Петро Вознюк. Національна ідея: несвоєчасні думки

На тлі набридливої карикатурно-буфонадної колотнечі на українському владному небосхилі і таких са­мо карикатурних «компро­місів» здоровий глузд вимагає зосередитися на непід­владних усюдисущій політиці речах. Наприклад, на зміні пір року – неспростовному доказові вічності колообігу життя. Тож під акомпанемент ударів міліцейських кийків по вболівальницьких спинах непомітно спливли останні дні весни. Зо­крема й 27 травня – тепер уже майже ніким не згадувана дата позачергових парламентських виборів, визначена першим з відповідних указів Президента. Як бачимо, вибори не відбулися, у той час як літо все ж таки запанувало, переконливо ви­явив­ши те, в чому політика завжди поступалася і поступатиметься природним стихіям. Отак замість неминучої судово-підрахункової поствиборчої лихоманки країну невблаганно оповив заспокійливий серпанок обивательського літа (втім, переважання суто обивательського світогляду – далеко не найстрашніша хвороба нашого суспільства). Настала гаряча пора дачного дурману, пивного очманіння та вирішення справді гамлетівського – для декого – пи­тан­ня: куди податися на відпочинок – у Туреччину чи таки у Крим?

Ті ж, хто зумів вирішити означену дилему на користь розкішних хатинок на Рів’єрі чи латифундій в екологічно бездоганних районах Карпат, теж за давньою звичкою не стали псувати собі рекреаційний сезон. Підпорядковуючись покликові організму, вони хутко відклали «розбірки» на осінь. На додачу ще й наговоривши один одному компліментів, серед яких варто виокремити порівняння Віктора Ющенка із каудильйо Іспанії Франко, що гучною метафорою пролунало із вуст його головного (офіційно призначеного?) опонента. Цей словесний екзерсис, гадаю, змусив замислитися усіх, хто лишився осторонь як кон’юнктурно-політичної, так і пляжно-відпусткової метушні. Навряд чи варто зупинятися на ступені обґрунтованості саме такої аналогії. Як комплімент вона, звісно, не є доречною – вже хоча б тому, що перш ніж опікуватися питаннями примирення іспанський військовик спочатку все ж спромігся реально перемогти своїх ворогів. Однак як сигнал до роздумів, як привід для співставлення нашої дійсності із еталонами національно-державного будівництва (серед яких, на моє глибоке переконання, знаходиться й правління Франсіско Франко Баамонде в далекій піренейській країні) висловлену лідером «коаліціонерів» тезу, здається, недооцінили.

Псевдодемократичний ліволіберальний дискурс, який донедавна панував у Старому світі, робив неможливою об’єктивну оцінку багатьох політичних явищ, зокрема й тих, завдяки яким «демократи» й отримали шанс досягти нинішніх успіхів. Одним із об’єктів невиправданої негативізації стала жорстка авторитарна влада. У популярних джерелах і масовій свідомості авторитаризм навіть почав ототожнюватися з тоталітаризмом, що насправді є не менш згубною помилкою ніж було би, приміром, ототожнення демократії з охлократією. Тоталітарні режими не призводять до розквіту плюралізму й толерантності. Як це сталося у тій же Іспанії, якій саме «диктатура» Франко подарувала перспективу стабільного демократичного розвитку після більш ніж століття тамтешньої руїни. Або у Франції, яку де Голль реанімував (насамперед в ідейно-моральному сенсі, адже суто економічно допоміг також план Маршалла) після жахливої катастрофи Другої світової, а потім знайшов у собі мужність уступити тискові університетських шибайголів. Якщо Ющенко виявиться здатним очистити наші авгієви стайні, хай би для цього довело­ся розпустити ще не один склад ВР, то він матиме шанс увійти до майбутнього пантеону не ли­ше української, але й європей­ської історії. Якщо ж ні, то та­ка незамінна умова націє­творення, як авторитарна ста­­білізація, буде профанована і дискредитована так само, як це у нас уже відбулося, приміром, з ідеєю адміністративної реформи.

Однак справжні адепти україн­ського ренесансу мають дивитися ще далі. Зрештою, сильна національна влада, буде вона зреалізована Ющенком чи кимось іншим, насправді зовсім не гарантує успіху в сучасному глобальному світі. Нині вже неможливо стати впливовим суб’єк­том світової політики завдяки самим лише патріотичній владі, ефективній економіці, сильній армії та активній дипломатії. Не секрет, що навіть маючи все це, держава може так само залишатися об’єктом маніпуляції з боку транснаціонального капіталу, релігійних та ідеологічних систем і навіть інших національних держав. Відтак продовження нашого самостійного буття можливе лише в разі здійснення нами самими активного впливу на існуючу систему міжнародних відносин. Цього вимагає здоровий національний егоїзм, що має закономірно трансформуватися відповідно до нових умов. Слід нареш­ті усвідомити, що прагнення просто виокремити своє «его» з певного загалу, максимально увиразнити, унеза­леж­ни­ти його – як в індивідуальному, так і в національному ви­мірі – є не більш ніж частковим егоїзмом. Абсолютний же егоїзм – єдино прийнятний у добу глобалізації – передбачає поширення своєї сутності на весь досяжний загал. Експортувати треба навіть власні вади – інакше ми приречені імпортувати чужі. Слід намагатися робити всі свої проблеми чужими – щоб чужі не ставали нашими. Зрештою, як­що не хочеться визнавати якоїсь своєї хиби, нема нічого простішого, ніж спробувати надати їй статусу істини чи еталону. Хіба не цим принципом керуються, зокрема, й нинішні адепти «ліберальної демо­кратії»?

Отже, наявні в Україні спроби посилення президентської влади можна паплюжити як «державний переворот» («біло-блакитна» пропаганда), сором’язливо іменувати «вимушеним кроком» або «моральним вибором» (пропаганда «помаранчева»), а можна розглядати як необхідний елемент утвердження у світі альтернативної системи політичних координат. Все залежить від обраного кута зору. До речі, у нас є чудові стартові можливості для започаткування такого «альтерглобалізаційного» проекту. І справа тут не лише у постійно наголошуваному стратегічному геополітичному розташуванні України. Річ у тім, що ми нині маємо державу, яка у найбільш гострій і брутальній формі втілює майже всі типові для сучасності протиріччя – між бідністю й багатством, між ідеалізмом і матеріалізмом, між прекрасним й огидним, між Сходом і Заходом, зрештою, між своїм людським та технологічним потенціалом і фактичним міжнародним статусом. Подібні території являють собою «слабку ланку» будь-якого панівного світоустрою, часто породжуючи нові ідейно-цивілізаційні імпульси. Так би мовити, де тонко, там і рветься. Певна річ, цього вам ніколи не скажуть наші попсові політологи, які вимірюють градус суспільної напруги за курсами валют у київських обмінниках. Але про це повинні завжди пам’ятати ті, хто зберігають здатність думати і мріяти посеред хаосу та зневіри. Спробувати покласти першу цеглину у фундамент реальності, що намагається сповістити про себе втаємниченим, – далеко не найгірша місія для тих, хто ще не втратив віри. Нагородою буде здатність розпізнавати нові сюжети розвитку там, де дехто схильний бачити лише «кінець історії» чи навіть її безжальний вирок. Чи варто заради цього ризикувати, отримуючи тавро у кращому разі дивака, а в гіршому – «тоталітариста», – вирішувати належить усім нам. Від студента-першокурсника аж до глави держаи.