СДПУ(о), «Демократичні ініціативи», БЮТ; а також виступи президента Наукового Товариства Шевченка (Нью-Йорк) д-ра Лариси Онишкевич і представників наукових й громадських установ. Від Гуманітарної Колегії і МБФ «Смолоскип» слово мав Євген Золотарьов з Харкова, виступ якого публікуємо нижче.

Українська мова на Сході України та українська в молодіжному середовищі (на тому-таки Сході). Якщо вірити даним перепису 2001 року, кількість жителів Харківщини, що вважають українську мову рідною, збільшилася з 51% до 54%. Це дає підстави для «оптимістичного» прогнозу, що за якихось 60 років українська стане рідною мовою хоча б етнічних українців Харківщини, яких зараз 71%. Натомість, цього часу буде достатньо для того, щоб українці Луганської області, яких зараз 58%, перестали вважати рідною мовою українську. Кількість українців Луганщини, котрі назвали українську рідною, зменшилась з часу перепису 1989 року на 5%. Цифри свідчать про фактичний провал «дерусифікаційних» потуг влади на Сході України (якщо такі потуги мали місце).
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що процес дерусифікації гальмує не суспільство (навіть таке зрусифіковане, як східноукраїнське), а сама державна машина.
Дані соцопитувань та результати виборів свідчать, що лякати освічену публіку так званою «українізацією» стає все важче. Активний спротив функціонуванню української з боку суспільства практично відсутній. Однак відсутність спротиву не гарантує можливостей покращення позицій української мови в регіоні. Гарантувати таке покращення може тільки державна влада.
Відсутність прогресу у мовному питанні на Сході країни виглядає ще більш дивною з огляду на те, що сотні тисяч молодих східноукраїнців стали членами суспільства вже в роки незалежності. Їх соціалізація припала на останні 12 років, але це майже не відбилося на їх мовній ідентичності. Не будемо докладно зупинятися на родових травмах української влади та генетичній совєтськості політичної еліти. Зазначимо лише, що наслідком цього всього стала загальна криза патріотизму. Опитування свідчать, що від 30% до 40% молоді не пов’язують своє майбутнє з Україною. Тому для них більш актуальним є вивчення англійської чи іншої іноземної мови. Але навіть ті, хто вирішив залишитися, не готові вивчати українську і користуватися нею тільки тому, що вона має статус державної, для цього потрібна більш вагома мотивація.
Стверджувати, що українська зовсім відсутня у молодіжному середовищі, було б перебільшенням. Популярні протягом останніх років метафори «україномовне гетто» або «українська культурна резервація» теж не зовсім відповідають дійсності, бо формальних обмежень нібито не існує. Тому коректніше буде казати про українську мову, як про мову певної андеграундової, альтернативної або субкультури. Українська мова в містах Сходу повноцінно функціонує в декількох локальних політичних та мистецьких молодіжних середовищах, так званих «тусовках». Ці середовища кількісно є досить стабільними і мало впливають на ситуацію загалом. Справа в тому, що коли молода людина намагається користуватися українською мовою за межами цього локального середовища, вона стикається з цілим рядом проблем. Якщо молода людина мала нещастя потрапити до війська, вона швидко відчує, що українська мова дратує командирів, межа лояльності котрих до української держави закінчується тризубами на кокардах. Вступ до ВНЗ – це нагода пересвідчитись, що більшість викладачів не користується українською під час лекцій та іспитів. Суди, міліція та СБУ є тотально російськомовними. І використання української у спілкуванні з ними майже завжди викликає агресію та конфронтацію. Ілюстрацією є київські облави на україномовну молодь ввечері 9 березня 2001 року. Кожного, хто є україномовним, влада вважає потенційним опозиціонером, і, мабуть, чинить правильно, бо дискримінована меншість приречена на спротив та опозиційність. Україномовність (як і опозиційність) є різновидом екстремального спорту, практикування якого гарантує лише адреналін. Також малоприємним сюрпризом для молодого українця є свята віра частини держслужбовців в існування двох державних мов. Російськомовність є складовою образу «начальника» – людини, наділеної владою. А держава не поспішає шляхом мовних атестацій, правового лікнепу та фінансової стимуляції довести до свідомості держслужбовців всіх рангів (включно з віце-прем’єрами та міністрами) факт функціонування в Україні однієї державної мови. Поки що єдиноможливим, проте малоефективним для україномовного громадянина шляхом захисту своїх прав, залишаються судові позови до органів влади.
Решту образів та зразків для наслідування формують ЗМІ, в першу чергу телебачення, яке знаходить додаткові аргументи, аби переконати дитину чи молоду людину, що українська – це химерна мова маргіналів та аутсайдерів. Адже не цією мовою переважно розмовляють персонажі анімації та дитячих фільмів, найрозумніші діти країни або веселі та кмітливі студенти, ведучі розважальних програм та гості ток-шоу. Державі варто вищепереліченими методами нагадати власникам та редакторам електронних ЗМІ про існування україномовного глядача.
Таким чином, молода людина, яка вирішить користуватись українською, повинна мати бійцівські риси, бути бунтарем та нонконформістом. Однак переважна більшість молоді не хоче бути борцями, бунтарями та нонконформістами, вони хочуть бути успішними. А от на соціальну успішність знання української майже не впливає. Як свідчать приклади Ю. Смірнова та М. Азарова, можна зробити карколомну кар’єру держслужбовця, не переймаючись такими «дрібницями», як державна мова. Соціалізація молодого українця відбувається в умовах, коли йому дають зрозуміти, що знання української не гарантує жодних переваг, а відтак є непотрібним.
Ілюстрацій досить для невтішного вердикту: в Україні не створено достатніх підстав та умов для розширення меж функціонування української мови. І молодіжне середовище не є винятком.
Розмову про брак політичної волі, необхідної для зміни ситуації, поки що варто винести за дужки як неактуальну і повернутися до неї напередодні наступних виборів.
Рекомендації та пропозиції:
– модернізація «Закону про мову» та інших нормативних актів;
– посилення адміністративної відповідальності за порушення законодавства у мовній сфері;
– мовні атестації держслужбовців, міліції та військових;
– звільнення від податків телекомпаній та телестудій , які виробляють 100% україномовного продукту;
– створення наглядової ради по дотриманню «Закону про мову» в державних установах, навчальних закладах, судах, міліції, СБУ, ЗМІ.