Листи з «ПАРНАСУ»

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт –
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

І. Світличний «Парнас».

Т ак називається перша книга листів Івана Світличного «Голос доби», що побачила світ завдяки зусиллям дружини поета Леоніди Світличної, що є упорядником видання, та українського правозахисника, лікаря-психіатра Семена Глузмана та Міжнародного благодійного фонду «Видавництво Сфера».

Постать Івана Світличного зайвого представлення не потребує – український поет, критик, перекладач. Але його визначальна роль в історії національної культури набагато ширша і значиміша – організатор і неформальний лідер шістдесятників. Ніким не призначений, але беззаперечно визнаний щільним колом сучасників, Світличний був знаковою, центральною фігурою руху шістдесятників – людина, завдяки якій культурницько-політичний спротив набув цілісності, ідеологічної оформленості й контекстуальної вивершеності. За свідченнями близьких, Іван Світличний умів спілкуватися практично зі всіма (навіть з «кураторами» КДБ), він притягав до себе людей, створюючи якусь магічну ауру та допомагаючи їм розкритись. За висловом Дмитра Стуса, він був «людиною, яка допомагала іншій людині квітувати».

Звісно, що чітка громадянська позиція поета не пройшла повз увагу відповідних органів: багаторічна заборона працювати за фахом, навіть на найнижчих посадах (пропозиції щодо роботи невмотивовано скасовувалися при оформленні), заборона на друк ні під своїм прізвищем, ні під псевдонімами. Сам Світличний так писав про цю ситуацію: «Таким чином і до арешту, і після арешту, і в антракті між арештами, загалом щось років із десять, аж поки мене остаточно запроторили в євразійські широти, ні працювати, ні друкуватися, ні взагалі офіційно заробляти собі на прожиток я не міг. Я був поза законом. Я був persona non grata.» (З відкритого листа Миколі Бажану). Його літературознавчі статті друкували друзі під своїми іменами, ризикуючи, але даючи змогу поетові бодай щось заробити. Опитавши понад сто свідків та отримавши негативні відповіді щодо сконструйованої версії обвинувачення, суд, попри те, виносить вирок про «антирадянський націоналістичний світогляд»…

Книга складається з трьох розділів: перший – листи до дружини, сестри та найближчих друзів, другий – інтерв’ю італійській газеті «Уніта» та відкритий лист Миколі Бажану, третій містить офіційні звернення та заяви, написані з метою захисту елементарних прав ув’язнених в умовах сваволі табірної адміністрації. Із 540 сторінок близько 500 займають власне листи до рідних, їх налічується 115. Лист в умовах заслання переростає просто лист – це своєрідний щоденник, фіксація життя «малої зони», сповідь та езопові хитрування від ока подвійної цензури. Листи Світличного – це ще й творчість, власні вірші, переклади, переспіви, знову замасковані вірші… Часом складається враження, що писані вони не з уральських «курортів», а зі справжнього Будинку творчості, де не бракує добрих манер та солідної бібліотеки.

Вже підготовлено другий том листів митця, що побачить світ у 2003 році.

Значення Івана Світличного у русі шістдесятників уповні постає лише з листів. Залишаючись «затіненим» яскравою творчістю інших шістдесятників – того ж Василя Стуса, перекладачів Миколи Лукаша та Григорія Кочура – Світличний залишається фантастичним магнітом, що впорядковував та стимулював дії інших. Кожен школяр знає Стусове «Не можу я без посмішки Івана…», але які ж чесноти треба мати щоб здобутися на таке одкровення з вуст іншого Поета? «Листи з «Парнасу» називаються так не тільки від однойменного вірша митця, вони характеризують спосіб життя та мислення особистості, що стала дзеркалом експериментальних деформацій епохи.