Першим номінується, звісно ж, Президент України Леонід Кучма. Своєю несподіваною (відчувається «антикризовий менеджмент» нового керівника АП) заявою 24 серпня він досить успішно нейтралізував вимоги опозиції. Останній наразі лишається хіба що вигукувати «Геть Кучму!», що однозначно програшно на тлі конструктивних декларацій Гаранта. Втім, якщо владі вдасться-таки остаточно вибити ґрунт з-під УБК-2, то це стане закономірною розплатою за надмірну заполітизованість «опозиційних» гасел. Більшовики у 1917-му ні за що не перемогли б, якби послуговувалися малозрозумілими широкому загалу гаслами на кшталт «парламентської республіки» чи «коаліційного уряду». Тим паче зайве казати, що після цьогорічних виборів пропонована зміна системи влади уже не є неприйнятною для Президента: формування уряду на основі парламентської більшості означатиме лише закріплення перемоги його прибічників, а до перспективи «пропорціоналізації» обрання ВР ще буде час придивитися та, якщо треба, підготуватися.

Другим відзначимо київського голову
О. Омельченка. Звернувшись безпосередньо до Кучми з приводу відомого «наїзду» Генпрокуратури на столичне начальство, «Сан Санич» не тільки продемонстрував дива «витримки», але й якось суто по-єзуїтському (най перепрошують члени «Товариства Ісуса» данину традиційному штампові) висвітлив делікатну тему взаємозв’язків у владному середовищі. І, зокрема, ролі і місця ГПУ в українській політиці.

Нарешті, до нашого імпровізованого рейтингу великих політичних комбінаторів сезону відпусток не можна не включити президента Росії Володимира Путіна. Почесне третє місце «найпопулярніший лідер на теренах СНД» посів завдяки своїй візії майбутнього Союзної держави РФ та Білорусі. На спільній із О. Лукашенком прес-конференції ВВП прямим текстом запропонував «сябрам» варіант повного аншлюсу до складу «старшої сестри». Причому дата пропонованого кремлівським чинником об’єднавчого референдуму майже збігається із термінами концесіонування підприємства «Белтрансгаз», які вже давно обстоює Москва. Тобто або транзитна «труба», або державний суверенітет у цілому. Для Мінська подібна дилема насправді є набагато драматичнішою від класичного «гаманець або життя». Адже позбувшись контролю за транспортуванням енергоносіїв («гаманця»), Білорусь так чи так втратить і рештки державності («життя»). От тільки чи не надто передчасним був цей шантаж: «Батька» закономірно запручався, натомість колишні «братні республіки» отримали змогу оцінити апетити московських інтеграторів-прагматиків.

Отже, деякі діячі навіть у період загальної розслабленості й відпочинку не гаяли часу дарма, спробувавши кожен по-своєму зробити «хід конем». Тож сподіваємось на хід у відповідь з боку народу.