Ані розстріли творців, ані геноцид проти усього народу, сімдесятирічне «соціалістичне» зомбування не здатні знищити дух, закладений у самому слові, цьому креативному генові існування нації. Зрештою, зауважує Лавріненко в передмові до пізнішої за часом збірки праць «Зруб і парости»: «Саме “зруб – парости”, “знищення – відродження” повторялися в житті нашої культури так реґулярно, що її можна б назвати Ukrainian “way of life”. Трагічний це “шлях”, та, мабуть, чи не єдиний це спосіб нашої літератури жити й вижити. Він каже нам не тільки оплакувати знищене (старе), а й радісно вітати нове (молоде). Так, пристрасно збирати розбиті землетрусами сторіччя культурно-творчих зусиль, але при тому й не забувати, що біблійний Лот і античний Орфей загинули, порушивши умову не оглядатися назад».

Нова епоха з її мережею загальної глобалізації світу, яка досить легко та напрочуд швидко поглинає всі рівні побутування нашого суспільства, заздалегідь підготовленого радянською стандартизацією, ставить під загрозу подальше культурне існування нації з недостатньо виробленим відчуттям причетності до тяглої у часі власної традиції, її глибокого коріння, що мусить всотуватися, як не банально це звучить, з маминою колисковою й першою в житті абеткою. І тому антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження» сприймається сьогодні не лише як посутній арґумент у доведенні нашої віковічної «теореми», а головно як естафета духу – «живого молодого міцніючого вітаїстичного духу відродження».