Тарас Батенко. Пам'яті Івана Кандиби

12 листопада 2002 року не стало Івана Кандиби, багатолітнього політв’язня, громадського та політичного діяча.

Іван Кандиба, поза сумнівом, стоятиме в першій лаві борців за незалежність України другої половини минулого століття. Він не був харизматичною постаттю. Попри свідоме сповідування бандерівського стилю керівництва, не був вождем. Він не був дисидентом, хоча дисидентствував, не був правозахисником, хоча займався правозахистом. Однак він був беззаперечно авторитетним політичним діячем.

Народився Іван Кандиба 7 червня 1930 року в селі Стульно повіту Володава Польської Республіки. У березні 1945 р. разом із родиною був примусово переселений в Україну. У рік смерті Сталіна закінчив юрфак Львівського університету, до січня 1961 року працював в органах юстиції Львівської області. На початку 1960 р. познайомився з Левком Лук’яненком, невдовзі в них виникла ідея створити Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила собі за мету, спираючись на Конституцію СРСР, вийти зі складу Союзу і проголосити державну незалежність. Однак після кількох нарад у справі створення УРСС Лук’яненка, Кандибу і ще кількох осіб було заарештовано. Іванові Кандибі дали 15 років таборів суворого режиму. Ув’язнення він провів у Володимирському централі разом із Левком Лук’яненком, Михайлом Горинем, Зиновієм Красівським.

Повністю відбувши перший термін ув’язнення, Іван Кандиба до 1981 року перебував під адміністративним наглядом у м. Пустомити. Ледь вийшовши на волю, він одразу зголосився на пропозицію Миколи Руденка стати членом-засновником Української Гельсінської групи. Їх було тільки десятеро членів-засновників, котрі в листопаді 1976 року підписали й оприлюднили Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Нині серед живих залишилося п’ятеро. У липні 1981-го Кандибу вдруге заарештували і засудили рішенням львівського суду до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання за поширення документів Української Гельсінської спілки.

Кандиба одним із останніх українських політв’язнів отримав горбачовське помилування. Він вийшов на волю лише 9 вересня, після безпосередньої вимоги президента США Р. Рейгана, відбувши 22,5 роки ув’язнення – один з найдовших термінів, що їх отримали після хрущовської «відлиги» українські в’язні сумління.

Мені пощастило познайомитися з Іваном Олексійовичем у 1990 році. Фактично він був першим колишнім політзеком, з якого я почав свої дослідження українського Руху Опору. Його двокімнатна львівська квартира по вулиці Кропивницького, 8 на початку 90-х стала штабом політичного об’єднання «Державна самостійність України», тут можна було отримати матеріали з ідеології визвольного руху, журнал «Українські варіанти», газету «Нескорена нація».

Кандиба після відбуття ув’язнення ще підтримував організаційні контакти з УГС, однак згодом з неї вийшов, не погоджуючись із тезою Спілки про конфедерацію незалежних держав як можливу форму співжиття народів СРСР. У 1989 році Кандиба заявляв, що для того, «щоб домовлятися з кимось про утворення конфедерації, як і федерації, треба бути абсолютно вільною державою». На початку 1990-х він включився в діяльність ОУН в Україні, відвойовуючи для багатьох незрозуміле право представляти легальну ОУН, на відміну від нелегальних. На жаль, на цей процес легалізації ОУН, що не раз обертався розколами і відколами, Кандиба офірував решту своїх сил…

Іван Кандиба в житті був тихою, непретензійною, невибагливою та винятково скромною в побуті людиною. Тим не менше, всі ми добре знали, що за цим ховається велика жертовність і стійкість, які допомогли йому здолати жорсткі випробування долі. І залишитися людиною, відданою національній справі.