Петро Вознюк. Усьго один голос

Отже, за два тижні до Нового року й за тиждень до західного Різдва країна нарешті таки отримала нового-старого главу уряду. Традиція «подвійного прем’єрства», що якось майже непомітно постала в Україні (до цього, згадаймо, були Масол, Фокін та Янукович), уже сама по собі є досить цікавою. Принаймні, на думку автора, вона свідчить не тільки про банальну кадрову кризу влади, хоча з такими темпами нам дійсно ніяких політиків-«важковаговиків» може не вистачити. Значно важливішу роль тут відіграє наша оспівана ще Гоголем цілком містична впертість та, відповідно, бажання всупереч усьому довести, що в одну й ту саму річку таки можна увійти двічі. Чи піде хтось на третю спробу – ось у чому питання... 

Утім, зараз хотілося б поговорити навіть не про цю далеко не останню інтригу вітчизняного політжиття, а зовсім про інше. Як наші – поза сумнівом, небайдужі до теми – читачі знають, Юлія Володимирівна повторною можливістю покермувати має завдячувати усього лише одному голосові, поданому за її кандидатуру під час парламентського волевиявлення. Між іншим, як виявилося, своєму власному. Не будемо, однак, займатися недоречним моралізаторством. Сьогодні ми менш за все маємо бути схильними до облудного фарисейства, акцентуючи увагу на такій от одностайності» чинного глави Кабміну, рівно ж як і на негласній вимозі утримуватися при голосуванні по власній персоні. Набагато доцільніше скористатися зайвою нагодою для того, аби кинути погляд на історію та пригадати якусь цікаву колізію, так само вирішену з перевагою усього в один голос.

Наприклад, наймогутніша демократія світу – США – два століття тому пережила, мабуть, не менш драматичну суперечку за владу між двома тодішніми політичними партіями – федералістами й демократами-республіканцями. Варто зазначити, що основні події тієї пам’ятної кризи розгорнулися у 1800 році – тобто теж на сімнадцятому році незалежності країни, якщо рахувати не від формального проголошення декларації 4 липня 1776 р., а від фактичного утвердження суверенітету за Версальською мирною угодою 1783 р. Напередодні чергових президентських виборів автор проекту Декларації незалежності США Томас Джефферсон та один із героїв Першої американської революції Аарон Барр уклали передвиборний союз. Їхній тандем був спрямований проти тодішнього глави держави Джона Адамса, котрий балотувався на другий термін. Останній не становив би надто серйозної конкуренції для союзників, якби не підтримка з боку лідера федералістів Александера Гамільтона. Він, як і його однопартійці, виступав за створення сильної централі­зованої країни з розвинутою промисловістю, фінансовою системою й великими містами.

На противагу цьому, як би тепер сказали, «індустріально-урбаністичному» шляхові, більшість політичних опонентів федералістської партії плекали ідею тако­го собі аграрно-патріархального сус­піль­ства із потужним фермерським та плантаційним господарством. (Слід зауважити, що за іронією долі Джефферсонові таки довелося втілити частину планів Гамільтона щодо розвитку країни, причому досить успішно.) Перші підсумки кампанії виявилися цілком несподіваними: за Джефферсона та Барра було подано 73 голоси виборців, за Адамса – 65. Отже, за тодішніми правилами переможця мав визначати Кон­грес. Щодо прибічників Барра відразу почалися залаштункові інтриги. Причому Гамільтон пішов на компроміс зі своїм колишнім ворогом Джефферсоном і провадив активну агітацію проти Барра. Однак усупереч позиції свого головного ідеолога майже всі федералісти стали на бік останнього. Під час голосування 11 лютого 1801 р. незначна більшість членів нижньої палати підтримала саме кандидатуру Барра, тоді як у Сенаті переможця виявити не вдалося. Стало ясно, що остаточні результати перегонів можуть бути вирішені усього одним голосом. Тридцять шість турів голосування упродовж тижня так і не визначили ім’я нового глави держави – тож вітчизняному «політикуму» є на кого рівнятися! У підсумку все вирішив голос одного-єдиного депутата-федераліста – представника штату Делавер Байярда. Попередньо він мав зустріч із Джефферсоном, під час якої висував умовою своєї підтримки гарантії збереження за деякими чиновниками-федералістами їхніх посад у держапараті. Майбутній переможець погодився не звільняти людей за політичними мотивами взагалі (!). Байярд віддав президентство Джефферсонові, а той трохи перегодом звільнив усіх федералістів із державної служби, залишивши на місцях лише тих, чиї прізвища йому було названо у ході таємної бесіди. Забув третій президент США і про давню обіцянку самому Ааронові Барру взяти його в напарники (або навіть підтримати його кандидатуру) на наступних виборах. І хоча Барр одночасно зі вступом у права Джефферсона став віце-президентом, його політична кар’єра на цьому фактично завершилася, оскільки жодних реальних повноважень ця посада тоді не давала.

Зрештою, попри всі цілком очевидні аналогії із теперішньою вітчизняною дійсністю, стислий виклад тієї гучної інтриги навряд чи зворушить нашого читача, який, на превеликий жаль, уже давно звик спостерігати куди огидніші прояви зрадництва й цинізму в політиці. Утім, є в цієї історії цікавий епілог із гео­по­літичним підтекстом, який переконливо демонструє нам усю нездоланну глибину прірви між «конкурентною демо­кратією по-українськи» та її американ­ським прототипом. У 1807 році Аарона Барра було звинувачено в державній зраді за спробу приєднання іспанських володінь на Заході. Згідно з однією з версій, він навіть намагався організувати нову державу на західному кордоні США (тоді Американська імперія ще не мала виходу до Тихого океану, тільки-но придбавши у французів Луїзіану). Що­правда, згодом Барра було виправдано і він бла­гопо­лучно відбув до Європи. А тепер, шановний читачу, спробуйте-но уявити когось із наших резонансних «лузерів» – хоч би й того таки «проффесора» – в якості автора експансіоніст­ського зовнішньополітичного проекту. Приміром, утво­рення другої української держави у Придні­стров’ї. Не уявляєте? У вашій свідомості вітчизняні «ображені» політики асоціюються винятково із брудними палатками на наших майданах, багатостраждальною щитовою Верховної Ради та інстинктом скунса в медіа-просторі? Отож бо. Міцного й здорового вам «демократичного» сну, панове співгромадяни!