Олег Коцарев. Із чим їдять Польщу 

Гидка розварена картопля в піалі з червоним борщем. Гіркий салат. Брудний столик. Алкоголічка, поснула на сходинках біля входу. Чоловіки з великими та пом’ятими червоними обличчями повільно несуть свої супи з пластмасовими ложками. Старенька з чимось дивним на голові пробирається крізь пекло запахів до каси, тримаючи в руках малесенький чорний гаманець. Це – не український притулок для бомжів. Це – бар у центрі Кракова. «Молочний бар», їдальня з цінами, дешевшими від українських, та з від­по­відним контингентом. Це теж Польща.

Починається дощ, і вода з черепичного даху, ледь подібного до далеких китайських дахів, гучно та радісно спадає в один із внутрішніх двориків однієї з вуличок Старого Міста. У дворику є ренесансова галерея з арками. Чути, як сурмлять третю годину на коронованій вежі Мар’яцького костьолу. Величезний справжній готичний костьол із кістлявими вікнами, примарними тонкими статуями, вітражами й капличками! Якби залізти туди нагору, мабуть, ще й по-особливому добре буде видно безумний королівський замок Вавель. І це Польща.

Я живу в Кракові, на справж­ній віллі, «Віллі Деціуша». І літературна стипендія діє на мене в дуже діалектичний спосіб. З одного боку, не хочеться нічого робити взагалі, з другого боку, хочеться бути активним, аби щось зробити й щось побачити, з третього боку, хочеться просто сидіти в інтернеті. У підсумку доводиться йти на компроміс. І бути бодай трохи активним.

Українська література: остаточна адаптація в Кракові

8 травня за сприяння фундації «Вілла Деціуша» та професорів Адама Фаловського і Ярослава Поліщука на відділенні україністики Ягеллонського університету відбулася літературна зустріч з українським поетом, журналістом і прозаїком Олегом Коцаревим та білоруським пое­том, прозаїком і перекладачем Сергієм Прилуцьким. Серед іншого, презентувалася й смолоскипівська книжка «Коротке і довге», й новіша фактівська «Цілодобово!», а також вроцлав­ська двомовна антологія білору­ської поезії «Пуп неба». З’ясувалося, що наші мови поль­ські студенти таки вивчили, поезію розуміють і реагують на неї так само й у тих самих міс­цях, що й українська молодь. Хіба що доводиться пояснити їм значення двох слів: «СБУ» та «лох».

І ще одне цікаве місце, де тепер побільшало української літератури на дві книжки – українська книгарня «Нестор». Вона працює на вулиці Каноніча, в самому центрі Кракова, фактично під Вавелем. Насправді книжок українскьою мовою тут близько половини. Вибір широкий і більш-менш репрезентативний – від Шевченка до Карпи, від путівників до історії. Другу половину книжок складають польські та англійські переклади нашого красного письменства, видання з історії, географії та мистецтва України, а також – білоруські книжки (ось вони, паростки українського імперіалізму!:)). Навпроти книгарні – доречна й смішна українська кав’ярня з пивом «Оболонь» гривень так за сімнадцять.

Шепіт листя. Пильнуйте мобілки! Шансон

Я пригадую три концерти з тих, на яких побував у Польщі. Перший – фортепіанно-віолончельний в одному палаці у стилі Відродження. Грали переважно Шопена, грали якось підозріло, бо твори польського гіганта-романтика ХІХ століття подекуди звучали трохи подібно до атонального поставанґарду, наче б у голову виконавців на мить вселявся чудовий, але геть не романтичний харківський композитор Щетинський або його старший львівський колега Скорик. Специфічна тиша у залі перед самим початком концерту класичної музики однакова в усіх країнах. Однакові у ці моменти й приглушені розмови глядачів, але тільки у Польщі ці розмови аж настільки нагадують шелестіння весняного листяJ.

Другий концерт – в одному з недорогих нічних клубів Варшави. Грає весела ска-група, назву я, звісно, забув. Хлопці вдягнені у костюми різноманітних комах: бабок, мух, із кольоровими крилами й очима-скафандрами. Найкласніше у ска, як на мене, стрибучість, але мої приятелі, він і вона, зовсім не стрибають, а намагаються ближче познайомитися за допомогою польської горліки. Знаймоство затягується, ніч затягується, концерт закінчується, а в приятеля крадуть мобілку. Ви не повірите, але в Євросоюзі теж крадуть мобілки. А по-польському мобілка – «комурка»J. І карт­ки поповнення рахунку чомусь буває важко купити навіть у центрі великих міст.

Третій концерт – у краків­ському районі під назвою Ка­зімєж. Це колись було окреме єврейське місто. Відповідна чудернацька й приваблива архітектура – трохи готики, трохи ренесансу, трохи Одеси. На Казімєжі у закладі «Клейзмер Хойс» співає наш новий знайомий, поет, музикант і псевдо-гомосексуаліст Яцек Качка. Клейз­­мерами колись називали центральноєвропейських єврей­­ських музикантів, що виступали на весіллях, похоронах та інших заходах. А нині у світі досить популярними стали більш чи менш професійні клейз­мерські стилізації, які ми й спостерігаємо у виконанні Качки. Жвава скрипкова меланхолія, інтер’єр ресторану з якимись відгуками навіть ХІХ століття («від достоєвщини звіль­ни!») та радісні туристичні родини з Америки, Ізраїлю та Західної Європи. Раптом «на честь гостей з України та Білорусі» Яцек починає закручувати тужливий російський романс, мій білоруський друг робить свою характерну добродушну і погрозливу посмішку, а я усвідомлюю – це ж радіо шансон! Котрого чомусь нема поза межами екс-СРСР. А якщо просто замі­ни­ти мову більшості тутешніх «клейзмерських» пісень – ідиш – на феню, спростити трохи му­зику – і… В моїй голові наро­джується маркетингова пропозиція, що її можна було би продати «Дорослому радіо», але ні, я не наважусь.

Даєш липень!

Із Польщею я часом почуваюсь на межі катастрофи. Наприклад, коли стою в черзі й давці на пішому пункті перетину кордону в Шегинях сім годин. Або коли кабіна фунікулера просто зупиняється посеред поль­ських гір Татр коло міста Бєль­сько-Бяла. Часто мені дають при­від скептично посміхнутися – приміром, коли на певній вулиці в центрі Кракова чоловіки з неймовірною засмагою та з неймовірними, як для вузеньких тротуарів, пузами продають «з рук» чи то контрабандні, чи палені парфуми. Коли на трамвайній зупинці на лівому березі у Варшаві так само продають дешеву українську цигаркову контрабанду, а у Перемишлі в готелі немає опалення і на рецепції усі п’яні.

Зате я щиро і захоплено цокаю язиком біля пам’яток поль­ської архітектури. Така готика і такий ренесанс нам не снились. Монументальність Кракова, мальовничість Вроцлава, замки, костьоли й палаци, а ще як я до Гданська виберусь… Щодня наново можна дивуватися й тому, що міські трамваї та автобуси пунктуально ходять за розкладом, котрий висить на кожній зупинці. Чудовим і численним книгарням. Цікавим і різ­но­ма­ніт­ним літературним проектам, від довідників найсучаснішої літератури до дитячих книжок про Папу та конкурсу антикатолицьких творів від видавця-експериментатора корпорації «Ha!art». А польські велосипеди? На них їздить маса народу (дорогий громадський транспорт і не надто високі зарплати стимулюють), велосипеди – повноправні учаснии дорожнього руху, вони стоять повсюди, прикручені до стовпів і парканів, і ніхто не знімає з них колеса. А деякі навіть не прив’язано. І вони не щезають!

У Польщі добре, та все ж я дуже чекаю на липень, аби вернутися в Україну, до різноманітнішої й «потужнішої» природи, до бароко, модерну й конструктивізму, до країни сонячного хаосу, до рідних. Туди, де я не буду, подібно до героя андруховичевої «Таємниці», замикати двері своєї кімнати на ключ ізсередини, аби лишитися наодинці з самотністю.

Краків, «Вілла Деціуша».