Богдана Матіяш. “СЕРЙОЗНИЙ” ПОСТМОДЕРН, або “ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО БЕЗ БРОМУ”

Нещодавня з’ява праці ТамариГундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» важлива в площині теоретичних довколалітературних розмислів фактично настільки, як свого часу «Дискурс українського модернізму» Соломії Павличко. Нарешті маємо першу теоретичну монографію, присвячену українському постмодернові, розмова про який довший час була позначена майже неодмінним маркером експериментальності, намацувальності й часом навіть теоретично обґрунтованої непевності: як адекватно говорити про постмодернізм, досі не опанувавши й не прояснивши простору не те що постмодерної, а й модерної літератури? Що говорити, не вдаючися до симуляцій, про явище постмодерну, не вміючи добре відстежити, чи він насправді є в українській літературі? Що, власне, є постмодерним, а що передбачає якийсь інший стан? Хоча би ситуацію «після-постмодерну»? Врешті, коли критична маса запитань перевищує наявну та й гіпотетичну кількість відповідей, настає час комусь розставити крапки над «і». За цю справу й узялася Тамара Гундорова.
Окрім того, що пані Тамара, може, й не маючи цього на меті, відповідає Ігореві Котику (див. його статтю «Шатокуа плюс бойова машина піхоти» у травневому числі часопису «Критика» за 2005 рік) на закид, що сучасна література дуже незручна для осмислення, та на іронічно-риторичне запитання: «Ну як написати дисер про цю недавню смолоскипівську «творчу молодь» – про Андрусяка, скажімо, чи про Махна, Жадана?..» – віднайшовши адекватну мову, щоби «серйозно» говорити про нераз «несерйозні» тексти, вона до того ж вибудовує струнку й небезпідставну концепцію українського літературного постмодерну, центральною метафорою котрого є саме «післячорнобильська бібліотека».
Не вдаючися тут до її розшифрування та аналізу її втілення у просторі української літератури – не хочеться руйнувати інтриґи читання книжки тим, хто тільки збирається за це взятися, – скажу, що мене приваблює тут ще й інший, компаративний момент. Наскільки ця метафора спрацьовуватиме в координатах інших літератур – слов’янських чи західноєвропейських? Чи буде вона дієвою у просторі, який знає Чорнобиль іззовні? Пані Тамара стверджує, що ця метафора не просто «спрацьовує»: вона є настільки місткою, що не тільки пояснює обставини співіснування в одному літературному просторі текстів, цілком різних за поетикою та інтенціями письма, а й надає передумови до їх об’єднання в одному топосі.
Повертаючися, однак, до реалій української літератури, можемо долучитися до розмови, яку розпочинає монографією Тамара Гундорова, даючи добрий поштовх до діалогу про тексти Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Юрія Іздрика, Сергія Жадана, Віктора Неборака, Володимира Цибулька, Андрія Бондаря, Богдана Жолдака, Оксани Забужко, Євгена Пашковського, Василя Кожелянка, Володимира Діброви, Леся Подерв’янського, Галини Пагутяк чи феномена «бубабістів». Цей перелік можна було б продовжувати й далі, однак вже його вистачить, щоби переконати тих, хто міг би засумніватися, чи досить в українському письменстві авторів, чиї тексти можна б і треба вписати у вимір постмодерного письма.
Цілком очевидно, що книжка Тамари Гундорової не претендує на те, щоби репрезентувати «єдино правильну версію» аналітичних розмислів про постмодерну українську літературу. Це лише один із можливих способів її прочитання. А також один із поштовхів-стимулів до пошуків інших способів її бачення, якими – хочеться вірити – скористається хтось із літературознавців. Наразі ж авторка пропонує один із маршрутів аналізу простору постмодерної української літератури. Веде він від визначення загальних концептів ядерного дискурсу до особливостей іронічної поведінки, означення карнавального постмодерну, риторичного та віртуального апокаліпсису; від докладного аналізу версії постмодерного фемінізму до посттоталітарного кайфу та спроб реконструкції постмодерну. Поміж цими темами є ще чимало питань, на яких авторка більш чи менш докладно зосереджується, витворюючи повноцінну наративну сітку з численними горизонтально та вертикально переплетеними ланцюжками-темами.
І наостанок – те, про що треба було сказати ще на початку: окрім інших численних заслуг монографії, ще одним величезним її плюсом є вдало обраний стиль письма. Якщо помріяти про те, яким би хотілося бачити сучасне літературознавство, то, вочевидь, – близьким до взірця, який пропонує Тамара Гундорова. Скориставшися Винниченковою метафорою та перефразувавши її, отримаємо жадане «літературознавство без брому». Якщо ж зважити на те, що монографія чекає відгуку й діалогу, таки з’являються сподівання, що висока якість літературознавчих текстів має шанс стати врешті не винятком, а доброю традицією.