Відійшла у вічність Леоніда Світлична (Терещенко)

18 лютого 2003 р. відійшла у вічність вірна дружина Івана Світличного, активна учасниця правозахисного руху, упорядник літературно-публіцистичної спадщини чоловіка Світлична (Терещенко) Леоніда Павлівна.

Нижче подаємо короткий життєпис, складений Л. Світличною в 1999 році.

Світлична (Терещенко) Леоніда Павлівна народилася 2 квітня 1924 р. в Києві біля гори Хоревиця. Батько – студент-архітект, мати – домогосподарка. Хрестили в автокефальній церкві Покрови на Солом’янці.

Перші зорові враження – Андріївський собор і двохсотлітня липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки.

На могилу матері Мазепи і могили воїнів полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, Леоніда приносила польові квіти.

У 1929 закрили монастир. Л. Світлична казала, що й донедавна чула дзвін-крик дзвонів, скинутих із дзвіниці. У 1936 скрізь знищували церкви – Богородицю Пирогощу, Богоявленський собор Братства, Церкву Різдва Богородиці, у якій відспівували Шевченка...

Початок шкільної науки збігся з голодомором. Ідучи до школи бачила померлих. Щоби врятувати дітей від голоду, мати віднесла обручки, срібні ложки і навіть оклад ікони в «Торгсин» («Торгівля з іноземцями»). Від голоду померли дід і багато родичів. Почалася епідемія тифу.

Після вбивства Кірова, що стало приводом для знищення української інтеліґенції, почала читати ґазети; про процес СВУ – Спілки визволення України – чула розмови батьків; заарештували багатьох знайомих.

1937 рік... Щезають найкращі вчителі, заарештовують батьків багатьох учнів. Дітей забирають у дитячі будинки – під бравурні марші з приводу сталінської конституції.

У школу Л. Світличної перевели паралельний клас з єврейської школи, з’явилися учні з польської та німецької шкіл – у 1938 закривали школи нацменшин.

Передвоєнні роки, фінська війна... Навіть із вузів мобілізують молодь. У старших класах середніх шкіл і вузах впроваджують платню за навчання, хто бідніший – змушений полишити навчання. Черги за продуктами, замаскована карткова система – хліб і молоко в обмеженій кількості розносять по квартирах.

Перший день війни застав Л. Світличну, першокурсницю Будівельного інституту, на геодезичній практиці. Через півтора місяця німецькі війська були під Києвом. Володимирська вулиця біля НКВС засипана горілим папером. Усіх старших 16 років ганяли «на окопи», які німці спокійно обійшли. За тиждень до приходу німців влада клялася ніколи не здати Києва.

20.09.1941 німці ввійшли до Києва. Бабин Яр, голод, грабунки, відправляють на примусові роботи до Німеччини. Рятуючись від Німеччини, Л. Світлична стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних за німців вузів.

У вересні 1943 німці вигнали залишки населення з Києва. Не було поблизу ні родичів, ні знайомих. Перебувши трохи в гробівці на Байковому цвинтарі, Л. Світлична із мамою повернулася додому у Фролівский монастир. «Та дорога через порожній Київ, коли будь-хто міг нас убити, – одна з найстрашніших згадок у житті», – розповідала Л. Світлична.

1944 Л. Світлична відновилася в Будівельному інституті, що звільнило її від мобілізації до війська. Приміщення не опалювалося. Голодні, обідрані – але вчилися. А ще треба було заробляти, бо на стипендію не можна було й хлібини на базарі купити. Особливо важко було під час голоду 1946–47. Трохи рятували «другі гарячі» – каша, яку давали в студентській їдальні, і кварта молока, яку відривала від себе хрещена Л. Світличної.

У 1948 Л. Світлична закінчила інститут і мусила їхати до Красноярська-20. Аспірантура їй не світила, залишалася на окупованій території.

Правдами-неправдами Л. Світлична залишилася в Києві, проектувала київські мости (чи не парадоксально: перебування на окупованій території не стало цьому на заваді).

Згодом вступила до аспірантури Інституту будівельної механіки АН УРСР. Але вдома працювати було ніяк – працювала в «академці» – бібліотеці ім. В. Вернадського. Там познайомилася з Іваном Світличним.

У 1955 вони збиралися одружитися, але через смерть Іванового батька відклали на рік.

Понад три роки жили (точніше, ночували) в кімнатці мами Л. Світличної, де, крім них і мами жила сім’я брата – 6 осіб на 14 м2.

Після закінчення аспірантури Л. Світлична працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а потрібно було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати.

Але вони були молодими, були оптимістами. Іван із притаманним йому харизматичним лідерством був завжди в центрі всіх громадських подій. Л. Світлична ніколи лідером не була, але зі притаманною їй з дитинства самостійністю (ще в школі вчила інших) забезпечувала сім’ї надійні тили, була «ґарантом будем-перебудем», як писав у присвяченому їй сонеті Іван. Без такого тилу страждала громадська діяльність, сімейні незгоди часто використовував КДБ.

Чим могла, допомагала родинам в’язнів. Деякий час Л. Світлична, В. Лісова, М. Коцюбинська були розпорядницями фонду О. Солженіцина в Україні. І, звичайно ж, допомагала морально й матеріально Іванові та Надії Світличним, свекрусі та синові Надії Яремі.

Вийшовши на пенсію, була з Іваном у засланні на Гірському Алтаї. Коли 1981 в нього стався інсульт, 9 місяців провела з ним у лікарні, потім 18 місяців до кінця терміну (його, всупереч людським і Божим законам, не комісували) жила з ним у гуртожитку серед алкоголіків і повій. У січні 1983 привезла його до Києва. Останніх три роки Іван не розмовляв і не рухався, потребував особливого догляду.

1989 разом з Іваном підготувала до друку книжку «Серце для куль і для рим», яка вийшла в 1990. У 1994 І. Світличному посмертно була присуджена Шевченківська премія за цю книгу.

Після смерті Івана разом з його сестрою Н. Світличною підготувала до друку книгу його віршів «У мене – тільки слово» (вийшла 1994) і книгу спогадів «Доброокий» (видана в 1998). Здала до друку книжку листів з табору «Не доходять ненаписані листи». В 2001 р. впорядкувала книгу листів І. Світличного «Голос доби. Листи з «Парнасу». Книга перша». Підготовлена до друку «Голос доби. Листи з «Парнасу». Книга друга» має вийти в 2003 р.

(Записав В. Овсієнко за розповідями Л. Світличної) 

P.S. В грудні 2002 р. в Інформаційному бюлетені музею-архіву «Український самвидав» №5 була надрукована остання прижиттєва стаття Леоніди Світличної (Терещенко) «Всі ми зійшлися на свято його серця», присвячена 10-й річниці смерті її чоловіка Івана Світличного.