«Ви сиділи, Ніно, на престолі...»

Олекса Різниченко презентував книжки про Ніну Строкату-Караванську

Василь Овсієнко, лауреат премій ім. В. Стуса та І. Огієнка

Ніна Строката-Караванська

Віддаляється сповнене трагізму ХХ століття, і все чіткіше вирізблюються профілі знакових особистостей, які творили обличчя епохи і яким ми завдячуємо свободою та незалежністю.

Цього року, 31 січня, минуло 80 років із дня народження Ніни Строкатої-Караванської — подвижниці українського духу, родом з Одеси. За фахом вона мікробіолог. Ставши в обороні свого репресованого чоловіка Святослава Караванського, сама була ув’язнена 6 грудня 1971 року. У зв’язку з цим арештом львів’яни Ірина Калинець та В’ячеслав Чорновіл створили «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської», куди увійшли також Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси, Петро Якір із Москви. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 майже всі члени Комітету опинилися за ґратами. Встигли оприлюднити лише два документи — заяву про створення Комітету і бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)».

Відбувши 4 роки таборів суворого режиму в Мордовії, Ніна Строката стала співзасновницею Української Гельсінкської Групи, а діждавшись звільнення чоловіка, 31 листопада 1979 року виїхала з ним у США, увійшла до Закордонного представництва УГГ, вела титанічну роботу в обороні репресованих в Україні. Померла 2 серпня 1998 року в США, похована на православному цвинтарі в Банд-Бруку.

Святослав Караванський, відбувши загалом 31 рік у неволі, досі активно виступає в українські пресі як мовознавець.

Він уклав низку словників, з якими, здається, міг би впоратися хіба цілий інститут.

Ще є багато людей в Україні й поза Україною, які зберігають добру пам’ять про Ніну Строкату, але мине час — і залишиться не те, що було, а лишень те, що записане. Добре, що є такі літописці, як Олекса Різниченко (він же Різників) з тієї ж Одеси. 1972 року йому довелося сидіти з Ніною Строкатою на одній лаві підсудних, то ж його дуже схвилювала її смерть, і протягом року він написав поему «Промінь з Одеси», а 2000-го року видав книжку: «Промінь з Одеси: Ніна Строката в поезії, документах і спогадах». Та невгамовній його душі цього було мало: 2005 року він видав велику книжку «Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах».

26 травня автор представив ці книги у видавництві «Смолоскип». До цієї події архівіст Наталя Котенко розгорнула цілу документальну виставку про Н. Строкату. Цей недавно відреставрований ошатний будиночок уже став одним із центрів українського культурного і наукового життя столиці. Зазвичай тут збирається публіка, причетна до руху опору другої половини ХХ століття, тут юрмиться молодь, яку збирає під свою добру руку Осип Зінкевич — голова видавництва і фонду «Смолоскип». Його «права рука», молодий науковець Олесь Обертас, який веде справи Музею українського самвидаву, відкриваючи презентацію, заперечив стереотипи, що ніби українське дисидентство — це кияни та львів’яни. Ні, на відміну від Росії, де опозиційний рух справді був зосереджений у столицях, в Україні потужні осередки опору були в Одесі, Січеславі, Харкові, в Умані. Схід і Південь дали таких видатних особистостей, як Микола Руденко, Олекса Тихий, Іван і Надія Світличні, Іван Дзюба, Василь Стус, Оксана Мешко, Ніна Строката, Святослав Караванський. Другий стереотип: що рух цей має чоловіче обличчя. Ні ж бо: значною мірою, а коли козацтво пішло на новітню Січ — у концтабори, то в основному цей рух тримався на плечах українських жінок, таких як згадані Оксана Мешко і Ніна Строката, як Ганна Михайленко з Одеси, Стефанія Січко з Долини, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Віра Лісова, Світлана Кириченко з Києва, Олена Антонів, Стефанія Шабатура, Ірина Калинець, Атена Пашко зі Львова, Надія Суровцова з Умані.

Осип Зінкевич розповів: «Коли на Захід дісталася книжка В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», ми вперше довідалися про Ніну Строкату. Ми знали що вона лікар, мікробіолог. У 1971 році її заарештували за те, що вона героїчно стояла поруч зі своїм чоловіком, який був засуджений 1944 року на 25 років. Його достроково звільнили в 1960 році, але за активну оборону українства 13 листопада 1965 він знову був заарештований. Оскільки не було жодного формального приводу судити Караванського, то на подання КДБ Ґенеральний прокурор СРСР Р.Руденко опротестував звільнення його за амністією. Його без суду і розслідування відправили досиджувати 25-літній термін, а в 1970 році знову судили, головно за те, що зумів з Владимирського централу передати на волю інформацію про розстріл 15 тисяч польських офіцерів у Катині. Про це він дізнався від очевидця, в’язня-одиночника.

Енерґійні спроби Н. Строкатої захистити чоловіка на цьому суді призвели до того, що суд виніс окрему ухвалу, яку спрямував до Одеського медінституту, з вимогою покарати Строкату. Тривалі утиски на роботі, паплюження в пресі закінчилися звільненням Строкатої з медінституту в 1971. Бачачи неминучість арешту, вона робить шляхетний вчинок: обмінює свою одеську квартиру на Нальчик, щоб у ній міг поселитися недавно звільнений Юрій Шухевич з дітьми та дружиною.

 Під час обшуку в Н. Строкатої вилучили багато літератури самвидаву. Ми в Америці стали думати, як допомогти цій героїчній жінці. Президентом «Смолоскипу» в США тоді був доктор мікробіології Андрій Зварун.

Ми створили Міжнародний комітет оборони Ніни Строкатої, зібрали підписи багатьох мікробіологів з різних країн світу. 1974 року її було прийнято до Американської асоціяції мікробіологів. Вона почала отримувати їхній журнал, сидячи в ув’язненні. З нею почали рахуватися. 1976 року ми одержали такого листа:

«Вельмишановні колеґи, друзі! Розчулена Вашою увагою, поспішаю скласти подяку Вам, панове, та всім американським колеґам, які своїм співчуттям допомогли мені витримати все, що випало на нашу долю минулого «жіночого року». Листа від Вашої Мікробіологічної асоціяції, передплачені для мене фахові журнали, проспекти лабораторій та видавництв — то все наповнило і прикрасило час перебування на нашому суворому тюремному режимі. І коли іноді несподівано випадала можливість поділити ці розкоші зі Стефанією Шабатурою, яка була зачинена в сусідній камері, ці розкоші ставали ще й прикрасою тюремних буднів окраденої української художниці.»

1975 рік був оголошений ООН «жіночим роком», що дало привід активніше виступати на захист репресованих жінок. Коли Строката звільнилася, то їй було заборонено повертатися в Україну. Поселилася в «дисидентській столиці» Тарусі Калузької області. Там, на 101-му кілометрі від Москви, мали осідок багато «відсидентів». Живучи поза Україною, вона стала членом-засновником Української Гельсінкської Групи (створена 9 листопада 1976 року). Одного разу о 1 годині ночі пролунав телефонний дзвінок. Я не встиг добігти до телефону. За годину — другий. Чую наказний голос, без привітання: «Включайте магнітофон, маю зробити заяву». А ми, Вашингтонський комітет Гельсінкських гарантій для України, тоді щойно купили магнітофон, я ще не вмів ним користуватися. Але якось увімкнув і записав:

«Українці американського континенту! Промовляють Ніна Строката-Караванська та Стефанія Шабатура. Посестри і побратими! Колеґи та всі, кому болить доля України! Українською землею пройшла ще одна хвиля арештів. Серед заарештованих письменник Микола Руденко, який був провідником Громадської групи, створеної на Україні заради сприяння виконанню гельсінкських угод. Заарештований також член Київської групи Олексій Тихий. Микола Руденко та Олексій Тихий залишаються за ґратами. Якщо українцям забракне сили і мужности, щоб відстоювати їх, всі ми, що були і лишаємося політв’язнями Радянського Союзу, сподіваємося, що наші заокеанські земляки енерґійно боронитимуть усіх патріотів України».

Це було 17 лютого 1977 року. Вона мала героїчну відвагу телефонувати нам у США з Таруси! Москва знала, що за нею стоїть величезна Американська асоціяція мікробіологів, то допустила цю розмову. Я часто дзвонив до неї під псевдонімом, як і Петрові Григоренку, Миколі Руденку...

Коли вона з чоловіком 1979 року приїхала до Америки, то ми опікувалися ними».

Олекса Різниченко: «Назву першої книжки мені навіяв вірш Святослава Караванського «Травневий акорд»: «Ми з тобою — це сонця промінь, Що в густих роздвоївся хмарах. Це луна весняного грому, що на два розкотивсь удари».

Подружжя Караванських було і променем світла в мороці імперії, і озонним ударом грому у затхлій атмосфері. Їхній урок нам: треба бути сильним духовно — і ти збережешся, треба мати гордість — і ти вистоїш. Сили зла — у нашій слабкості. Будьмо сильними.

Відбувши перше півторарічне ув’язнення (1969-71), у 1972 році я вступив заочно на українську філологію Одеського університету і виявився однокурсником з 42-річним Караванським. Там навчалося 70 майбутніх учительок. Вони не складали екзамена, доки не прийде Святослав Йосипович: він навчився в тюрмі дуже вміло передавати шпаргалки... Через нього я й познайомився з Ніною Строкатою. Разом ми збирали українські книжки для українців Кубані, передплачували українську пресу одеситам, брали участь в українському хорі, у різдвяних колядуваннях (я був Маланкою). Найняли автобус, приїхали під студентський гуртожиток, та як заспівали «Нова радість стала» — усі вікна повідчинялися... Це було коло прекрасних людей: Марія Овдієнко, Дмитро Обухів, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Ганна Голумбієвська, Галина Могильницька, Леонід Тимчук, Володимир Барсуківський, Володимир Крижанівський, Віталій Мороз, Людмила Авдієвська...

Студентка Марія Овдієнко скоро після арештів інтелігенції 1965 року запросила Василя Стуса, він читав вірші студентам університету. Стус домовився зі Строкатою, що вона спитає його про арешти. І він ґрунтовно відповів, кого заарештували...

Мене вдруге заарештували 11 жовтня 1971 року. Ще 9 серпня був заарештований Олекса Притика, в якого вилучили багато літератури самвидаву. А 6 грудня — Ніна. Вона сиділа в камері поруч зі мною, я чув її голос. Коли нас посадили на одну лаву підсудних, я поцілував їй руку. Я відчував, що в моїй особі руку їй цілує вся Україна — від князів і гетьманів донині. Це була людина козацької постави. Вона вщент розгромила звинувачення, але в останньому слові сказала: «Прошу дати мені якнайбільше і послати якнайдалі».

Атена Пашко, удова В.Чорновола, сказала: «Шістдесятники, правозахисники — це було середовище української інтеліґенції, де панувала щира дружба і бажання допомогти одне одному. Я захоплена цими жінками, матерями, сестрами. Вони були стероризовані, знервовані допитати, обшуками, вони переживали за своїх дітей, вони тягали ті наплічники, їдучи на побачення... І чим інтелігентніша, тим більше тягнула. Це були стійкі, горді жінки, як-от Оксана Мешко, Марія Гель, Оля Горинь, Ірина Калинець. Пишучи тепер спогади, ми посилаємо листи в майбутнє, до тих, що нас не знали, але які мають знати, що це були найкращі люди нашого часу. Це були високодуховні люди. Це була епоха героїв.

Зі спогадами виступив Микола Плахотнюк, про якого Ніна якось сказала: «Миколо, якщо я сяду — а я напевно сяду, — то я хочу з вами сісти». Але їм судилося сидіти нарізно, а через багато років зустрітися в Балтиморі. «Я був втішений, що Строката зібрала про мене так багато матеріялів. Але виявилося, що вона так само сумлінно збирала інформацію про всіх в’язнів сумління».

Про ще дов’язничний період розповідали Лесь Танюк, Світлана Кириченко, Іван Малюта, виступили Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Тарас Гунчак. Олесь Сергієнко нарікав, що про нас, колишніх в’язнів сумління, мало пишуть. Це така справа, що треба закачати рукава, нахилитися і робити. Ніхто нашої роботи за нас, українців, не зробить. Останнім часом виходить чимало спогадів. Не всі вони рівноцінні, але жодне чесне свідчення про духовні подвиги найкращих людей нашого часу не повинне пропасти.

Олекса Різників сумлінно виконав свій людський і громадянський обов’язок. І правильно чи не наймолодший учасник зібрання студент НаУКМА Дмитро Дроздовський вважає, що пора вже поета і публіциста, автора доброго десятка добротних книжок Олексу Різниченка номінувати на Шевченківську премію.

Президія вечора