Олександр Маслак. Потреба десовєтизації 

Від своїх початків, з 1991 року, новітня українська державність мала одну «вро­дже­ну ваду». Новітня українська державна бюрократія майже у повному складі складалася з представників бюрократії старої – радянсько-компартійної. Власне, в якусь мить майже весь бюро­кратичний апарат УРСР дивним чином перетворився на бюро­кратичний апарат нової незалежної України. Хоча з іншого боку, нічого дивного тут немає. Як свого часу казав з цього приводу відомий україн­ський меценат Петро Яцик: «Державою повинні були керувати ті, хто вміє нею керувати». Керівництво націонал-демократичних партій у свої більшості складалося з далеких від реалій державного управління представників інтелігенції. Ці люди не спромоглися тоді взяти владу до своїх рук. Тож було б сумнівним, що вони б цю владу змогли утримати, якби раптом отримали.

Всім добре відомий приклад посткомуністичної Польщі, коли по короткому правлінню колиш­ніх опозиціонерів-антикому­ні­стів із «Солідарності» до влади на довший відтинок часу знову прийшла екс-компартійна но­мен­клатура на чолі з Кваснєв­ським. Але, на відміну від України, і керівництво антикомуні­стичної опозиції у Польщі складалося не з самих інтелігентів і робітників, та й польська комуністична еліта була менш уражена моральною й розумовою деградацією, яка роз’їдала совєцьку партократію. Ну і, зрозуміла річ, Польща, на відміну від України, була якою не якою, але незалежною державою. Навіть в умовах радянського блоку. Тому «період трансформацій» поляки пройшли досить-таки успішно. Навіть якщо дуже критично розглядати нинішнє полі­тичне становище в Польщі.

Україна ж, отримавши довгоочікувану незалежність ледь не «за щасливим збігом обставин», і досі не подолала сумнівної бюрократичної спадщини ра­дян­ських часів. Зрозуміло, що у 1991 році не було реальної альтернативи збереженню наявного в країні бюрократичного апарату. Однак у суспільстві повинні були сформуватися паростки нової, альтернативної до правлячої, еліти. Кажучи мовою політології – контреліти. Формування контреліти було нагальною суспільною потребою, яку ледь не підсвідомо відчували українські громадяни на межі тисячоліть. І саме «суспільний запит» на контреліту, поєднаний із ненавистю до пануючої кравчуківсько-кучмівської бюро­кратії, призвів до Помаранчевої революції у 2004 році. Проте і Помаранчева революція внесла мало змін у соціальну структуру українського суспільства. Що призвело до загальновідомого розчарування в «ідеалах Майдану» серед українських мас. Як і в часи Кучми, суспільну «еліту» України нині становить посткомуністична бюрократія та породжений нею в 1990-х роках клас нових олігархів.

Власне, формування нового великого капіталу після краху СРСР відбувалося в основному двома шляхами: як комерціалізація «тіньових» капіталів забороненої компартії і комсомолу і як офіційне привласнення правлячою посткомуністичною бюрократією колись «загальнонародної» державної власності. Інакше стати мільярдерами за рекордно короткі строки, в країні, де до того офіційно не існувало приватної власності, було неможливо. Тим більше неможливо це було зробити випадковим «хлопцям з вулиці». Такий симбіоз державної бюрократії і представників вели­кого капіталу дає підстави говорити про єдиний олігархічно-бюрократичний прошарок, що править нині Україною. Звичайно, що спочатку головну роль у цьому суспільному прошарку грала бюрократія. Ни­ні ж у головних ролях виступають представники створеного цією бюрократією «олігархату».

Помиляються ті, хто вважає, що корупційний розклад державного апарату в Україні почався за епохи Кучми чи Кравчука. Відбулося це навіть не у відомі своєю корумпованістю часи брежнєвського застою. Ще Микола Хвильовий, у 1920-х роках, описував моральну де­градацію нової радянської бю­ро­­кратії. На вищі щаблі державної вдали у СРСР, а тим більше у «провінційній» УРСР, можна було пробитися головно за допомогою доносів, моральної безпринципності та безхарактерності. Це звичайно не виключає того, що у компартійній ієрархії були й чесні і талановиті люди. І їх дійсно було досить багато. Причому чим нижчим був щабель партійно-бюрократичної драбини, тим більше таких людей можна було помітити. Однак загальна Система до­сить вдало перетворювала цих чесних і талановитих людей на ґвинтиків бюрократичного механізму. Той хто відмовлявся бути таким ґвинтиком, або «неналежно» виконував свої функції, миттєво опинявся поза межами
вищого бюрократичного класу. Гарним прикладом тут служить доля першого секретаря КПУ в 1960-х роках Петра Шелеста, який не дуже старався розчинити українців у «новій історичній спільності – радянському наро­ді». І в результаті був позбавлений своєї керівної поса­ди і ви­сланий за межі України.

Нинішня «українська еліта» успадкувала найгірші традиції радянської компартійної бюро­кратії. Тотальна корупція, непотизм, політичні інтриги та зрад­ництво, грабіжницьке ставлення до загальнодержавного набутку, руйнація культурної спадщини – як і у часи «Совка» все це залишається набором невиліковних хвороб правлячого прошарку в Україні. Ба навіть більше – корумпований бюрократичний апарат кількісно збільшується з кожним роком, розміри хабарів ростуть ледь не у геометричній прогресії, депутатські посади починають «пере­даватися у спадок» дітям, родичам чи навіть водіям і коханкам. Через такий стан речей країна впевнено наближається до колапсу. Тому порятувати Україну може лише формування нової, здатної до ефективного державного управління, полі­тичної контреліти, що змете нинішній деградований політичний клас. Власне, проведе «десовєтизцію» – очистить владні коридори від пострадянського бюрократично-олігархічного гібриду. Незалежно від того, якими прапорами той гібрид бу­де прикриватися – синьо-білими, помаранчевими, біло-чер­во­­ними, рожевими чи навіть дер­жавними синьо-жовтими.