Петро Вознюк. ЧИЯСЬ ЧУДОВА ВЕСНА 

Саме ці слова – назва однієї з композицій забу­того тепер українського гурту початку 90-х «The Хостільна» (що мені особисто запам’яталася досить цікавим саундом) – якнайточніше характеризують 2007-му від Різдва Христового «найкращу пору року» в Україні. Пору, коли політики лякали один одного гучними заявами та брязканням зброї (БТРи у глухих київських тупиках та на залізничних платформах, загадкові маневри не менш загадкових спецпідрозділів), а в повітрі попри весь відповідний антураж відчувався п’янкий аромат славнозвісного українського ком­промісу.

Будемо справедливими: багато для кого цьогорічна весна дійсно стала чарівною, ну а для декого – навіть без пере­більшення зоряним часом. Всі більш-менш притомні та активні політики отримали непогану нагоду розім’яти дещо задубілі за зиму «м’язи», мобілізувавши ресурси, прихильників і суспільну увагу. Президент зробив крок – щоправда, як на мене, занадто запізнілий – до наповнення практичним змістом як свого формального статусу «гаранта Конституції», так і нефор­маль­ної ролі «батька на­ції». Перша «леді» україн­ської полі­тики (не плутати із «першою леді держави») дістала шанс здійснити свою насправді найзаповітнішу мрію – дострокові президентські вибори. Правляча від серпня минулого року коаліція нарешті вийшла зі стану медіа-анабіозу, виявивши неабияку активність у царині зв’язків із громадськістю. Ну а як ожили примари торішніх електоральних аутсайдерів на кшталт Вітренко чи Литвина – просто заздрісно дивитися!

Радикально перефарбувався Майдан. Враховуючи неоднозначність ситуації та багатова­ріант­ність подальшого розвитку подій, біло-блакитні опе­ративно «застовпили» за собою головну площу країни. Втім, навіть надто чутливим з-поміж їхніх опо­нен­тів не варто цим перейматися. Адже рух навздогін, мавпування колись переможних дій супротивника – вірна ознака приреченості на кінцеву поразку. Не забуваймо, що батьківщина вітчизняних «гомосовє­тікусів» – СРСР – програла глобальне змагання саме відмовившись від ідеї світової революції і взявши курс на побудову окремого «соціалістичного та­бо­ру» та гру «другим номером». А коли спробувала перехопити ініціативу, встановивши ракети на Кубі, було вже пізно.

Навпаки, мусимо подякувати «регіоналам» (а насамперед, звісно ж, главі держави) за вкотре надану народові можли­вість непогано підзаробити на політиці. Приміром, мій колега був свідком того, як в одному з південно-схід­них обласних центрів обіцяні охочим до участі у майданній масовці фантастичні (до 300 гривень!) добові спричинили утворення справжньої совєтської черги із типовими репліками на кшталт «а вас здєсь нє стояло!». Тож не будь президентського указу – коли б іще ми дочекалися такого палкого бажання поділитися з трудовим людом плодами нестримно зростаючого ВВП!         

Та й за майбутнє самих «бідолах-коаліціонерів» гріх хвилюватися. Навіть якщо припустити, що внаслідок якогось неймовір­ного збігу обставин вони не зможуть перешкодити відбутися таким достроковим парламентським виборам, на котрих не зможуть розраховувати на перевершення – або принаймні повторення – свого торішнього результату. Думаєте, погано їм буде знову тимчасово опинитися поза владою? Та нічого подіб­ного – підуть в опозицію, рейтинг піднагуляють... Не забув же, сподіваюсь, шановний читач про наявність негласного «печерського консенсусу» вітчизняних еліт? Отже, для панівного (за станом на 01.04.07) угруповання ця весна, поза всяким сумнівом, теж має нагоду стати пречудовою.

Проте, як уже помітив, мабуть, уважний читач, досі йшлося лише про різні сегменти полі­тично заангажованого середовища. Водночас тільки сліпий зараз не помічає поступового розширення тієї кате­горії громадян, яка не схильна бачити своєї користі й будь-якої перспективи в нудотній атмо­сфері владної біржі, що панує нині на нашому державному Олімпі. Тих, хто принципово не хоче приставати до жодної із «розкручених»  політтусовок навіть за великі гроші. Тих, хто гартує свою волю та свідомість у безнадійних з точки зору обивателя мріях про ідеал. Ідеал, що не є досяжним, але кожен крок на шляху до якого заперечує нелюдський можновладний ци­нізм і наївну самозаспокоє­ність профанів. Як свід­чать уроки історії та закони політики, до­ля кожної нації знаходиться в руках саме таких от «дон кіхо­тів», а аж ніяк не псевдоеліти чи псевдодемосу. Приборкати або приручити таких неможливо. Коли ж їх вдається знищити або вигнати – нація зникає. Принаймні до народження нового їх покоління, що завжди свідчить про початок нового циклу життя на одвічній спіралі цивіліза­цій­ного розвитку. Критична маса мрій­ників, у пам’яті яких нинішня весна залишиться звично чудовою, але все одно чужою, постає й в Україні. Відтак маємо всі підстави впевнено дивитися у прийдешнє.