Віталій Мороз Країна мрійників: фольк на межі стресу  

Ну от, розмріялися, сидите край робочого столу і згадуєте: а як здорово було. Воля, музики, етнопроявлення як себе так й інших, музика заплетена з травою в одні візерунки, Зрештою, самі учасники й глядачі, язичницькі нащадки (дарма, що поряд московська Лавра) постійно під загрозою бути знесеним зливою з київських пагорбів. Намертво окуповані навколишні галявини. Ще трохи, і «Родіна-мать», навпроти Лаври, мовчазно споглядаючи це видовище, могла згадати про дні окупації німецько-фашист­ськими загарбниками. До речі, німці були? Видається, ні, і громоподібне «алез, алез» не прокочувалося Співочим полем. Натомість горлянки рвали білоруси, поляки, ірландці... Такими була Країна Мрій, року 2007. 6-8 липня. http://www.krainamriy.com. Дощ, голі п’яти, Родіна-мать, одним словом, на межі стресу.

Не приходити на Країну Мрій в Києві серед «своїх» стало чи не ознакою поганого смаку. Масштаби вже інші. Рівня київського травневого автосалону. І там і там – виставка досягнень народного господарства... перепрошую, мистецтва! Звісно, Країна Мрій це – суцільний фольк, і ніяке не мистецтво. І, тим паче, народне. Хоча й народного тут було багато. А саме – самого народу, чи то його кращих-не-кращих представників. Зо­крема тих, для кого відкриті майданчики й ім’я організатора Олега Скрипки – не порожній звук.

Щодо Олега Скрипки. Залишаючись відданим власним уявленням щодо того, куди має рухатися українська культура, він сповна відробляє (справляється) за міністра культури і обійму заступників. Адже, культура – це не те, що прозябає в чиновницьких кабінетах, і не те, що затиснене в сухі рядки Програми культурно-масових заходів чи як там вони називаються. (До речі, як там пан Леонід Черновецький з його обмеженнями проводити в Києві масові заходи до десятої вечора?) Судячи з того, що всі три дні Країни Мрій закінчувалися до 22.00, заборона працює. Ну от і добре, не потривожили сон «Родіни-матері гарадов русскіх». «Рускій» патріархат теж спав спокійно і бачив сни про «Фестиваль русской песенной культуры» як ерзац-від­повідь на Країну Мрій.

Наступного року, за словами Скрипки, місту пощастить ще більше – адже те, що Київ міг намріяти за цей рік, буде перевершено. Точно вже не пам’ятаю, але здається Скрипка щодо своїх планів згадував ... карнавал. Якщо так, тоді прощавай Венеція і моя Європа, прощавай Ріо. Остапи Бендери зберуться на Співочому полі. Най так і буде!

Хотілося б озвучити кілька тез стосовно самого дійства. По-перше, маємо невпинне, але очевидно позитивне наближення фолькової культури до популярної, тобто попси, і все що з цим пов’язане. По-друге, спостерігаємо за модернізацією етнокультури, хоча вона проголошується як віднайдення свого коріння.

Етнокультура, якщо я коректно вживаю даний термін, інакше – фолк, як на мене, традиційно (sic!) жеврів в Україні в глухих українських селах зимовими вечорами за прялками або о 12 ночі на вихідні в київському метро, коли компанії бабусь з дідусями співають народних пісень, по­вертаючись з «вечеринки 60-их». Фолк – це завше пласти культури, «почіще», як сказав би якийсь там новочасний фолк-персонаж Бевіс, пластів вугілля на найбагатшій донецькій шахті. Ці пласти, формуючися століттями, рано чи пізно видають на-гора своїх представників, які прориваються і крізь київське метро і довгі зимні вечори. Для мене такими прикладами є «Очеретяний кіт» з Вінниці з їхньою «Ман­д­рівкою в Косаківку», «Електричкою» та «Єврейським хлопчиком». Останній, до речі, настільки автентичний в україн­ській культурі, як і бодай-який козак Мамай. Тобто Бруно Шульц форева!

Фолк може бути витончений («Очеретяний кіт» – не були) і доволі грубий («Перкалаба» – не були). Звісно в розуміння терміну фолк я вношу і всі рокові і блюзові й інші мотиви на етнооснові. Фолк може зберігати всі напади поп-культури («Даха Браха») і потрохи перетравлюватися («Сонцекльош») нею. Ключове розуміння фольку в понятті «автентика». Це тоді, коли – за умови, що в тебе є смак – нутром від­чуваєш, Троєщина це чи Нові Безрадичі.

Фолк вийшов на вулиці, в одязі, стилістиці магазинів, оформленні глянцевих журналів.

Фолк з одного боку інтимно автентичний, а з іншого – безсоромно інтернаціо­нальний.

 Популяризація фольку і проникнення в широкі маси Країни Мрій має переважно добрі просвітницькі наслідки. Люди, які вдягають етновбрання на фестиваль, думаю, мають гарну відповідь на звинувачення в шароварщині. Але ж питання в іншому – наскільки етновбрання, включ­но з вишиванками, не стали вже частиною витонченого гламуру. Так собі, вдягнути на «дискотеку 90-их», позначити як суботнє, понеділкове вбрання поряд з усіма рожевими спідничками і блискучими топіками. А учасники Країни Мрій – чи витягли вони вишивану з шухляди, бо то фестиваль і треба приходити в народному? А чи ходять вони на роботу в вишиванках на всяк день, змінюючи стандарти і смаки навколиш­ніх? Питань багато. Але звісно не до Олега Скрипки.

Його, навпаки, терзали любителі етно. Видовище охочих взяти автограф у орга­нізатора дійства достойне кисти фла­манд­ца. Уявіть собі – виступає білору­ський «Палац», доволі рідке явище у зв’язку з гоніннями на колектив в Білорусі. Скрипка з сім’єю сидить на першому ряді амфітеатру, намагаючись побути одним з глядачів, сконцентруватися на музиці. І тут, один за іншим, випадково завбачивши Скрипку і не повіривши його демократизму і доступності, глядачі підбігають, фотокореспонденти підповзають. Перші аби взяти автограф на запрошен­ні, другі – аби зробити вдалий кадр мега­зірки. Жах! Невже, перш за все, для гляда­чів чийсь автограф – це сенс існування? І що повісити на стіну як платат Металіки кінця 80-их? Чи хвалитися за від­сутності власних досягнень? Оце я і називаю попсою.

Цікаво було б дослідити й роль техніки (музичне обладнання, електрика, підсилювачі) в фестивалі Країна Мрій. Це теж має тісний зв’язок з популярною куль­турою Адже підсилення звуку – це акцент на емоційності, картинці, що має бути краще осязаемой. Мікрофон і фолькова музика – речі вже сумісні? Де голоси, які прориваються нам з глибини віків? Ех, були, були, в образі поляків, які на своїх чудо-інструментах задавали співи Нижньої Селезії чи чогось там іще. Звісно, якщо поляки відвоювали цю саму Се­лезію у німців. А для цього їм би вже зна­­­доб­илася «Родіна-мать». Так що з адре­сою фестиваль Країна Мрій не помилився.

І насамкінець. Чорт забирай, пропустив Khaled та Red Cartell. Скрипка! Ісчьо!