Олена Федоренко. Українські письменники продовжуть підкорювати донбаську цілину 

Прогалини в особистому спілкуванні з читачами продов­жують ліквідувати сучасні українські письменники. Цього йтиметься про вже відомих у широких колах Сергія Пантюка та Бориса Гуменюка і молодого, але вже досить знаного поета з Житомира Богдана-Олега Горобчука. Кожен з авторів у неділю 21 січня запропонував свій формат бачення і спілкування з аудиторією у барі «Ganjubazz».

Прозайчики й вірші про Житомир-Донецьк

У минулому знаний здебільшого як поет, людина, що написала вірш «Арій прощається», Сергій Пантюк майже напочатку зустрічі зауважує, що цього року привіз і хоче винести на суд донеччан роман «Сім днів і вузол смерті» – «ми з Борисом тут у якості прозайчиків – грається зі словами він, – а от Богдан зараз читатиме вірші, бо він тут наймолодший» – сміється. Як пізніше чи то пожартував, чи то констатував факт Гуменюк – «це прояв дєдовщини».

21-річний юнак із борідкою й поголеною головою, на вигляд справжній студент у чорно-синіх вій­ськових черевиках, під­ні­мається, вітається, і за лічені хвилини захоплює всю увагу аудиторії. Про Житомир зі збірки «Місто в Моєму Тілі» читає, пританцьовуючи на одній нозі, таке: «Будинки гублять бежеву плитку… Мій ра­йон смі­ється сірими голубами… Тутешні хлоп­ці переховують ножі у черепних коробках» – це про Текстильник, ти про Донецьк писав – доносяться вигуки з зали, коли хлопець закінчує читати цикл, присвячений місту.

Щоб ми не подумали, що він «одну жесть» пише, поет читає вірш про батьків, в якому розглядає гіпотетичні можливості народитися різними тваринами або навіть однокімнатною квартирою, і щоразу робить висновок про те, що мама й тато все одно його б любили. Ну й головне, фрази, що викликали шалені оплески: «Я намалював корівок на твоєму тілі» та «Як би я міг серцем, то зміг би все».

Найкращий «Острів» та «світ непояснимого»

Далі Сергій Пантюк, поправивши довге, трохи посріблене сивиною, волосся, вирішив все ж таки розповісти про власний роман. Виявилося, що це «новела, яка мене дістала і почала рости, як на дріжжах». Твір формувався протягом 12 років, «це спроба проникнути у світ непояснимого», – каже Сергій, і шнур мікрофону збиває книгу зі столу. «Впав, значить продасться», – ділиться позитивною прикметою Пантюк. Він пояснює, що в його романі стиснутий час, а в «Острові», який набагато більш філософський, – стиснутий простір. Борис Гуменюк же проводить рукою по бороді й пояснює, що це своєрідне продовження його попереднього роману «Лук’янівка».

Обидва «прозайчики» читають вірші, Пантюк по закінченню майже кожного притискає долоні до обличчя, і Борис розповідає секрет друга. Сергія режисери різних київських, львівських та інших театрів часто запрошують, щоб провести акторам майстер-клас із читання віршів. Пізніше питаю поради, то як треба їх читати? «Егоцентрично, ніби ти – центр всесвіту» – відповідає дуже серйозно Пантюк.

Наступного дня всі троє головних героїв-письменників зустрічаються з членами молодіжної громадської організації «Поштовх». Молоді не багато, людей 15, але «всім було і справді цікаво» – радіє Борис. Після зустрічі гості ще довгенько гуляли міс­том у су­проводі орга­нізаторів та журна­лістів, а Донецьк да­ру­вав їм не звичний тут пил і смог, а най­чис­тіший цьогоріч сніг.