Тему для роздумів вже оголошено: «Політика – мистецтво». Зараз хотілося б дозволити собі дещо потрактувати цю проблему.

Політика як сфера людського буття, форма людського існування цікавить людину і суспільство протягом століть, з того часу, відколи усвідомила себе як соціальну істоту. Прагнучи пізнати політику, виявити її суть людина співставляє цей феномен соціальної дійсності з діяльністю, відносинами, тобто тим, що було відоме людині ще на «дополітичній» стадії розвитку суспільства. І хоча на кожному історичному етапі свого розвитку суспільство, розв’язуючи різного роду проблеми, надавало їй відмінних якісних ознак, політика тлумачилася лише у ключі діяльності та відносин.

Активізація міжособистісних, міжсуспільних, міждержавних відносин, бурхливий розвиток ринкової економіки на індустріальному етапі спричинилося до більшого зосередження на політиці, що не могло не виявитися у появі політичної науки (у нас – політології). Ця наука несла на собі відбиток історичної доби – прагнула механіцизму і раціоналізму в теоріях. І, мабуть, тому звелася до арифметичного підрахунку партій, голосів на виборах, вимірювання потужностей тої чи іншої політичної сили. Проте такий напрямок не приніс очікуваних результатів, наука не змога ні запобігти, ні навіть передбачити світові війни, становлення тоталітарних політичних режимів.

Перед політологією постала проблема пошуку нової методологічної бази. Та виявилося відійти від напрацьованих схем та штампів досить складно. Не можна сказати, що напрацьоване наукою виявилося непотрібним, воно працювало, завдяки цим підходам розроблено теорію демократії, представницького врядування, прав людини тощо. Ми і сьогодні споживаємо плоди цих надбань. Та сучасне середовище висуває нові вимоги до політики, її розуміння, і вже недостатньо того, що було напрацьовано, не має цілісного осмисленого бачення політики. Адже, якщо політика – це діяльність, спрямована на досягнення інтересів, то чому може привести до абсолютно протилежного результату. Якщо політика – відносини панування, що засновуються на насильстві, то чому сучасні антропологи у своїх дослідженнях пишуть про відсутність насильства у сучасній політиці. Політика, як відносини панування в ім’я однієї групи, сьогодні переростає у розуміння потреби жити разом.

То може політика не просто діяльність, не просто відносини? І тут на думку спадає мистецтво. Справді, саме з цим феноменом вона йде поряд, розвиток політики співставляється з розвитком мистецтва, та й сама політика окреслюється як мистецтво. І політика, і мистецтво є проявами діяльності людини, що несуть в собі не лише раціональне, а й ірраціональне начало, обидві задіяні у створенні соціальної дійсності, яку ми приймаємо, несуть в собі картину життєвого світу. І політика, і мистецтво несуть у собі трансцендентне, сакральне (згадаймо, політика розумілася як дароване «зверху» благо), а тому її неможливо «втиснути» у математичні логічні схеми.

Політика та мистецтво – феномени, що здавна пов’язувалися. Свідченням того є запис у даньокитайській книзі «Весна і осінь», де політика і музика виступають як взаємопов’язані явища: «...музика впорядкованої епохи спокійна і радісна, а правління рівне. Музика неспокійної епохи – схвильована і злостива, а правління помилкове. Музика занепадаючої держави – сентиментальна і печальна, а її правління у небезпеці». Древня школа легістів та моїзм пов’язували благополуччя держави із культурою, яка повинна бути войовничою, це змушує державу розвиватися. В Античності політика неможлива без мистецтва риторики та поетики. Добрий правитель в уявленнях древніх мав обов’язково бути митцем та розумітися у мистецтві (згадати хоча б Нерона, що всім і собі доводив, який він досконалий поет). У добу Середньовіччя політика і мистецтво є силами, що підтримують одна одну. Правитель запрошує до себе кращих митців – малярів, музикантів, акторів, щоб поєднати у свідомості людей велич духовну і велич політичну, мистецтво і політика створюють і несуть спільну картину світу, що засновувалася на християнській вірі. І митці, і політики цього періоду свою діяльність засновують на релігії.

У Новий час мистецтво Відродження та політика революційних змін є паралельними у часі. Повернення мистецтва до антропоцентризму відобразилося теорією прав людини, теорією суверенітету, суспільного договору, представницького врядування тощо.

Добі індустріального суспільства також характерна взаємопов’язаність мистецтва та політики. Поява авангардизму та нових теорій політики засновуються на спільній філософській основі. І митці, і політики однаково підходили до питань минулого, майбутнього, теперішнього, минуле – ніщо, теперішнє – ніщо, головною цінністю є майбутнє. І заради цього майбутнього здійснювалися жертви сьогодні (взяти б до уваги Леніна чи Гітлера, один з них для світлого майбутнього – комунізму, другий – для благополуччя нації, готові були принести великі жертви сьогодні, і переконували у їх доцільності суспільство).

Специфіка сьогоднішньої культурно-історичної ситуації полягає у тому, що катастрофічні та ренесансні моменти буття зійшлися у ній разом. У межах ситуації вони перехрещуються як рівноспрямовані світоглядні, моральні, психологічні вектори. Це породжує безліч внутрішніх дисонансів щодо розуміння світу, свого місця в ньому.

У такі періоди мистецтво та політика мають більше точок дотику, стають співмірними. І та, і друга сфери мають схожі правила гри в межах кожної сфери, допоки їх не змінюють генії. Обидві сфери мають професіоналів та аматорів, «митців» та «ремісників», що «годуються» з цієї діяльності. Так, політика, як і мистецтво, з часів Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, М. Вебера вважається сферою людей за покликанням. Зрештою, і політика і мистецтво мають схожі функції – і та, і друга мають за мету гармонізувати відношення людина – світ, лише діють дещо різними методами.

Враховуючу таку специфіку відносин, їх взаємовпливи, політика та мистецтво поєднуються сполучником «та». Проте це не єдиний сполучник, що може виразити їх відносини, йде мова про політику як мистецтво.

Подібність політики та мистецтва не залишалася непоміченою, маємо спроби визначення політики через мистецтво. Її визначають і як мистецтво жити разом, мистецтво бути володарем, мистецтво управління, розподілу цінностей, мистецтво компромісу, інтриги тощо. Арістотель визначав її як «мистецтво жити разом», Макіавеллі – як мистецтво бути володарем, Вебер – як мистецтво управління тощо. І сучасні дослідники схильні вважати політику мистецтвом, все частіше пов’язуючи її зі спільним проживанням людей, а політиків зі спеціалістами управління. Політика є мистецтвом укладання договорів, компромісів, мистецтвом роботи з інформацію, що особливо актуально для сьогодення, що його називають інформаційним суспільством. І тут вже не діє ні пряма сила, ні економічний тиск, такі підстави недостатні для політики. Ідеалом людського співжиття сьогодні вважається громадянське суспільство, практика мистецтва політики.

Політика виходить за рамки математичних схем, сьогодні, навіть коли мова йде про окремого політика чи політичну партію, все частіше говорять не про технологію, а парадигму політичного суб’єкта. Варто зазначити особливі відносини даних феноменів з етикою: обидва мають непрості стосунки. З одного боку, вони керуються етикою, з іншого боку, нерідко бувало, що вони порушували її норми, а то й створювали власні норми.

Та, напевно, і сьогодні можемо сказати «політика, але не мистецтво» або «мистецтво, але не політика». Так, незважаючи на ірраціональне начало, політика має залишатися прогнозованою, нести в собі раціональні закони співжиття. Політик ніколи не повинен стати митцем у повному розумінні слова, адже митець завжди спрямований передусім на себе, політик має передусім оглядатися на інших.

Та все ж, може варто спробувати розглянути політику як мистецтво? Визначити головні її канони, риси її митців, врешті, зрозуміти її парадигму.