Петро Вознюк. В очікуванні «перезавантаження» 

Системна криза в Україні досягла свого апогею – саме так мені попервах хотілося почати цей матеріал. Однак, зрештою, схожих оцінок внутрішньої ситуації не бракувало у нас всі останні роки, починаючи принаймні від початку другої каденції Л. Кучми. Кожне загострення політичної боротьби окремі вітчизняні «оракули» щоразу схильні були трактувати ледь не як локальний армагеддон. А потім минав час, пристрасті дещо заспокоювалися і навіть невтаємничені починали розуміти, що попередні пророцтва були не більш ніж мильними бульбашками. Те, що ще вчора здавалося «апогеєм кризи», вже назавтра бачилося ледь не взірцем стабільності порівняно із новопосталими реаліями.

Водночас такий перманентний катастрофізм як «верхів», так і широких мас насправді дуже небезпечний. Адже за всієї віртуальності й удаваності наших улюблених «негараздів», така атмосфера поступово привчає народ жити у стані невизначеності та зростаючої втоми від очікування гіршого. Таким чином, реальна криза, що потребуватиме вже справжньої (а не пародійної) суспільної мобілізації, має всі шанси бути сприйнятою недостатньо серйозно. Як той жартівник-«потопельник», якому люди не повірили якраз тоді, коли він потопав-таки насправді.

Зайве казати, що саме на це й розраховують усі ті, хто не бажає нам добра. Саме вони наполегливо намагаються перетворити загрозу на рутину, а звуки набату – на докучливий рінгтон. На жаль, їм це вже майже вдалося. Спроба тотального демонтажу держави у ході нинішнього протистояння вже не обурює суспільство належним чином. Задушлива атмосфера політичної «мильної опери» вкупі із природною спекою цього фантасмагоричного літа, здається, добряче приспала нашу пильність. Наче майже нікому вже немає діла до того, що суспільство неухильно втрачає керованість й орієнтири розвитку (так-так, як би затято не стверджували зворотне апологети євроінтеграції). Рівно як і до того, що в державі, по суті, не залишилося жодної «останньої інстанції», до якої можна було б апелювати у критичну хвилину. Щоправда, виконувати таку функцію намагається інститут президента. Однак створену за всі попередні роки самовідтворювану систему безвідповідальності й ентропії, її магнетичний вплив на політичну свідомість українського соціуму подолати, м’яко кажучи, вкрай непросто. Як особисто главі держави, так і – тим більше – його прихильникам та однодумцям. У політичної гідри хаосу й анархії, цілком подібно до її міфологічного прототипу, щоразу з’являється три голови там, де їй відсікають одну. Відтак те становище, в якому опинилися нині ті, хто ще хоч якось асоціює себе із поняттями «Україна» та «влада», нагадує шаховий цугцванг. Тобто кожна наступна дія, будучи спрямованою на вирішення певної проблеми, у дійсності лише ускладнює її.

Стає усе очевидніше, що в межах існуючої системи «цінностей» та координат зупинити цей абсурдний фарс неможливо. Нинішня фаза дестабілізації українського державного організму – за всієї своєї опереткової драматичності – є всього лише «розчисткою будмайданчика» або, якщо хочете, прелюдією до неминучого «перезавантаження» явно глючної реальності. Перетворення обписаної матюками совєтської «дошки пошани» на tabula rasa для творців політики майбутнього триває. І повірте, що історії цілком байдуже, хто саме займеться конструюванням нового політичного ландшафту України, а може й цілого світу – Президент Ющенко, інший український лідер або й закордонний «доброзичливець». Історія визначає сюжети, але не конкретних виконавців. Якщо зі своєю роллю не впорається місцевий політикум, виставу аж ніяк не буде перервано. Просто «перезавантажувачі» віднайдуться на стороні. Країна, що не має власної армії, годуватиме чужу. Суспільство, позбавлене власної еліти, обслуговуватиме інтереси чужої. Як не згадати принагідно цікаві результати деяких соціологічних досліджень, згідно яких за останній рік число наших співгромадян, що виступають за об’єднання в одну державу із Російською Федерацією, збільшилося майже у півтора рази…

Отже, на передній план з необхідністю виходить завдання організаційного оформлення адекватної історичному моментові та дієздатної національної контреліти. Суто ментальне, духовне становлення тих, кого у давнину називали «людьми довгої волі», в Україні вже відбулося – принаймні, на суб’єктивний погляд автора цих рядків. Тепер їм належить виявити свою організаційну спроможність, здатність скористатися властивою постмодерній політиці (як і будь-якому іншому виявові Постмодерну) тенденцією до самодеконструкції й «перезавантажити» нашу політичну систему на альтернативних засадах. Ці засади повинні бути чіткі, прості й зрозумілі – не меншою мірою, ніж цинічні принципи «печерського консенсусу» псевдо- та ксеноеліт (див. «Смолоскип України» № 1 за 2007 р.). При цьому не треба боятися давати прості відповіді на складні запитання, адже ускладнювати ситуацію часто схильний той, хто насправді не хоче її реального розв’язання. І чим більше огидного спостерігатимуть в українській політиці творці її майбутнього, тим сильнішими ставатимуть їхня відраза до потворних примар та прагнення ідеалу – нехай він і є принципово недосяжним.