Наталя Котенко. Е-Е-ЕХ!..

Ти про вірші? Та кому вони на фіґ потрібні, твої вірші?
О. Забужко

Ну, і як писати про поезію? Воно то ніби й не проблема: фахівці в галузі текстового препарування напрацювали чималий паталогоанатомічний досвід. Як кажуть, був би скальпель, а що різати знайдеться.
От узяти хоча б cіреньку (я про колір) збірку Оксани Забужко, її чергову (якщо впадати в цифроїдство – “Другу”) спробу вдихнути життя в раніше неопублікований і опублікований, але однаково раритетний, за скромною заувагою авторки, доробок. Річ у тім, що друга спроба, коли виходити з однойменого вірша, – це ще один шанс, який не може дати навіть Бог, аби відшукати перли-істину-поезію з морського дна буття. Фаталізм? Але факт залишається фактом.
В поезії Забужко теж харизматична і впізнавана. Імідж зубастої феміністки трансформований, наприклад, в образі Лазара-жінки (переспіви з Сільвії Плат), що повертається з того світу, встає з попелу, аби “мужчин зжирати”, полоненої Рогніди з ножем під сукнею, відьми у вогняному танку над містом, або вершниці, яка “добирала мужчин, як князенко на стайні”, а все через гординю і максималістське бажання надлюбові, втім “не конева вина – підупасти в дорозі на нозі, а вина верхівцева, що коні його не носять” – самокпинить лірична героїня. Приміряючи то одне, то інше втілення ewig-weiblich (вічної жіночності), Забужко мандрує автостопом через задзеркалля й паралельні реальності, в яких пані Лариса Косач-Мержинська котить дитячий візочок і так ніколи й не дізнається, що на неї у кав’ярні на Прорізній чекає янгол, а хтось кличе її на ймення “Міріам”; кришталевий черевичок став експонатом в музеї, а Попелюшка порізала на смуги газетний репортаж про принців шлюб із принцесою сусідньої держави, щоби на зиму заклеїти вікно. Хто винен? Як не крути, – ч……и і весь їхній зпатріархізований світ:
Десь кобіті за тридцять – ну, тобто, іще нестара,
Хоч у викоті сукні вже хлянуть підв’ялені дині,
І лице її – пляма цементу, яким заліпилась діра,
Де тунельно висвистує протяг по давній (дівоцькій!) гордині…
Це могля б бути я.
Коли б вийшла за тебе, мій милий.
Все ж не варто зводити цю лірику до риторичного викривання зміщаніння та упокорення жінки. Швидше йдеться про закон Архімеда, наново перевідкритий Забужко, – “кохати не рушачи кіл” – вимогу цілісності й духовної свободи індивіда.
Це поезія себе-проговорювання, вичерпного й болюче чесного, яке часом скидається на психоаналітичний сеанс, що оголює напнуті нерви й приховані травматичні переживання. Вражає сила і стремління осягнути всю себе в слові (майже гайдеггерівський спосіб індивідуальної самосвідомості в розкритті тут-буття) і разом з тим настійлива статева самоідентифікація.
Як і в “Польових…”, авторка з постколоніальної перспективи ставить в один логічний ряд мужчин та імперії, зав’язує в гордіїв вузол гендерне і національне – і в цьому її, забужківська, фішка. Втім, гострота сприйняття історії найбільш характерна для збірки 90-х “Диригент останньої свічки” – через прип’ятські натюрморти, через пам’ять того, що “на київській крові десь родять афганські піски”, а українська культура таврована печаттю проклятості. Взагалі, в своєму топо-відчутті поетка місцями видається дуже „київською” (хто ще так, як вона, “на розі весни” вміє “чути, як дихає місто, – мов мама у сні”), але то мінливе, бо вже у 2000-х писатиме про заокеання: “я люблю цю країну – за те, що вона нічия, що вона не моя – і не мушу її любити”. Парадоксальне вростання у простір дідів і одночасна бездомність та неприкаяність (мазохістське самовигнання?). По-своєму трагічна вона, ця Забужко, і тим цікава.