Офіційна нині версія тих подій викладена істориком Орестом Субтельним і звучить приблизно так.

Після Жовтневого перевороту будь-яка можливість порозуміння між Центральною Радою та Радою Народних Комісарів (читай – Україною і Росією) зникла. Ленін направляє на Україну Володимира Антонова-Овсієнка та відомого своєю лютістю Михайла Муравйова, колишнього царського підполковника з дванадцятитисячним загоном. Військовий міністр ЦР Симон Петлюра зміг протиставити більшовикам лише 15 тисяч розкиданого по різним місцям військ. Фінальний бій між більшовиками і радівцями відбувся на схід від містечка Крути, тривав кілька днів і закінчився поразкою незалежників. Крім того, у той сам час – 29 січня 1918 р. – в Києві спалахнуло повстання робітників заводу «Арсенал», яке скувало і так нечисельні війська ЦР. Під час відступу
з-під Крут був оточений і вирізаний до ноги загін патріотично налаштованих студентів та гімназистів, близько 300 чоловік. Врешті-решт Київ був захоплений червоними і сплюндрований за всіма революційними законам. Але представники Центральної Ради у Брест-Литовську буквально за годину до приходу звістки про падіння Києва встигли підписати угоду з Центральними державами (т. з. «безпека за продовольство»), і більшовики залишилися ні з чим. Після повернення Центральної Ради тіла 30-ти юнаків-героїв були з честю перепоховані у столиці, а зворушений поет Павло Тичина присвятив похованню поетичні рядки:

Легенько підкидую монету. Вона зручно вмощується реверсом. Чиясь дужа рука («рука Москви») тягнеться до вишикуваних у ряд бійців, і здається, що вона наступної миті розчавить ці мініатюрні постаті. Однак в цій прилизаній офіційній версії чогось бракує. Чого? Адже в ній фігурують злі монстри – Ленін, Антонов-Овсієнко, Муравйов; і хоробрий Ланселот – Симон Петлюра; і добродушний дідусь Михайло Грушевський; і 300 героїв-юнаків a-la Термопіли; і навіть Західні держави, щоправда, у дещо невизначеному статусі – чи то визволителі, чи то окупанти. І чомусь зовсім недоречно згадуються вірші Євгена Маланюка, його зойк, його клятва:

Ленінська революція була революцією у русі. Вона вимагала постійних революційних завоювань, якщо ж ні – всі оті кудлато-шкіряні товариші по більшовицькій зграї швиденько з’їли б ватажка і обрали нового. І першою своєю жертвою Ленін обрав Україну. Вибір паліїв Світової революції також був не випадковий. Чого тільки вартий Михайло Муравйов. Його колишній підлеглий М.Тухачевський так характеризував свого босса: «…Муравйов відрізнявся шаленим честолюбством, блискучою хоробрістю і вмінням наелектризовувати солдатські маси. Теоретично Муравйов був надто слабким у військовій справі, майже безграмотним. Проте знав історію війн Наполеона. Думка “зробитися Наполеоном” переслідувала його, і це накладало відбиток на всі його манери, розмови і вчинки. Він не вмів оцінювати ситуації. Його “прожекти” часом бували абсолютно відірваними від життя. Керувати він не вмів. Втручався у різні дрібниці, командував навіть ротами. Перед червоноармійцями загравав, аби здобути їхню прихильність, безкарно дозволяв грабувати, застосовував найбезсоромнішу демагогію. В минулому підполковник старої армії, Муравйов за Тимчасового уряду формував т. зв. “ударні батальйони”, згодом, після Жовтневої революції, перейшов на бік Радянської влади».

Якщо колишній поручик говорить про свого командира «теоретически был очень слаб в военном деле», то певно так воно і було. Антонов-Овсієнко також до когорти Олександрів Македонських від революції не належав. Та й вони не повинні були воювати. Вони йшли КАРАТИ. І ця роль личила їм найбільше. Тим паче, що сценарій вже був написаний: на Україні спалахує пролетарське повстання, буржуї та інші вороги народу розбігаються, а Червона армія приходить як визволителька, де-не-де зустрічаючи неорганізований спротив. До речі, ця схема була настільки накатана, що навіть вісімдесят років по тому Б. М. Єльцин застосував її проти Чечні. Інша справа, що виконання було не на висоті.

Протистояв більшовицьким Наполеонам Симон Петлюра. Він не знайшов нічого ліпшого, як вивести свої, і так нечисельні, військові формування у відкритий бій, а не зайнятись укріпленням оборони столиці. Більшовики йшли не одним, а трьома напрямками, і навіть якщо б вдалося їх зупинити під Крутами, це не рятувало ситуацію.

Але в цій історії головне не військова операція – вона не ввійшла у історію, як битва при Каннах, або Сталінградська битва – а саме безглуздість ведення воєнних дій взагалі. Справа вирішилась не на засніжених українських полях, де проливалася кров юнаків, а в прокурених залах Брест-Литовська, де знову кроїли політичну карту. Переговори велися ще з грудня 1917 р. і Західним державам було абсолютно байдуже, хто сидить у Києві: рада чи більшовики. Голодна Німеччина вже націлилася на українське сало. У світлі подальших подій можна лише пожалкувати за намарне викресленими молодими життями.

Певно, багато хто з читачів цієї статті, які дочитали до цих рядків, лише знизають плечима: це ж бо було дуже давно. Та й хто знає, де взагалі ті Крути? Інші проблеми турбують людей. Історія вже давно помстилася винуватцям. Так, помстилася. Вже згаданий Муравйов і півроку не відсвяткував від свойого тріумфу. Командуючий Східним фронтом (а саме таку посаду дали йому, врахувавши його ревзаслуги) приєднався до есерівського заколоту і був страчений, а вірніше, забитий, в помешканні Симбірської ради. Симон Петлюра в 1927 р. був застрелений гепеушником.

Та запитаємо себе: хіба зараз ми повсякчас не стикаємося з міні-Крутами?

Хіба деякі політичні партії не використовують молодь і молодіжні рухи в своїх інтересах, а потім кидають їх напризволяще, ламаючи молодим життя?

Хіба владні структури перешкоджають цьому? Здається, владі легше проводити масові політзаняття – на площах міліцейськими кийками – ніж рятувати молодь від манівців.

Навіщо експлуатувати молодіжну ідею на виборах, проголошувати гасла змінити можновладців, якщо власними парткадрами не можна вкомплектувати навіть кондукторський штат у Києві?

Навіщо культивувати віковий нігілізм – хіба сивина ніколи не ляже Вам на скроні? Навіщо створювати всілякі молодіжні уряди, парламенти, тощо – і цим вселяти у молодь примарні надії на легке життя у майбутньому? Політиком не можна стати без практики життя. Ніколи не навчишся керувати людьми, якщо сам не вмієш виконувати накази. Навіщо виводити молодь на маніфестації, коли їх чекають парти, заводи, поля, офіси – там, де дійсно стверджується наша держава?!

Колись я також був серед тих, кого брати Гадюкіни охрестили «ті, хто носить прапори». І мені дуже не хотілося б, щоб хтось повторював мої помилки, або ж ставав новітнім героєм Крут.