Оля Погинайко.  «Цілодобово» в «Бабуїні» 

Вихід у видавництві «Факт» спільної книжки трьох молодих українських поетів – Богдана-Олега Горобчука, Павла Коробчука та Олега Коцарева – із симптоматичною назвою «Цілодобово» якщо й не став віхою в сучукрлітпроцесі, то принаймні сколихнув молодіжне поетичне середовище з повно­правною претензією на те, щоб стати подією як мінімум оригінальною. Усі три автори, до речі лауреати літературного конкурсу «Смолоскипа» минулих років, відомі як майстерні слемери, а це означає як мінімум, що окрім таланту у них є ще й голос, який іноді стає у пригоді під час презентацій, особливо якщо вони відбуваються у такому шумному місці, як київський «Бабуїн», що, власне, й сталося нещодавно.

Охочих послухати чудових ГоКоКо виявилося чимало, так що ті, хто прийшов на презентацію після сьомої вечора, ризикували не знайти собі вільного місця і слухати поетів стоячи, як і належиться справж­нім поціновувачам справжнього мистецтва. Цінувати, чи точніше оцінювати було що, бо, крім слему, молоді митці вирішили повправлятися ще в акторській грі й малярстві, а щоб якийсь неуважний відвідувач не дай Боже не заснув, організували музичний супровід і перегляд стрічки класика українського німого кіно Дзиги Вертова. Все це, розпіарене та заанонсоване в інтернеті, а особливо в живому журналі, заінтригувало, зацікавило і зрештою привабило в «Бабуїн» чимало народу.

І справді, на екрані, як і обіцялося, показували Дзигу Вертова, але розмір екрану був явно замалий, так що ті, кому не вдалося сісти просто навпроти сцени, або які обрали секцію для некурців, фактично не бачили майже нічого. Задумка, як здалося тоді, була така: один читає, а інші двоє – інсценізують прочитане (пізніше, щоправда, виявилося, що йшлося про інсценізацію проминання тієї самої доби, про яку згадується в назві). Якоїсь миті автори дружно вдяглися в заляпані фарбою різнокольорові халати, і витяг­нув­ши на сцену дівчину модельної зовнішності, почали привселюдно її роздягати, як виявилося, для того, щоб спробувати себе ще й у малюванні, за полотно приймаючи, звичайно ж, красиве жіноче тіло. Причому найбільше малював, здається, Горобчук.

Щодо самої поезії, то (так здається авторці цих рядків) найкраще виглядав Павло Коробчук, поезія якого з часів смолоскипівської збірки «Натщенебо» явно виросла. Натомість Ко­царев, здава­лося, просто не використовував усього ресурсу свого голосу, а тому губився між музикою, Дзигою Вертовим та ритмо­мелодикою власних текс­тів. Що ж до третього – Горобчу­ка – то звучав він, як завжди – трохи хтиво й доволі переконливо.

Загальне враження від презентації можна схарактеризувати як позитивне попри те, що до бажаного рівня концептуальності вона чимось усе-таки недотягнула: чи то Вертов був зайвий, чи народу забагато, а чи об’єкт для розмальовування обраний неправильно… От якби замість жіночих грудей, розфарбовувати які, без сумніву, цікаво, але доволі банально, хлопці розмалювали бриту голову Горобчука, то це викликало б куди більше емоційної віддачі від зніженої різними мистецькими акціями київ­ської публіки.