Ніна Павлюк. ЖАДАН. НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ...

Не боятися труднощів, не боятися смерті.
Мао Цзе-Дун, “Цитатник”

Наша література, коли втомлюєть- ся від пророків, дає таких поетів, як Жадан. Наша прекрасна та неспокійна республіка, коли лажає, надихає таких поетів, як Жадан. На щастя, Жадан у нас один. У піснях “Люка” чи у виставах “Арабесок”, на революціях чи на презентаціях. І, звісно, у збірках дуже милого формату. Формату, зручного, щоб позичати друзям, носити під серцем (чи за халявою) та “скручувати” зі сторінок. Кому що більше до вподоби.
“Цитатник”-2005 черговий раз підтвердив, що українська література – принципово геополітична. І в обкладинці з Мао, і в тексті, як завжди, є щось від азіатського ренесансу – дотепної відповіді тим, хто кричить про якийсь там комплекс меншовартості. У Харкові, мабуть, про таке не чули. Зате там добре почули “хуторянство” Пантелеймона Куліша, потім Хвильовий перетворив його на азіатський ренесанс, а потім Жадан, слідом за Мао, почав видавати свої цитатники. З Харкова ведуть дві дороги: одна – у степ, друга – на Захід. Тут мало що залежить від пріоритетів нашої векторності. Просто такий метафізичний стан. Кроскультурність – одвічний хрестовий похід українців. Коли ззаду “за тобою слідкує око старої божевільної культури”, а в обличчя – сухий південний вітер.
“Звідки цей дар – бачити ясно, в деталях, а не тьмяно, як у дзеркалі?” – дивується Андрухович у “Стансах для Сергія”. Дійсно, дуже екзотична властивість для нашої літератури, яка ані в ХІХ, ані в ХХ столітті так і не спромоглася на більш-менш пристойний реалізм. Жадан, скоріше навіть мимоволі, спокутує “недомовляння” Володимира Миколайовича Сосюри та його колег. Смачно плює в обличчя традиції пуританської недосказаності. Руйнує запрограмованість та обмеженість. Народжує реальний сенс. І відразу відчуваєш, що прірва, на межі якої балансує Жадан – не вигадана, бутафорська, як зазвичай у постмодерних авторів, а до непристойності справжня.
Немає слів цензурних та нецензурних, є лише слова, які говорять і які мовчать. Але всі вони – вільні та рівні (словокомунізм!), велика, чесно кажучи, розкіш, як на нашу літературну традицію.
“Цитатник” – це війна і відбудова у строфіці. Оголення прийому та оголення пам’яті тут поступово стають абсолютно тотожними поняттями. Вірш зі структурованої певним чином дійсності перетворюється на явлення самого процесу її структурування. Читач, хоче він цього чи ні, особисто присутній на створенні світу. І ісус з маленької літери, щоб для кожного свій.
Прочитавши “Цитатник”, кожен для себе нарешті остаточно визначить, до якого покоління, 80-х чи 90-х, належить автор. Або принаймні до якого покоління належить він сам. Хоча мені, наприклад, цікавіше було б дізнатися, кедам якої фірми Жадан надає перевагу.
P.S. Сергій Жадан – лауреат “Смолоскипа” 1994 року. Перша версія “Цитатника” з’явилася у тому ж видавництві 1995 року.