Катерина Міщук. Діалог із Богом – розмови з кожним: Богдана Матіяш і її нова книга 

Дивно, як люди можуть забути смак справжньої розмови, приправленої ароматом кави або просто начиненої «вершками» щирості. Натомість все більше замінюють її напівфабрикатами Інтернет-спілкування, фаст-фудом телефонних переговорів. «Хліба й видовищ», виявляється, більш, ніж достатньо, тож на те, щоб просто слухати, ні в кого не вистачає часу.

Поки хелловінівського вечора дехто шукав забави на темному святкуванні американського карнавалу, «Смолоскип» влаштував на своєму горищі розмови з Богом. Це не був спіритичний сеанс або протест проти іноземного свята. Дійство, що відбувалося цього разу в «смолоскипівській піднебесній», навіть навряд чи можна назвати презентацією книги в звичному розумінні. Жодних пафосних промов, урочистих представлень чи феєричних шоу. Мінімум для читання вголос – максимум для прочитання мовч­ки, «про себе» і про себе – кожного тобто. Саме такий формат найкраще па­сував для знайомства літературної меншини Києва з новою книгою Богдани Матіяш «Розмови з Богом».

Презентації не вийшло хоча б тому, що вона вже відбулася на львівському форумі, її не було, бо, за словами авторки, цей захід не має на меті, аби репрезентувати чи рекламувати книгу. Богдана зібрала гостей, щоб розказати «чому книга сталася і як вона ставалася». Врешті складалося враження, ніби її початковим наміром було запросити, аби просто порозмовляти: промовляти до Бога й через нього – до себе самої – до кожного – до кожного бога – до бога кожного з нас… Чи навіть просто вимовляти слова – замовляти тишу – зачаровувати її слухачів.

Не випадково, поряд із своїм стільцем поставила ще один для співрозмовника, який так і не з’явився, але ж сама казала, що «те, чого немає – не значить, що його не є». Часто й справді забуваємо про те, чого не бачимо. Пам’ять повсякчас намагаємося вкласти в зримі форми буквосполучень. Книга «Розмови з Богом» – не Писання, що нагадує нам про обов’язок бути вдячними, а її читання в «Смолоскипі» – не обряд богослужіння. Можливо, письмо в даному випадку є способом побачити невидиме, а може, – спроба навіть показати, що воно теж має здатність промовляти через наші вчинки. Принаймні, мотивуючи вибір назви книги, Богдана обмовилася, що вона свідомо взяла до її складу прийменник «з», адже зверталася не до одного адресата – «в усіх розмовах є не тільки люди».

Діалог з уявним, можливо, залишився б якоюсь колективною фантазією, якби він був чужий для досвіду інших. Звичайно, не всі звертаються до Бога, ще менше з ним розмовляють, але чи не кожного дня всі прислуховуємося до своїх бажань і потреб – ведемо діалог із собою й навколишнім світом. Але про ці бесіди ніхто не знає, тим паче не кожен має сміливість про них розповісти. Як зізналася авторка, після прочитання книги її друзі не були щедрими на коментарі – мовляв, про такі інтимні речі не говорять. Але «інтимності, які випадають, є не завж­ди гарні, вони можуть і ранити», тому інколи хочеться не співати про особисте, не складати вірші, а просто про нього розповідати, за адресата маючи всіх і нікого. Врешті, кожен читач має право власного простору для спілкування зі своїми «світами».

Власне прочитання «Розмови з Богом» у зримі форми втілив Ю. Іздрик, якого можна вважати співавтором задуму, що за його участі творився ще й малюнками. Не дивно, що цьому митцеві поро­зумін­ня з мальованими ангелами вда­лося знайти спільну мову й з книгою Богдани.

Не менш красномовною є обкладинка книги, яку, за словами Б. Матіяш, вона довго підбирала, щоб та зображувала метафору вдячності. Хотілося огорнути книгу подякою, яка була б чимось досить буденним і вічним, як пісок. Так і зробила. Тож чи можна було після такого рішення скаржитися на плутанину з нумерацією під час верстки книги – пісок стирає сліди пам’яті, записуючи їх у борхесівську книгу Вічності.

Про книги не тільки говорять, з ними теж розмовляють. Щось подібне переживали присутні на «розмовах» у видавництві «Смолоскип», де не могло бути перешкод на шляху для побудови сучасної «вавілонської вежі порозуміння».