Олег Шинкаренко. Тільки одна піщинка 

Персонаж біблії ірландського націоналізму, книги Джеймса Джойса «Уліс», шкільний учитель Стівен Дедал мешкав разом із друзями у старовинній башті Мартелло. Щоранку селянка приносила їм свіже молоко, і Дедал, літератор і прибічник національного відродження, намагався заговорити до неї рідною мовою, сподіваючись, що уже ж вона всотала її з молоком матері, але дарма: бабуся геть забула гаельську. Англійці, вирішивши приєднати ірланд­ські землі до Імперії, вчинили дуже мудро, спочатку затвердивши свій вплив на рівні мови. Адже народ відчуває свою єдність тільки з тією країною, мовою якої він спілкується. Засмучений Стівен склав гіркий афоризм про те, що ірландська культура – це відбиток у розбитому дзеркалі молочниці.

Щось схоже відбувається зараз і в Україні. Незважаючи на титанічні зусилля, докладені до відродження мови, вона ніяк не стає рідною для масової культури й усієї української інтелігенції. Останнє особливо засмучує: адже саме інтелігенція – головний носій мовного стандарту, без якого його літературний зразок приречений до розчинення у діалектах, суржиках і маргінального живо­тіння на рівні «хатньої говірки». Спроба примусово запровадити у кінотеатрах стовідсотковий український дубляж, звісно, відгонить диктатурою, і звісно, глядачі повинні мати право вибору, але її слід розцінювати і як міру відчаю. Так забороняють курити на заправці. Змирившись із тимчасовими незручностями перехідного періоду, ми зробили ще один крок на шляху до порятунку своєї мови, своєї національної ідентичності. Прибічники поступових зрушень не розуміють, що доки ми будемо укладати плани, мова протече між пальцями, мов пісок. Сьогодні все залежить від маленької піщинки, яка в кожному з нас бринить несвідомо, бо національність – вона не розумова, а інстинктивна.

Від того, куди вона впаде, і залежатиме майбутнє української культури. Допоможіть їй!