ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ РУДЕНКА

Відійшов Микола Данилович Руденко. Відійшов із гідністю господаря і з легкістю гостя на нашій землі. І відійшов із миром – у день проти Лазерової суботи 1 квітня 2004 року.

83 роки – вся більшовицька епоха – стоїть за ним. І на всіх етапах – дотик його зранених рук і краплин крові…

Але вірний син своєї землі, він вічно поривався до Неба, до Сонця-правди – і це його рятувало.

Від вислужництва підлої епохи він втік на фронт. Від привілеїв фронтовика – забіг у літературу. Літературних привілеїв уник і заглибився у життя. З літературної номенклатури – проривався у дисиденти.

Найважче дістався Миколі Руденкові прорив із марксистів у антимарксисти – з перспективою концтаборів і глухого викреслення з літератури, де він був письменником популярним.

Але добрий козацький корінь усе здолав. «Або волю здобути, або дома не бути».

Стоїцизм протистояння людей із такою біографією – рідкість. Треба було дуже любити свій рідний край, бути вірним йому, відповідальним громадянином, щоб прислухатися до голосу Неба і зовсім не слухати голосів владних, грізних і вимогливих.

Великим правдолюбом був Микола Руденко – і мусив вибирати дорогу гнаних за правду. Чашу свою він пив із мовчазною гідністю – до кінця. І Бог давав йому силу.

Хвиля перебудови винесла його в еміграцію. Але те життя не для нього. Син своєї землі, страдник і захисник своєї землі, він повертається в Україну і ще глибше закорінюється в працю. Тут з’являються його найважливіші книги – «Велике диво життя» – автобіографічна книга, «Енергія прогресу», «Економічні монологи», «Гнозис».

На відміну від титулованих, що пройшли вищі ідеологічні школи, Микола Руденко був самоуком, і це врятувало його від полону попутних вітрів, від рутини керованого мислення. Він став оригінальним мислителем і чутливо тривожним нервом землі, уже не тільки української – нервом загроженої планети.

Ще від початку 60-х років, ще від науково-фантастичного нарису «Слідами космічної катастрофи» Миколу Руденка мучить почуття відповідальності за долю землі людей. Його жахає руїнна технологічна сила обезбоженої людини, несумірна з творчими силами любові, яка вигасає.

Прощальний дзвін Миколи Руденка б’є на сполох. Але енергія віри в ньому бере верх. І цей дзвін є заповітним.

Вічний спокій душі нашого брата, правдолюба і оборонця вічних начал творчої любові.

Є. Сверстюк, С. Ковальов, О. Заливаха, В. Ющенко,
О. Сугоняко, М. Маринович, М. Матусевич, Н. Марченко,
Н. Світлична, В. Овсієнко, М. Горбаль, М. Горинь, Б. Горинь,
В. Лісовий, Б. Чорномаз, С. Глузман, І. Калинець,
П. Розумний, Є. Обертас, І. Сеник, Д. Шумук, О. Зінкевич,
М. Коцюбинська, О. Лиша, Г. Алтунян, Л. Лук’яненко,
В. Барладяну, П. Вінс, Й. Зісельс, В. Калиниченко,
С. Караванський, Л. Плющ, Б. Ребрик, П. Рубан, С. Сапеляк,
В. Шевченко, Ю. Шухевич, С. Шабатура, З. Січко,
В. Стрільців, О. Гейко та багато, багато…