Юлія Соколюк. Ars lоnga – vita brevis… або «в бій ідуть не одні старі» 

А приходьте нині на День Поезії... – таку смс-ку я знайшла напередодні у своєму мобільнику.

 18 година вечора, втома, аві­таміноз, депресія і тому подібні «радощі» весни. Але поза тим вперто йду!

Теплий весняний вечір 21 березня зібрав у залі «Смолос­ки­па» всіх тих, хто відзначає цей день як професійне свято. Вони – «інші» – молоді, з довгим волоссям і поцяцьковані «феньками» студенти Могилянки, а ще – сиві, з дітьми, з гіта­ра­ми, зі старими записниками, з яких вилітають непокірні сторінки.

Попри усю зомбованість, рекламність, штучність і меха­ніч­ність нашого суспільства вічна поезія ніжними паростками прориває асфальт. Усі присутні ніби знаходяться «у» суспільстві і пишуть «про», але все ж таки вони – «над». Мають власну думку та особистий стиль.

 Чому ж мені так приємно їх чути? Певно тому, що вони щирі, відверті й незахищені.

Який розмай тем, увага до най­менших дрібниць у всьому: у по­чуттях, думках, зростанні трави.

 Вони не тільки самі виховують у собі поетів, але й плекають молодших. Ірина Новіцька з Володимиром Вакуленком видали альманах молодих (віком від 11 років до 30) поетів Харківщини.

Як завжди, кепкує з присутніх ведучий свята Скиба-Неймо­вірний. 

 Свято урочисто відкрив загальний улюбленець «Сліва», він же український поет Сергій Пантюк. Сказав красиво й голосно, як уміє, але віршів читати не захотів.

 Знов і знов стискалося серце від ліричних пасажів «старого» Олега Короташа:

Вино у скерцо

По самі вінця

Чи то Покрови

А може – серце?

Враженнями від поетичного вечора у Харкові поділилася Світлана Богдан і прочитала написаний з цього приводу новий вірш. Олена Максименко  за­просила на свій творчий вечір.

Присутніх зачарувала своїми музичними віршами Олена Степаненко.

 Дотепним і гармонійним був виступ поетки з Ніжина Анни Малігон:

Я колись, натомлена.

Примощусь,

порадіємо поряд просто

Обоє охочі до прадощу.

Та вір же у мене, Господи.

Географія поетів була представлено широко: зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Ізюма (Харківська обл.).

Музиканти «Горлум» і «Саунд» порадували слухачів музичними композиціями на слова Олександра Коржа й Романа Скиби.

Весь зал підспівував барду Олексію Бику: «Я маленький чорний котик…».

Мрії про море закарбувалися в поезіях Володимира Оси­пенка.

Слухаю далі: Вікторія Осташ:

Кожен кавальчик чарівними

                                               пальцями

Ніч дістає з чорносливу очей,

Чемно руками чашок торкається,

Не зачіпаючи зайвих речей.

Віка Черняхівська:

ти б ще трохи побув і не йшов
                                               так раптово,

бо без тебе так глухо,
                                пронизливо-срібно

ти б послухав мою, як і в тебе,
                                               вимову

я вже теж замість [с] кажу [ш],
                                щось подібне

в мене теж, як і в тебе,
                                вже губи напружені

і не усмішка — подив

і очі засмучені

і хода вже повільна

і шарф теж простуджений,

 Олеся Мамчич:

Життя –

один великий заголовок

на сто піщин.

Моя причетність міряється

словом,

і більш нічим.

Шляхи назад бувають

несуттєві,

бо день почавсь.

Миттєвість зачепилась за

миттєвість –

і вийшов час.

От би мені па­м’ять як у слона! Анна Малігон, Ірина Новіцька, Леся Прокопенко, усіх не перерахуєш – такий букет! Не просто красуні, спортсменки, активістки… як там далі…

Насамкінець свої короткі вір­ші-прозріння читала Галина Геря.

Під завісу після дня народження улюбленої тещі прибув Олег Сухарев – чільник гурту «Самі свої». Ото вже пораділи, під­співуючи і аплодуючи: «Гей, молдовани-и-и!!!» Цього разу Олег не тільки співав, але й майстерно прочитав декілька віршів.

Відкриттям для присутніх на святі став виступ соліста групи «Віранда» Андрія. Потужний, повний сили голос, традиційні для «важкого металу» музичні теми і справжні вітчизняні вірші. Здалося, що слухаєш «Red Hot Cily Pepper’s», «Nirvana» й «Metalli­ka» в одному флаконі. Так тримати!

Конферанс нашого любого «поета в законі» Романа Скиби був, як завжди, най-най-суперовішим.

Нещодавно прочитала Андруховичів есей про мову. Там натрапила на хорошу думку, яку підтримую обома руками й ногами. «Літературні тексти будь-якою мовою народжуються перед­усім як бунт проти тим­часовості» (Ю. Андрухович «Диявол ховається в сирі», с. 50).

Усе минає, «все – суєта і ловлення вітру», – помітив мудрий біблійний пророк Екклезіаст. Залишитися у пам’яті, закарбувати своє існування можна тільки одним способом – стати митцем. Малювати, писати вір­ші чи прозу, співати. Нарешті – берегти свою мову. От ту ук­раїн­ську, яка десятиліттями балансує на межі вічності і буття.

Україно, поетів у тебе не просто багато, а стільки, що не вмі­щає зал «Смолоскипа». Люди йшли і поверталися, приходили нові й нові. Виникла думка: як класно, що усі вони є, значить, не все так погано на сьогод­ніш­ній день. Якщо Україна наро­джує поетів – будемо жить!