Дивовижним чином на невеличкій території (близько 20 тисяч квадратних кілометрів – це розмір пересічної української області) поєдналися рівнинне Прикмур’є на північному сході, високі Альпи на заході, адріатичне узбережжя на південному заході та динарське узвишшя у центрі та на сході країни. Кожний регіон Словенії має свій унікальний характер, а поєднує все це розмаїття столиця – Любляна.

Це невелике місто з населенням у 276 тисяч осіб зусибіч оточене горами. Доволі високий пагорб є і в центрі Любляни. На ньому височіє невеликий замок, а під ним звивається річка Любляниця, на набережних якої розташовані численні затишні кав’ярні. Однією з найвизначніших архітектурних пам’яток міста є «Троємостя» – три мости через Любляницю.

Дивно, що символом цього мирного міста є агресивні на вигляд дракони. Жодних ознак агресії з боку люблянців та взагалі словенців я, за час свого перебування у їхній країні, так і не помітив. Навпаки, бачив дуже добрих людей, з величезною пристрастю до велосипедів та роликових ковзанів.

Звичайно, Любляна – це лише невелика частинка Словенії. Надзвичайно цікавими є й інші регіони. Велике враження на мене справила Постойнська Яма (тобто печера). Хоч вона давно перетворилася на туристський атракціон, та все одно величезні підземні простори Постойни захоплюють. Відвідувачів до печери завозять на невеликому потязі, що швидко летить підземними галереями, а потім для них проводять пішу екскурсію, під час якої показують і ендемічну амфібію – «human fish» – довгого рожевого тритончика, котрий живе тільки у місцевій підземній річці.

Ще одним великим враженням були Альпи. Я побував на двох гірських озерах – Богінь та Бледському. Незважаючи на те, що вода у них є дуже прохолодною, чимало словенців та туристів з інших країн надають перевагу саме альпійським озерам, а не Адріатичному морю. Втім, потік авт з катерами на причепах, який суне автострадами Словенії, переконує, що і про власний шматок Адріатики словенці не забувають.

Їдучи ж простими автошляхами серед пагорбів, мимоволі звертаєш увагу на іншу цікаву рису словенського краєвиду: майже щохвилини то з одного, то з іншого боку виринають невеличкі охайні церкви. Не знаю, чи всі вони зараз використовуються, але традиційно кожне словенське селище – навіть найменше! – має свій храм.

Хтозна, може якраз завдяки своїй релігійності словенці добилися значних успіхів у соціально-економічному розвитку своєї країни. Адже Словенія з великим відривом лідирує навіть у першій хвилі кандидатів на вступ до Європейського Союзу, маючи ВНП, що становить майже 10 тисяч доларів на особу, та середню зарплату у 800 доларів щомісяця.

Для багатьох, мабуть, цікаво буде дізнатися, що ж таке «літня школа» («курс», «університет», «академія» – назва залежить лише від розмаху фантазії організаторів). Як ветеран вже трьох літніх шкіл (та кількох конференцій), можу спробувати дати своє визначення. Отже, літня школа – це кілька днів чи навіть тижнів божевільного ритму життя, нескінченний socializing, який чигає на тебе не лише на заняттях та у перервах між ними, але й на численних вечірках, спортивних турнірах, екскурсіях та мандрівках.

Молодь майже з двох десятків країн зібралася у Любляні на початку липня 2002 року, щоб обговорити питання «перевизначення співіснування» (redefining coexistence) європейців у майбутньому. Та спілкування, звичайно, не обмежувалося лише політологічними темами.

Мені особисто було дуже цікаво спостерігати за тим, як поступово зближалися між собою хлопці та дівчата з колишніх югославських республік, старші брати яких ще кілька років тому запекло знищували одне одного. Кульмінацією цього зближення був колективний спів у автобусі під час екскурсії сербкою, чорногорцем, боснійцем та хорватами пісень Бреговича. Підспівували їм і македонець зі словенцями.

Європейська молодь взагалі стає дедалі мобільнішою та самостійнішою – кілька студентів приїхали до Любляни на власних автах, в тому числі і з таких досить далеких від Словенії країн, як Латвія чи Франція. Тим не менш, це не означає, що молоді європейці стали занадто серйозними: принаймні я можу засвідчити, що вони так і не змогли втриматися від нічних перегонів пустельними вулицями Любляни (учасником яких став і я).

Популярнішими, однак, серед молоді є все ж таки «економні мандри» (budget traveling). Величезна кількість таких мандрівників пересувається залізницями та автобусними маршрутами Європи, їх неважко впізнати по величезних наплічниках, через які їх так і називають – «backpackers».

На вокзалі Любляни мені довелося бачити чотирьох backpackers, які ночували у спи-мішках просто у підземному переході під коліями, поклавши до голів свої рюкзаки. Це виглядало доволі кумедно, але враховуйте і той факт, що таким чином ці хлопці та дівчата економили немалі, як для українців, гроші. На мою думку, вся ця молодь і є тою самою «хороброю новою Європою» (Brave New Europe), концепцію якої намагалися віднайти учасники та організатори літньої школи, на якій мені довелося побувати.

А для українців шлях до Європи, на жаль, все ще напівзакритий – причиною цього є як фінансовий стан переважної більшості громадян України, так і її «візова ізольованість». Наші західні сусіди вже давно мають можливість майже вільного пересування країнами Західної Європи, тоді як для нас лишаються відкритими (судячи з усього, ненадовго) лише такі європейські країни, як Угорщина, Польща, Румунія та Сербія з Чорногорією.

Прикро... Адже за візовими кордонами лишається стільки цікавих міст та країн! Іноді мені здається, що інтегруватися до Європи нам було б варто лише заради скасування візових бар’єрів...