Петро Вознюк. Криза і стабільність 

Серед тем, що їх не втомлюється експлуатувати «доблесна» когорта вітчизняних аналітиків, політологів, експер­тів – чи як там ще себе називають сучасні «звіздарі», – одне з чільних місць посідають теревені про необхідність так званої стабілізації суспільно-політичного життя. Ці серйозні дядьки (а часто й їхні ще більш серйоз­ні владні патрони) бундючно просторікують нам про стабіль­ність як про якусь абсолютну цінність сус­пільного буття й за­кликають громи та блискавки на голови тих, хто «провокує кри­зо­ві процеси». Причому реабі­літувати кризу як необхідний елемент розвитку, здається, поки не наважується ніхто. Просто залежно від політичної орієн­тації переводяться стрілки: мовляв, ми то якраз за ста­біль­ність, а от наші опоненти сплять і бачать, як би підступно поламати всім кайф від гудіння хрущів над вишневим садом біля тієї самої хати, що скраю... Взяти на себе відповідальність за кризовий сценарій смертельно бояться всі – навіть удавані відчайдухи з БЮТ, – настільки потужною є інерція небажання потрапити під каток негативних стереотипів масової свідомості, пов’язаних із періодами великих потрясінь.

Утім, усе це лише ще раз під­креслює антиелітарний, анти­героїчний характер нинішньої світової (і вкраїнської зокрема) політики. Адже в історії людства становлення життєздатних суспільств і патріотичного проводу найчастіше відбувалося саме драматично-кризовим шляхом. Наприклад, успіх Америки у протистоянні зі світовим комунізмом навряд чи став би можливим без «нового курсу» президента Франкліна Рузвельта, зумовленого, своєю чергою, необхідністю подолання «великої депресії» в економіці. Навіть не беручи до уваги заокеан­ську модель – США – де появі ниніш­нього суспільства «американ­ської мрії» передували ще й дві братовбивчі війни (за незалежність 1775–1783 рр. і Громадянська 1861–1865 рр.), пересвідчитися у конструктивному потенціалі випробувань нескладно. Звернімо наш погляд до більш близької нам із усіх можливих точок зору Європи. І ми побачимо, що без громадянської кризи Франція не знала б Наполеона із його без­смерт­ним Кодексом, а Іспанія – генерала Франко із його дієвим рецептом національного примирення. Герої нації – так само як і її вороги – пізнаються лише в біді. Криза долає рутину й до­зволяє вийти на авансцену не­ординарним особистостям, які у дрімотній атмосфері спокою були б приречені у кращому випадку на роль банальних (і, найпевніше, брутальних!) кар’єристів. Великий корсиканець Франції за «стабільності» часів Людовика, мабуть, дослужився б таки до артилерійського генерала. Великий галісієць (хоч і чистокровний кастилець за походженням) Іспанії назавжди залишився б уславленим колоніальним командиром, грозою марокканських інсургентів. Але не більше того. Як у окремої хворої людини криза призводить або до смерті, або до зцілення, так і для хворого суспільства кризовий злам означає відкриття шляху або до загибелі, або до одужання. Ця найзагальніша буттєва альтернатива здатна постати у всій своїй простоті й очевидності саме у критичній ситуації. Тільки тоді суспільство може розраховувати на прихід справжнього героя та гідних виконання його волі соратників. Тільки тоді нам стане по-справжньому зрозумілим минуле, по-справжньому підвладним теперішнє й по-справжньому небайдужим майбутнє. Адже лише однозначність можливого вибору робить людину – як в її індивідуальному, так і в суспільному вимірі – відповідальною у вищому сенсі цього слова.

Отже, малодушний страх перед будь-якими кризовими явищами є, по-перше, ганебним, а по-друге, – позбавленим елементарного розуміння природи речей. Всі соціально обумовлені кризи (політичні, економічні, світоглядні тощо) насправді за­програмовані самою логікою розвитку того чи того суспільства і являють собою не так ви­пробування, як, насамперед, Шанс. Ухилятися від закономірних потрясінь можна з таким самим успіхом, як і війни із ворогом, який уже накинув оком на вашу землю. Про це добре свого часу сказав Черчіль: «Хто бажає уникнути війни шляхом приниження, той отримає спочатку приниження, а потім – війну». Слова славетного британця (чий державницький талант також, між іншим, проявився завдяки кризі, хоч і спровокованій зовнішніми чинниками) варто було би пам’ятати тим із наших політичних плакальників, котрим до вподоби «проффесорська» «стабіль­ність». Наші політичні симпатії можуть не належати владі, що утвердилася після позачергових виборів вересня–2007. Однак не можна заперечувати неабиякої кори­сті, яку вона приносить суспільству, оголюючи всі його больові точки – чи то керуючись якоюсь продуманою стратегією, чи то, навпаки, через глупоту та невігластво. Кожен громадянин України мусить сприйняти ниніш­ню дійсність – навіть якщо вона здається йому потворною, а її творці виявляються нездарами – не як привід для песи­мізму та стогонів, а як поштовх до чину. Розчищення будівельного майданчика для прийдешнього органічного суспільства руками політклоунів і політ­штрейк­брехерів сьогодення триває. Головне зараз – не забути про кінцеву мету та менше зважати на вкрай мінливі обставини.