Семінар мав назву «Україна в ООН: колись-тепер, всередині-ззовні», виступали на ньому Юрій Кочубей, 1-й секретар постійного представництва УРСР в ООН у 60-х роках, Михайло Кірсенко, доктор історичних наук, член делегації України на сесії Генеральної асамблеї ООН у 2002 році і Ростислав Хомяк, журналіст, кореспондент, акредитований при ООН у 1963–1972 та 1983 р. Виступали дуже невимушено, просто і дуже цікаво.

УРСР в ООН була представлена, як відомо, окремою делегацією. На картах ООН СРСР як моноліт зображався без УРСР і БРСР. З Білорусією справи дещо різнилися, її «представники» часом не володіли білоруською мовою і до самої республіки мали стосунок як сьома вода на киселі. Делегати УРСР, здебільшого, розмовляли українською. У такій ситуації, представництво в ООН набувало величезного значення: це була, за словами Кочубея, «єдина школа міжнародних відносин», в якій сформувалася українська дипломатія, що стала неабиякою базою для дипломатії сучасної. Та й ставлення до українських послів було особистісним, як і до інших послів маленьких країн, адже за такими країнами немає «імперського шлейфу».

Були й прикрі моменти, що підривали авторитет української делегації, про них також говорили на зустрічі. Так, про ступінь суверенності нашої делегації можна було говорити лише умовно: під час розлідування причин голодомору, яке ініціювала ООН, українські посли, за вказівкою з Москви, заперечували голодомор як явище!

Однією з найбільших українських проблем була і все ще залишається оглядка на Москву, чекання вказівки. Представництво в ООН, з одного боку, яскраво це демонструвало і, на жаль, ще демонструє, але з іншого боку, являло собою своєрідний виняток із цієї традиції. Дипломати УРСР, щоб відігравати роль, мусили не просто бути поміченими, а ще й здолати упередження багатьох країн. Так, країни Латинської Америки заперечували правомірність членства УРСР, деякі представники продовжували принципово «не помічати» українську делегацію.

За таких умов єдино можливою позицією була позиція активна. УРСР часто ставала ініціаторкою програм, проектів, документів. Як наслідок, авторитет України в ООН помалу, але впевнено зростав і, за словами пана Кочубея, продовжує зростати.

Юрій Кочубей розповідав, що в складі делегації, окрім членів та їх помічників, були також так звані «варяги», себто делегати-недипломати – науковці, письменники тощо. Такі «варяги» в ООН, як в гуманітарній організації, до речі, завжди відігравали свою, далеко не пасивну, роль.

Наприклад, по створенню ЮНЕСКО на посаду Голови Виконавчої ради представника обирали не за приналежністю до держави, не за політичними поглядами, а виключно за особистістю. Так, якийсь час Головою був О. Гакслі, англійський письменник, згодом Карпентьєр, і навіть кубинець Пабло Неруда, хоч як не любили країн комуністичного табору. Лише багато років по тому критеріальним чинником стала країна, яку обирають на головування, і тоді уже уряд обраної країни призначає свого представника. А відтак, люди культури посунуті на другий план, а до справи беруться «дипломати чистої води». «Добре це чи погано, судити не берусь», – сказав пан Кочубей.

Дипломатія – мистецтво дрібничок, які вирішують великі справи. Пан Кочубей розповів також про один «секрет дипломатської кухні». На засіданні щодо обрання Голови Комісії з прав людини УРСР висунула свого кандидата, професора Недбайла (відомого фахівця з історії і теорії держави і права). Втім, кандидат не проходив, бо США просували свого претендента з Коста-Рики. Доволі випадково Кочубей дізнався про те, що цей пост потрібен костариканцю для внутрішньодержавної кар’єри, при чому необхідне одностайне схвалення. Він закликає американського дипломата і укладає з ним своєрідну угоду: УРСР знімає кандидатуру Недбайла і голосує за костариканця, з тим, щоб наступного року був обраний саме Недбайло. Американський дипломат погоджується, і голосування успішно проводиться «пакетом». Так професор Недбайло став Головою Комісії з прав людини, а потім, до речі, ще й отримав (один з п’яти) нагороду за свій внесок у цю галузь!

Траплялися у практиці дипломатів відверті курйози. Про них між іншим розповідав професор Кірсенко.

БРСР, представлена в ООН, при перекладі на англійську постала як White Russia, що дало неабияку втіху опальним білогвардійцям, що тихенько сиділи у еміграції і раптом одержали представництво в ООН. Скандал не вибухнув, документи швиденько переробили.

Держава, що вступала в ООН, робила символічний подарунок. Наприклад, держави Сходу дарували золоті пальми, мечеті з мінаретами, тощо. Від УРСР був високий глиняний глечик із соняхами. Коли розпався Радянський Союз, виникло питання, як же бути з подарунком УРСР: юридично УРСР і Україна – абсолютно різні держави. Питання з глечиком вирішили безпрецедентно: просто поміняли таблички. Тепер на ньому красується табличка «From Ukraine».

Ріг вулиць навпроти будинку резиденції радянських послів на 67-й вулиці в Нью-Йорку в піку СРСР названо Sakharov&Bonner Corner.

Не бракувало і сьогоденних жартів. Так, Удовенка у дипломатичних колах неформально називають ППУ – Петро Платонович Удовенко, Постійний представник України.

І так двогодинний семінар, скрашений цікавими ілюстраціями – від суб’єктивних вражень до історичних курйозів (мистецтво дипломатії не в останню чергу залежить від красномовства) завершився гучними оплесками і купою запитань від аудиторії, особливо від представників Молодіжного парламенту Європи в Україні, майбутньої зміни сучасних дипломатів.