Наталя Котенко. “МЕТАФІЗИЧНЕ КАБАРЕ” Мануели Ґретковськовської

Мабуть, на цю книжечку (демінутивний суфікс вжито з огляду на захалявний формат продукту (і слава Богу – швидше читати, бо час, як не крути, – гроші) можна пришити лейблик «постмодернізм». Принаймні, Мануела Ґретковська робить нескінченні потуги, аби читач відчув на власній шкурі той пост-...
Тому й текстову структуру чи деструктуру (то момент слизький) «Метафізичного Кабаре» вибудовує за принципом марґінальності – у вигляді приміток-зносок (*). Кожна наступна зноска розшифровує значення якогось слова попередньої. Складається враження спонтанного нанизування фрагментів через словочіпляння. З іншого боку, не варто забувати, що перед нами – творчий виплід представниці прекрасної частини людства, а як казала одна тутешня феміністка, для жіночого письма характерна заглибленість, а звідси й пунктуаційна складність (дужки, тире й інші розділові прибамбаси).
Симбіоз інтелектуального, чи квазітакого (IQ писанини Ґретковської потребує перевірки), та порнографічного (якщо вірити дідові Фройду, обидва – нерозлийвода) наштовхує на метафізичні розмисли про художні покручі, перекручі й надкручі.
Чудо природи, двокліторна, позбавлена дівочої пліви, незаймана від миті зачаття героїня-стриптизерка шукає собі чоловіка з відповідною кількістю «копуляційних знарядь». До речі, щодо імені головної героїні: авторка витворює химерні інтертекстуальні кореляції з еротичним ідеалом (такою собі гіперсексуальною машиною бажань) європейського романтизму – міфічним Мазепою. Отож Беба Мазеппо – чергова реінкарнація української теми в польській літературі й іще один привід покопирсатися в міжкультурних стосунках.
Поміж сторінками жевріє фабула, але то так, про людське око. Головне ж – філософські діалоги в затишній атмосфері паризького кабаре, що на вулиці Шабане, 9, з приводу і без нього, в яких персонажі викопують на білий світ одна за одною істини. По вуха куртуазно закоханий у стриптизерку німецький поет-початківець Вольфґанґ, італієць з грецьким профілем Жужу, який, доклеївши до картини Пікассо залізничний квиток, створює шедевр, і нарешті єврей Джонатан, переконаний, що Бог наказав людям «плодитися й розмножуватися», а не ставити дурні екзистенційні запитання.
Отож маємо ще одного Міллера у спідниці, тепер – польського походження. Знову соромітницьке раювання, знову акцентуйована тілесність («кохання сліпе, а тому потребує обмацування») і знову мовні ігри. І що б там авторка не говорила, кладучи руку на серце, про відсутність у неї «особливих літературних коренів», правду не заховаєш. Під палітурку яких тільки не напхано культурних кодів і пародійованих топосів (втім чого чекати від людини з вищою філософською та антропологічною освітою). Наприклад, про роль ануса в середньовіччі, про смерть Оскара Вайлда як Божу кару за содомію, про червону книгу для зникаючих тварин нашої фантазії (однорогів, вовкулаків..) – «щоб вони вціліли, вистачить дріб’язку – віри в те, що вони існували».
Гротесковим переосмисленням традиційного мотиву єдності еросу й танатосу є «любовна сцена» студента третього року сорбоннської германістики й метелика, в результаті якої лускокрилий трагічно загинув. Врешті-решт статеві проблеми й проблеми статей у специфічний спосіб у романі вирішуються. Наджіночність радикальним чином подолано. Втім, ця іронічна уролого-генікологічність тексту, попри всю її імпліцитну скандальність, не епатує. Та й папір, як не дивно, не червоніє.
Річ у тім, що постмодерне вимахування навряд чи когось нині здивує, а тому й постає питання: нащо читати Ґретковську, коли не хочеться? Відповідь архіпроста. Не треба. Краще переглянути «Playboy» (до речі, Ґретковська дописувала і до нього), а потім читнути Еко. Або ж після Еко – «Playboy». Зрештою, яка різниця: від перестановки доданків сума, як відомо, не змінюється, а задоволення естетичне й не тільки буде гарантовано.