Петро Вознюк. МЕТУШНЯ 

Багатозначна пауза, що тривала між          парламентськими виборами 30 вересня та першим засіданням новообраної Верховної Ради, дала можливість зробити деякі напрочуд цікаві спосте­реження. Адже для по-справжньому уважно­го оглядача наполегливі заклики окремих політичних сил і діячів до прискорення формування правлячої коаліції й узагалі до «початку роботи» являли собою надто вже промовисту ілюстрацію провідних тенденцій сучасної епохи. Адже доба, в часи котрої ми маємо дещо сумнівну честь жити, вирізняється якраз хворобливою схибленістю на перманентній, майже рефлекторній діяльності. В усіх без винятку сферах життя безглуздий принцип активізму руйнує й піддає огуді все те, що пов’язане із філософським розмірковуванням і мудрою самозосередженістю. Попихачі постмодерної щоденності намагаються приборкати духовне начало в людині (яке власне й відрізняє її від решти створінь Божих) за допомогою методів, запозичених у професора Павлова. Повсякчас відпрацьовуються зловісні у своїй простоті стереотипні реакції: дають – бери, б’ють – біжи, подешевшали SMS – роби все ногами, відбулися вибори – формуй коаліцію. Кретинізм. Бігти, рухатися, створювати, формувати, і взагалі бути «креативним», не зважаючи на конкретні наслідки цієї самої «креативності» (яких, між іншим, може не бути взагалі), – ось ключові на­станови нашого часу. А кожному часові – свій герой. Він робить те, що скажуть, і так, як «має бути», а потім не менш примітивно (попри все багатство та вишуканість існуючих нині засобів релаксації) «відпочиває». Зайвих запитань наш герой ставити не схильний, оскільки жити і діяти саме так «модно», «прикольно», а то й «вимагає конституція». Як писав колись великий критик активізму Юліус Евола, «подібні люди відчувають жах перед усім тим, що становить природний життєвий простір людини: перед мовчанням, перед самотністю, перед незаповненим часом, перед вічністю. Вони турбуються, хвилюються, кидаються безупинно від одного до іншого, займаються чим завгодно, тільки не самі собою. Вони постійно роблять щось, аби довести собі, що вони є, але, бажаючи отримати від усіх своїх дій особливе підтвердження, насправді вони не роблять нічого». Тож важко не помітити, що ледь не омріяне технократами «занурення з головою у роботу» – як, утім, і будь-які способи психо­логічного «розвантаження» – є не більш ніж малодушними спробами не думати про справжні проблеми й не дивитися в очі вічності. Взагалі, чи не найнебезпечніше у цьому мінливому житті – це бути абсолютно передбачуваним і прогно­зо­ва­ним, бути людиною наперед визначеної реакції. Елемент зовнішньої обу­мов­ле­ності, на який насправді так розра­хо­вує наша епоха, має цілковито виключатися. Принаймні для тих, хто не погоджу­ється на капітуляцію й бажає зберегти цілісність своєї сутності. Однак усе ж не можна без прикрості спостерігати за тими людьми, котрі не можуть змінити своє життя не через які-небудь принципові міркування, а просто тому, що не уявляють собі, як можна жити інакше.

Визначати хід подій треба не метушливою активністю, не брутальним втручанням, а вже самим лише фактом свого існування. Один американський військовий теоретик, наприклад, завважував, що росіяни здатні виграти війну, не вигравши жодної битви. До такої стратегії, певна річ, можна ставитися більш ніж критично, але саме таким є істинно імперський стиль перемоги. Зрештою, рухаючись кудись, ми принципово визнаємо наявність певної кінцевої точки наших прагнень, яка є апріорі вищою за нас. Залишаючись же нерухомими, ми, кінець кінцем, ми самі стаємо такою точкою для когось. Прекрасну нагоду пересвідчитися у цьому дає нам сьогодні Президент. Він здебільшого нікуди не поспішає, не акцентує увагу на необхідності форсування певних політичних процесів і на можливості свого впливу на них. Однак ці процеси, як і воля та інтереси основних політичних сил, геть незбагненним для профанічних експертів чином виявляються замкненими саме на постаті глави держави. Особа, що її було позбавлено значної частини повноважень унаслідок плутократичної конституційної реформи 8 грудня 2004 року, цілком несподівано для декого залишається найвпливовішим чинником суспільного життя. Це важко пояснити прозаїчними умовами удаваного компромісу, що нібито влаштовує всіх. Тут не можливо не помітити ознак узгодженості із вимогами наступної доби – тієї, що неминуче має прийти на зміну періодові активістської лихоманки. Тож і всьому українському сфінксові надалі бажано зберігати незворушний спокій попри всю навколишню метушню й намагання зробити з нього дресировану тварину. У цьому його сила й претензія на володіння майбутнім.