Богдан Шуба, Дарина Купко. Вогонь поезії від «Смолоскипа»

Поетична акція «Зустріч поколінь», що відбулася 21 червня у видавництві «Смолоскип», не стала ні літературним герцем між «динозаврами» та «молодняком», ні батьківсько-синівським «лобизанієм» на кшталт спілчанського. Просто поезія вкотре поєднала людей, яким є що сказати одне до одного й до аудиторії і водночас є про що помовчати разом. «Смолоскипівський» вогонь поезії того вечора мав у собі досить і світла, й жару: першу його іпостась представляла молода київська поетка Богдана Матіяш, лауреатка того ж таки «Смолоскипа», а другу – знаний і вже навіть трохи класичний «дев’яностик» Сергій Пантюк. Обидва начала виявилися зрівноваженими настільки гармонійно, що весь вечір пролунав як один злагоджений акорд, незважаючи на найрізноманітніші творчі відмінності між авторами. Бо, попри всі розбіжності, їх обох поєднувало вміння цілковито віддаватися поезії та переймати нею слухачів, які водночас є добрими друзями.

Назва книжки Богдани Матіяш, яку вона представляла того вечора, – «Непроявлені знімки» – непомітно й надзвичайно делікатно наштовхувала на асоціацію з непромовленими словами, що завжди лишаються поза сказаним, але так чи інакше в ньому присутні. Ця поезія говорить просто і зрозуміло, але від того з кожним віршем зростає враження, що мовлене ніби випрозорюється та стає цілком невагомим і говорити насправді треба зовсім про інше. Або й не говорити зовсім, і тоді ті звичні та непомітні речі, про які йдеться, зрештою можуть заговорити самі. Це схоже на медитацію, коли інтенсивність внутрішнього самозаглиблення дозволяє оповідати звичайними словами про звичайні речі, надаючи значення вже не їм, а самому процесу промовляння. Це розмова з собою про глибоко інтимне, надзвичайно особисте, хоча позірно може видатися, що йдеться про загальновідоме й «об’єктивне». Речі та явища світу тут стають персонажами приватної вистави, яка найчастіше схожа на нос

тальгійний ноктюрн. Поезія Богдани Матіяш має особливий, притаманний тільки їй світлий уповільнений ритм, який не дає потонути в суєті часу, що завше рухається швидше за нас. Її художній пейзаж перебуває в особливому вимірі, де не потрібно нікуди поспішати, де можна надовго зупинятися й розглядатися довкола, щоб мати нагоду ще раз прожити світ, який, можливо, вже давно минув.
Як це не дивно, другий учасник «Зустрічі поколінь» – «екзистенційний» і «пафосний» поет Сергій Пантюк виявився статтю слабкою, за визначенням ведучого вечора Анатолія Дністрового. По-перше, не дарма ж так «розбуялися» нині ґендерні дослідження, треба ж їх і до життя прикладати. По-друге, класик-«дев’яностик» трохи спізнився, прибувши пізніше за Богдану, однак компенсував це тим, що узяв у «компаньйони» «свій найкращй твір» – сина Яромира, котрий, за тимчасовим незнанням дослівно батькової поезії та й усіх інших слів, «підспівував» Пантюку з-за дверей. За жвавою реакцією залу на читання-«гавкання» (за авторським означенням!) було зрозуміло, що в головах слухачів з’являлися думки, подібні до такої: «Н-да, цю експресивно-агресивно-експансивно-настирну поезію мало написати, її ще й прочитати треба вміти!» Не сумнівайтеся, Пантюкові це вдалося: його гучноголоса, вперта й пробивна риторика, здавалося, сповнювала собою весь зал.
Коли ж «два вулкани – екстравертний та інтравертний» (за визначенням Ростислава Семкова) відговорили, їм довелося давати автографи. Теж приємне заняття, чи не так?!