Насамперед вразила зворушлива турбота влади про права громадян. Особливо про свободу пересування тих, хто не брав участі у протестних заходах. Більше того, напередодні 16 вересня Президент несподівано жорстко висловився проти т. зв. «комунальної мафії» і пообіцяв зробити все від нього залежне для забезпечення українцям нормальних житлових умов. Цю заяву мало хто пов’язував із запланованими опозицією виступами, а, мабуть-таки, даремно. Адже очевидно, що «Повстань, Україно!», ще навіть не розпочавшись, змусила можновладців згадати про людей та їхні найнагальніші проблеми. Складалося враження, ніби ще трохи – і Л. Кучма всупереч своїй попередній позиції погодиться, скажімо, списати населенню безнадійну комунальну заборгованість. На жаль, 24 вересня на вулиці вийшло вдесятеро менше маніфестантів, аніж 16-го… Підкреслено толерантним (за окремими винятками) було й ставлення міліції до безпосередніх учасників мітингів у центрі столиці. 9 березня наразі навряд чи могло би повторитися. Враховуючи нюанси правосвідомості наших славних охоронців порядку, подібну обережність не можна трактувати інакше, як вияв крайньої невпевненості у правоті та, що найголовніше, життєздатності правлячого режиму.

Не відзначався міцністю нервів і власне «режим». Так, за якимось підозрілим «збігом», ініціатива «трудових колективів Запоріжжя» щодо необхідності припинення повноважень «недієздатної» Верховної Ради (а чому заразом і не глави держави, який також заблокував чимало реформ своїм сумнозвісним вето? – П. В.) миттєво спричинила появу «більшості». Такі поспішні й невибагливі трюки швидше за все теж є ознакою слабкості, а не сили. Не кажучи вже про ймовірне підґрунтя впертих чуток щодо спроб деяких «губернаторів» налагодити контакти із опозицією.

Нарешті, у нинішній ситуації присутній ще один аспект. Зверніть увагу, як детально нас інформували, приміром, про те, що робили «бунтівні» депутати в ніч свого перебування у приміщенні Адміністрації Президента («…співали українських пісень, розказували анекдоти, читали газету «Грані» – цитуємо один із радіоканалів). Отже, можна сміливо констатувати наявність медіа-попиту на повстання, свого роду «голоду» ЗМІ на відповідні інформаційні приводи. Безпрецедентно різка заява співробітників УНІАН свідчить, що професійний терпець частини представників «четвертої влади» геть увірвався. Між тим, вплив інформаційних чинників на політичне життя є беззаперечним фактом. Лише один історичний приклад: «початком кінця» веймарського режиму в Німеччині стало не що інше, як невдоволення патріотичних, національно спрямованих медіа-виробників засиллям космополітичних елементів у журналістиці. Інша справа, які конкретно сили зуміли вдало скористатися з того невдоволення…

Отже, за деякими непрямими симптомами Україна буквально «вагітна» революцією. Проте залишається в силі сакраментальне запитання: чи не забракне нації справжніх революціонерів? Тих, які матимуть хист і моральне право вести людей на барикади.