Петро Вознюк. Вибори без вибору? 

Не мною сказано: історія повторюється двічі – першого разу як драма, другого разу – як фарс. Тож переживши дра­матич­ні колізії громадського вибору 2004 року (принаймні суто драматичним було їх сприйняття з боку значної частини вибор­ців), Україна вочевидь мусить пережити щось схоже ще раз, тільки вже у вищеназваній іншій якості. Звідси й дещо песимістична назва матеріалу: три роки тому автор акцентував читацьку увагу саме на наявності реальної політичної альтернативи в межах формальної демо­кратичної процедури. Якщо шановний читач і зараз ще схильний до пафосу на кшталт «під­твердимо вибір 2004-го» (у кожного, до речі, свій), то зна­йом­ство з пропонованим текстом він може сміливо обмежити цим абзацом. Адже все, що буде сказано далі, розраховане на тих, хто цілком усвідомлює фарсовий характер подій та прагне зорієнтуватися в ситуації, аби не віддати свій голос – і, зрештою, своє майбутнє – на поталу можновладним хамам.

Те, що демократія як різновид політичного режиму є не чим іншим, як системою витонченого маніпулювання свідомістю, доведено давно й переконливо. Якщо не помиляюсь, люди за відповідні дослідження навіть міжнародні наукові премії отримували. Народним волевиявленням маніпулюють у «колисці демократії» Європі, в Америці, в Африці та зрештою, будь-де. Але що є кінцевою метою подіб­них політичних «ігор»? Можна бути циніком у засобах, але абсолютно неприпустимо бути ним у цілях. Можна брехати людям задля їхнього ж блага (таке буває й не повинне піддаватися сумніву), а можна – на шкоду й загибель їм. Саме за цим критерієм можливо розпізнати істинну еліту: державники брешуть задля спільної користі, політики – задля користі особистої та визиску решти громадян. Більшість вітчизняних керманичів – байдуже, «помаранче­вого», «біло-блакитного» або й «ку­мачевого» пофарбування – невблаганно підпадає під другу категорію.

Збитковість і антинародність нашої теперішньої «демократії» – попри весь романтизм постмайданних сподівань – зайвий раз доводить хоча би той факт, що вона є немовби призначеною для зовнішнього вжитку, «фа­сад­­но-вітринною». Її суто ви­став­­ковий характер виявляється в тому, що наші «еліти» до­тримуються європейських стандартів лише там, де це найпростіше й наразі не заважає наживі (скасування смертної кари, міграційна політика то­що). Причому дотримуються сліпо, механічно й геть некритично, часто без урахування жит­тєвих інтересів ук­раїн­ського суспільства. Там же, де стан­дар­ти, що їх самі владні фарисеї полюбляють називати «цивілі­зо­ваними», заважають здій­снен­­ню плутократії – насамперед реальне забезпечення декларованих прав людини, – починається сповнена фальшивого пафосу тяганина із гарними обличчями за поганої гри. Й мені шкода тих невиправних романтиків, котрі досі стверджують, що все поступово владнається і з нинішньої олігархічної штовханини біля ресурсного корита постануть довгоочікувані національна ідея та відповідна їй органічна демо­кратія. Англій­ський варіант, у белетристиці найпереконливіше змальований Віктором Гюґо, у нас не повториться. Зрештою, той, хто уважно читав «Людину, що сміється», мав зрозуміти, що можливості повторити свій шлях Англія, якби її воля, не дала б навіть сусідній Франції. Сьогодні ж, коли цілий світовий порядок побудований на існуванні країн-«мажорів» і країн-«лузерів», сподіватися на те, що нам допомагатимуть або принаймні не заважатимуть вирі­шувати внутрішні проблеми, щонайменше вкрай наївно. Ні, усувати «негаразди» мусимо винятково власноруч та ще й пере­буваючи під шаленим деструктивним тиском різного штибу закордонних «доброзичливців», котрі свої справжні людожерські наміри маскуватимуть наданням якого-небудь чергового гранту «на боротьбу з корупцією». (Ох уже ця «морквинка для віслюка» багаторазового використання – «боротьба з корупцією»! Наче не ясно, що перемогти останню в принципі неможливо, можна лише більш чи менш успішно боротися з її причинами.)

Саме тому будь-яка внутрішньополітична подія, тим паче така, як вибори, потребуватиме від кожного з нас максимальної зосередженості, відповідальності та свободи від ілюзій. Саме тому наш сьогоднішній вибір – справа зовсім не буденна. Кого власне обирати 30 вересня, кожен із нас, певна річ, вирішуватиме сам. Треба лише вкотре застерегти як від потрапляння під дію гіпнотичних мантр про «білого бичка» тобто про «біло-блакитний стабільний розвиток», так і від бездумної під­тримки удаваних переможців 2004-го. Останні, до речі, тепер часто є навіть цинічнишими за «друзів усіх україн­ських реґіо­нів», оскільки намагаються прикриватися святими речами (наприклад, національною ідентичністю та патріотизмом), сутнісно нічим не відрізняючись від опонентів. Погано лишень, що патетичних закликів «не зрадь Майдан!» не чутно – для відтворення ілюзорної атмосфери фарсу непогано було б . Думати, що голосуючи за таких от екс-»помаранчевих», висловлюєш підтримку курсові Президента Ющенка – велика помилка. «Своя» фракція в тому верте­пі, яким приречений бути сучасний український (?) парламент, – неабиякий тягар для глави держави. Що вже казати, якщо рівень принциповості лідера «найпомаранчевішого» списку визна­чається фактом його роботи в уряді того персонажа, на честь якого він свого часу приносив у будинок Кабміну фарбовані яєчка... Тож немає жодної певності, що «незламні революціонери», перебуваючи у стінах ВР, не вимагатимуть укладання яких-небудь чергових «меморандумів» чи «універсалів», заганяючи таким чином реальний суспільний конфлікт у його насправді найнебезпечнішу фазу – латентну.

За таких умов єдино прийнятним, як на мій суб’єктивний погляд, виходом для всіх небайдужих до своєї та загальної долі є пошук і підтримка тих претендентів на мандати, котрі здатні порушити антинародну «змову еліт», що склалася на печерських пагорбах. Якщо хтось віднайшов у запропонованому виборчому переліку саме таких, то слід одразу відкинути псевдонаукову облуду електоральних рейтингів і сміливо проголосувати за своїх обранців. Пам’ятайте: «прохідними» стають не за результатами соцопитувань (найчастіше замовних), а за підсумками голосування на дільницях. Якщо ж ви такої сили, як то кажуть, «упритул» не бачите, то ігнорувати «вибори без вибору» або бути проти всіх усе ж не варто – не слід давати декому поле для зловживань. Просто в такому разі нам залишатиметься підтримати того з головних пошукачів народних симпатій, який здаватиметься найслабкішим за кадровим та інтелектуальним показником. Того, який може виявитися найменше здатним ефективно здійснювати плутократичне прав­ління і таким чином може сприяти його колапсові. І тоді владні віжки, що випадуть із його слабких рук, матиме шанс підхопити здорова політична еліта майбутнього. Гасло французьких анархістів минулого сто­ліття – «голосуй за найгіршого!», – на жаль, знов актуалізується у вітчизняній дійсності.